Роверандом | Страница 52 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Звісно, я не відкидаю — бо й сам маю сильний потяг до того — захопливого бажання розгадати складну, вузлувату й розгалужену історію гілок на Дереві Казок. Це бажання тісно споріднене з бажанням філолога дослідити заплутаний клубок Мови, з якого відомо хіба що кілька дрібних шматочків. Але навіть щодо цього мені здається, що невід'ємні риси й ознаки певної мови у будь-який момент б життя значно важливіше збагнути і водночас значно важче пояснити, ніж її лінійну історію. Відтак, із огляду на чарівні історії, я почуваю, що значно цікавіше — але також і складніше — зрозуміти, чим вони є, чим вони стали для нас і яких цінностей набули у процесі тривалої алхімічної обробки часом. Перефразувавши Дасенові слова, я сказав би: «Ми мусимо задовольнитися супом, що його подали нам, а не прагнути побачити кістки того бика, з якого його було зварено». Та, хоч як це дивно, Дасен під «супом» мав на увазі мішанину фіктивної передісторії, що ґрунтується на ранніх припущеннях порівняльної філології: а під «прагненням побачити кістки» — потребу зрозуміти механізми та докази, які спричинили появу таких теорій. Я ж під «супом» маю на увазі розповідь у тому вигляді, в якому а пропонує нам автор чи оповідач, а під «кістками» — її джерела чи матеріал, особливо тоді, коли (рідкісний успіх!) їх удається чітко визначити. Але ж я, звісно, не забороняю критикувати суп як суп.

Отож, я зроблю побіжний огляд питання про витоки. Мені надто бракує вченості, щоби зробити все якось по-іншому: та це — найменш важливе з трьох запитань, які я обрав, а отже, вистачить і кількох зауваг. Немає сумнівів, що чарівні історії (в широкому чи вузькому сенсі) загалом дуже давні. Споріднені тексти з'являються вже в найраніших літописах: і знайти їх можна всюди: де є мова, там є і вони. Тож перед нами, вочевидь, постає проблема, з якою добре знайомі археологи та філологи, котрі мають справу з порівняльною лінгвістикою: суперечність між незалежною еволюцією (чи радше вимисленням) від подібного: успадкуванням від спільного предка та розходженням у різні часи від одного чи кількох центрів. Більшість суперечностей виникає на ґрунті спроб (із одного чи з обох боків) надмірного спрощення; і я не вважаю, що ця дискусія є винятком. Історія чарівних казок, імовірно, значно складніша за фізичну історію людської раси і така сама складна, як історія людської мови. Усі три процеси — незалежне вимислення, успадкування та розходження — безперечно, зіграли свою роль у творенні заплутаних тенет Розповіді. І тепер жодні вміння, крім хіба що ельфійських, не допоможуть їх розплутати. З усіх трьох процесів вимислення — найбільш важливий і фундаментальний, а отже (і це не дивно), найбільш таємничий. Для винахідника, себто для того, хто творить оповідь, два інші пункти, врешті-решт, є поверненням назад. Розходження (запозичення у просторі) — чи від артефакту, чи від розповіді — тільки переадресовує питання про витоки в інше місце. У центрі ймовірного розходження — місце, де колись жив винахідник. Подібна ситуація і з успадкуванням (запозиченням у часі): рухаючись у цьому напрямку, ми, у висновку, натрапимо лише на родового винахідника. Утім, якщо вірити, що іноді трапляються незалежні одне від одного народження схожих ідей, тем чи засобів, то ми просто розмножуємо спадкового винахідника, проте аж ніяк не розкриваємо в такий спосіб природи його дару.

Філологію позбавили престолу, який вона колись посідала при дворі дослідження. Те, що Макс Мюлєр розглядав міфологію як «хворобу мови», можна без жалю знехтувати. Міфологія — то зовсім не хвороба, проте вона здатна, як і все людське, стати нею. З таким самим успіхом можна твердити, що думання — це хвороба розуму. Правильніше було би сказати, що мови, особливо сучасні європейські мови, є хворобою міфології. Але хай там як, та Мови годі зректися. Втілений розум (мова) та казка є в нашому світі ровесниками. Людський розум, наділений здатністю узагальнювати й абстрагувати, не лише бачить зелену траву, вирізняючи її з-поміж інших речей (і сприймаючи її як щось приємне для погляду), він бачить, що вона зелена й одночасно — трава Проте яким же потужним, яким заохочувальним для самого обдарування, що його породило, було винайдення прикметника: жодні чари чи заклинання Чарокраю не є такими могутніми. Воно й не дивно: подібні закляття можна вважати лишень інотлумаченням прикметників, частиною мови в міфологічній граматиці. Розум, який вимислив слова легкий, важкий, сірий, жовтий, нерухомий, прудкий, придумав іще й магію, яка би перетворила важкі речі на легкі та здатні до польоту, обернула би сірий свинець на жовте золото, а нерухомий камінь — на прудку воду. Якби вона могла робити щось одне, то спромоглася б і на інше; вона неодмінно зробила б і те, і друге. Якщо ми можемо вирізнити зелене у траві, блакитне — в небі та червоне — у крові, значить ми маємо чародійську силу — в одній площині; й тоді прокидається бажання володіти тією силою в зовнішньому щодо наших умів світі. Це, втім, не означає, що ми добре вправлятимемося із тією силою у будь-якій площині. Можна накласти на обличчя людини мертвотно-зелену барву й викликати жах; можна змусити засяяти рідкісний і страхітливий блакитний місяць; можна зробити так, що ліси вкриє срібне листя, а баранів — золоте руно, і можна вкласти палючий вогонь у черево холодного черва. Проте в оцьому так званому «мисленнєвому образі» твориться нова форма, починається Чарокрай, Людина стає субтворцем.

