Роверандом | Страница 51 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Далі, після подорожніх нотаток, я би також усунув чи вилучив із переліку будь-які Історії, що в них, аби пояснити появу чудес, використано механізми Сну, сновидіння реального людського спання. Принаймні навіть якщо сон, про який мовиться, сам по собі був би в певному сенсі чарівною історією, то я би засудив такий твір як невиправно пошкоджену цілісність: щось на кшталт гарної картини у безформній рамі. Сон дійсно певним чином пов'язаний із Чарокраєм. У снах можуть вивільнятися дивні сили розуму. У декотрих снах людина здатна на якусь мить осягнути владу Чарокраю — ту владу, що, породжуючи історію, оприявнює її, надає їй живої подоби та барви. Справжній сон може іноді бути чарівною історією, витвореною ледь не з ельфійською легкістю й майстерністю. — доки сниться. Та якщо письменник, прокинувшись, розповідає вам, що його казка тільки привиділася йому вві сні, він зумисно обманює первісне бажання, що лежить в осерді Чарокраю: реалізувати уявлене чудо незалежно від розуму, що його породив. Про чарівниць часто повідомляють (правдиво чи брехливо — не відаю), ніби вони творять ілюзію, вводять людей в оману «образами», — але то зовсім Інший випадок. То — їхнє діло. Принаймні такі штучки трапляються в казках, де самі чарівниці аж ніяк не Ілюзорні: поза образом існують реальні бажання та сили, незалежні від розуму чи намірів людей.

Хай там як, але автентичну чарівну історію — відмежовуючи її від використання лише форми чарівної історії задля досягнення невибагливої чи сфальшованої мети — необхідно подавати як «правду». Трішки нижче я спробую пояснити, що таке «правда» в аналізованому аспекті. Але тому що чарівна історія працює з «чудесами», вона не допустить жодних конструкцій чи машинерії, які накидатимуть думку, що ціла історія, де вони є, — це вигадка чи ілюзія. Звісно, сама казка може бути така переконлива, що конструкцію вдасться зігнорувати. Або вона може бути така сама вдала та цікава, як сновидіння. Такими є історії Льюїса Керола про Алісу: зі сном- конструкцією та переміщеннями у снах. Через це (та і з інших причин) вони не належать до чарівних історій.

Є ще один тип дивовижних казок, який би я вилучив із реєстру «чарівних історій» — і, знову-таки, аж ніяк не тому, що вони мені не до вподоби. Це — чисті «байки про тварин». Наведу приклад із «Чарівних книжок» Ленґа: «Мавпяче серце» — суахільську казку, вміщену в «Бузковій чарівній книзі». У цій історії підла акула підмовила мавпу покататися на її спині, й лише на півдорозі до акулячої країни мавпа зрозуміла, що султан тієї країни хворий і потребує мавпячого серця, щоби зцілитися від недуги. Проте мавпа перехитрила акулу, змусивши її повернутися, бо переконала її, що своє серце залишила вдома й воно висить у лантуху на дереві.

Байки про тварин, звісно, мають зв'язок із чарівними історіями. Адже у справжніх чарівних історіях звірі, птахи й інші істоти часто розмовляють людською мовою. Певною мірою (часто не дуже значною) це чудо походить від одного з первісних «бажань», які лежать поблизу осердя Чарокраю: людського бажання спілкуватися з іншими живими створіннями. Та мова звірів у тих байках про тварин, які стали окремим відгалуженням, має мало спільного а цим бажанням, а часто повністю його нехтує. Найближчі до справжньої мети Чарокраю ті випадки, коли люди в магічний спосіб розуміють мови птахів, звірів і дерев. Але якщо в історіях немає жодної людської істоти або героями є тварини, а чоловіки та жінки, коли і з'являються, то хіба як помічники: а понад усе там, де анімалістична форма — це лише маска на людському обличчі, засіб сатирика чи проповідника. — оце і є власне байки про тварин, а не чарівні історії. Це і «Райнеке-лис», і «Оповідки синиці-священика» чи «Братик Кролик», і просто «Троє поросят». Історії Беатрікс Потер наближаються до кордонів Чарокраю, та, гадаю, зупиняються головно перед ними. їхня близькість переважно є наслідком відчутного морального складника. — тут я маю на увазі їхню внутрішню моральність, а не якесь там алегоричне significant. Проте «Кролик Пітер» — хоч він і містить заборону та хоч у країні чарівниць і є заборони (ймовірно, вони є скрізь у всесвіті, на кожній площині й у кожному вимірі) — залишається байкою про тварин.

Так-от. «Мавпяче серце» також, цілком зрозуміло, є лише байкою про тварин. Підозрюю, що її внесли до «Чарівної книги» насамперед не через її здатність розважити, а саме через мавпяче серце, яке нібито залишилось у лантусі. Це було важливим для Ленґа — вченого-фольклориста, — навіть якщо цей дивний мисленнєвий образ використано в тексті лише жартома: бо в цій казці мавпяче серце було насправді цілком нормальним і залишалось у мавпи в грудях. Одначе ця деталь є, вочевидь, лише вторинним використанням давньої та дуже поширеної у фольклорі ідеї, яка таки трапляється в чарівних історіях: ідеї про те, що життя або сила людини чи іншої істоти може перебувати в якомусь іншому місці, в якійсь речі або ж у певній частині тіла (особливо — в серці), яку можна від'єднати й заховати до лантуха, під камінь або в яйце. З одного боку, цю ідею задокументованої історії фольклору використав Джордж МакДональд у своїй чарівній казці «Серце велетня», центральний мотив якої (як і багато інших деталей) він запозичив із добре відомих традиційних казок. З іншого — вона з'являється в тому, що слід, напевно, вважати однією з найдавніших записаних розповідей: у «Казці про двох братів» із єгипетського папірусу Д'Орсіньї. У ній молодший брат сказав старшому:

«Я зачарую своє серце і покладу його на верхівку кедра. І от кедр зріжуть. і серце моє впаде на землю, і ти підеш шукати його, хоч і змарнуєш сім літ на пошуки: та коли знайдеш, поклади його в чашу з холодною водою — і воістину я оживу».

Та цей цікавий пункт і різні порівняння підводять нас до краю наступного запитання: звідки походять «чарівні історії»? Тобто це мусить означати: де початки чи витоки чарівних елементів? Запитувати, звідки походять історії (хоч би як кваліфіковано), означає запитувати про походження мови та мислення.

ВИТОКИ

Може, й дивно, та запитання: «Звідки походять чарівні елементи?» — врешті-решт приводить нас до потреби того самого фундаментального дослідження; проте в чарівних історіях безліч елементів (як-от зйомне серце, лебедині сорочки, магічні персні, довільні заборони, лихі мачухи та навіть самі чарівниці), які можна вивчати, не переймаючись цим основним запитанням. Одначе такі студії — наукові (принаймні декларовані як такі); це — заняття для фольклористів і антропологів, тобто для людей, котрі використовують розповіді не за призначенням, а як копальню, де можна видобути свідоцтва чи інформацію про предмети, які цікавлять. Сама процедура абсолютно законна, та невігластво чи забудькуватість у питаннях природи оповіді (як речі, мовленої цілісно) часто приводили таких дослідників до дивних висновків. Для пошуковців такого ґатунку повторювані схожості (як-от випадок зі серцем) здаються надзвичайно важливими. Аж так, що вчені-фольклористи схильні збиватися з власного правильного шляху або ж висловлюватися, послуговуючись оманливою «стенографією». — надто оманливою, коли вона перекочовує з їхніх монографій у книги про літературу. Вони схильні стверджувати, що будь-які дві історії, побудовані довкола одного фольклорного мотиву чи складені з загалом подібних комбінацій таких мотивів, є «однаковими». Читаємо, що «Беовульф» — «це тільки варіація „Dat Erdmänneken“; що „Чорний бик із Норовей“ — це „Красуня та чудовисько“ чи що він „подібний до історії Ероса та Психеї“: що скандинавська „Діва-володарка“ (чи ґельська „Битва птахів“ і багато споріднених із нею речей і їхніх варіацій) — це історія, „подібна до грецької розповіді про Ясона та Медею“».

Такі твердження здатні передавати деякі елементи правди (в непомірно скороченому вигляді); та вони неправдиві в аспекті чарівних історій, вони неправдиві у мистецтві чи літературі. Насправді вагомими є якраз забарвлення, атмосфера, індивідуальні деталі, які годі класифікувати, а понад усе — загальний сенс, що наповнює життям нерозчленований кістяк сюжету. Шекспірівський «Король Лір» геть нетотожний історії Лаямона, розказаній у «Бруті». Чи візьмімо, наприклад, крайній випадок — «Червону шапочку»: те, що переказані версії цієї казки, де дівчинку рятують лісоруби, безпосередньо походять від історії Перо, де її з'їв вовк, становить лише другорядний інтерес. Насправді важить те, що пізніша версія завершується щасливо (більш-менш — якщо ми не будемо надто оплакувати бабусю), а от версія Перо — ні. Це дуже разюча відмінність, до якої я ще повернуся.

51