Відтак дуже важливою здатністю Чарокраю є здатність миттєво втілювати завдяки силі волі видива «образу». Не всі вони прекрасні чи навіть цілісні, принаймні не фантазії скинутого Чоловіка. Він-бо заплямував ельфів (насправді чи в казці) власною ганьбою. На цей аспект «міфології»: радше субтворення, ніж репрезентація чи символічна інтерпретація краси та жаху світу, — гадаю, надто рідко звертають увагу. Може, через те, що його легше помітити в Чарокраї, ніж на Олімпі? Через те, що його зараховують до «нижчої міфології», а не до «вищої»? Щодо співвідносності цих двох речей — народної казки та міфу — було вже чимало суперечок; але навіть якби їх не було, це питання вимагало би згадки у будь-яких міркуваннях про витоки, нехай і дуже стислих.

Один час панівною була думка, що всі такі розповіді за походженням — «природні міфи». Олімпійці були персоніфікаціями сонця, світання, ночі тощо, й усі історії, які про них розповідали, були за походженням міфами (ліпше пасувало б — алегоріями) про великі стихійні зміни та природні процеси. Епос, героїчна легенда, сага згодом локалізували ці розповіді в реальних місцях і олюднили їх, приписавши їхнє авторство прадавнім героям, дужчим за людей, але все-таки людям. І нарешті, маліючи, ці легенди стали народними казками. Märchen, чарівними історіями — дитячими небилицями.

Це, як може здатися, правда, поставлена з ніг на голову. Що ближчий так званий «природний міф» чи алегорія значного природного процесу до свого ймовірного архетипу, то вона менш цікава, то менше має в собі міфу, що здатен хоч якось розтлумачити світ. Припустімо на мить, як припускає ця теорія, що у природі немає нічого такого, що відповідало би міфічним «богам»: жодних персоналій — тільки астрономічні та метеорологічні об'єкти. Тоді впорядкувати ці об'єкти можна лише з допомогою індивідуальної думки та величі дару особи, людини. Тільки особа спроможна породити особистість. Боги можуть запозичити свої барви та красу від високих розкошів природи, проте саме Людина здобула це для них, абстрагувала з сонця, місяця та хмар: власні особистості вони отримали безпосередньо від неї: через неї до них із невидимого світу, з Надприродності, перейшла тінь або ж відблиск божественності. Фундаментальних відмінностей між високою та низькою міфологіями немає. їхні народи якщо живуть узагалі, то живуть схожим життям, так само як у смертному світі співіснують королі та селяни.

Розгляньмо те, що позірно скидається на чистої води природний міф олімпійського циклу: скандинавського бога Тора. Ім'я його — Грім, і Тор — то його скандинавська форма: а Торів молот — Мйолнір — досить легко витлумачити як блискавку. Проте Торові (наскільки це вдалося простежити нашим пізнім літописам) притаманний дуже виразний характер, себто особистість, що її годі віднайти у грому чи у блискавки, хоча певні деталі, як те й було, мають зв'язок із цими природними явищами: наприклад. Торові червона борода, гучний голос і нестримний норов, груба та нищівна міць. Одначе доволі безглуздо буде запитувати: що ж виникло раніше — природні алегорії про персоніфікований грім у горах, що трощить каміння та дерева, чи оповідки про запального, не вельми розумного червонобородого фермера, дужого понад звичну міру — про особистість, котра дуже нагадує (всім, окрім зросту) північних фермерів, baendr, які, власне, й любили Тора найбільше? Або Тор міг «зменшитися» до образу такого чолов'яги, або ж із чоловіка міг вирости бог. Але я маю сумніви щодо рації обох поглядів: і щодо них самих, і щодо наполягань, ніби щось одне мусило передувати іншому. Розумніше припустити, що фермер виник у той самий момент, коли Грім здобув голос і обличчя; що віддалений гуркіт грому між пагорбів долинав щоразу, коли оповідач чув, як лютує фермер.

52