Роверандом | Страница 50 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Одначе все те розпочалося, як я й казав, задовго до дев'ятнадцятого століття й уже давно стало надокучливим: безумовно, через те, що прагнуло бути потішним і зазнавало невдачі. Драйтонова «Німфідія», якщо трактувати її як чарівну історію (історію про чарівниць), — одна з найгірших серед будь-коли написаних. У палаці Оберона стіни — з павучих лапок,

А вікна там — з очей котів, І дах не кахель там покрив — Огидні крила кажанів.

Лицар Свиночубий їздить верхи на жвавій щипавці й, призначаючи любовне побачення у квітці первоцвіту, посилає своїй коханій, королеві Меб, браслет із мурашиних очей. Одначе казка, що розгортається на тлі всієї цієї дрібничковості, — це банальна історійка про інтригу та хитрих звідників; ґалантний лицар і розлючений чоловік падають у багно, їхній гнів гамує ковток води з Лети. Але краще було би, якби Лета поглинула всі ці штучки. Оберон, Меб і Свиночубий можуть бути крихітними ельфами або чарівницями, а от Артур, Ґіневра та Ланселот — ні, хоча добра і зла водночас артурівська розповідь таки є «чарівною історією» — на відміну від казки про Оберона.

Чарівниця — іменник, більш-менш співвідносний зі словом ельф, — це порівняно сучасне слово, що ввійшло в ужиток не раніше, ніж в епоху Тюдорів. Заслуговує на увагу перша (і єдина, що стосується періоду до 1450 року) цитата з «Оксфордського словника». Її взято з поезії Ґавера: Ніби він був чарівником. Але це не точні Ґаверові слова. Він написав: «Ніби він був із чарівників — ніби він походив із Чарокраю». Ґавер описував юного кавалера, котрий прагнув зачарувати в церкві дівочі серця (див. Confessio Amantis, в. 7065 і наступні).

Себе він явить в місці тім. Поклавши на гладкі кучері Вінець, а може, брошку з перлів Чи хоч корону із листків. Що їх в гайку нарве. — хотів На вигляд буть охайним, свіжим. Тіла їх пантрувати хижим І гострим оком соколиним, Що в жертву цілить з-над хмарини. Немов прибувши з Чарокраю. Між ними він отам засяє.

Це — юнак зі смертних крові та плоті; проте він значно краще зображає мешканців Ельфокраю, ніж означення «чарівний», яке до нього допасовують, роблячи подвійну помилку. Біда в тому, що справжнє населення Чарокраю не завжди виглядає таким, яким є насправді: воно прибирається в таку пишноту і красу, яку охоче носили би ми самі. Бодай частина магії, якою воно володіє та використовує на добро чи зло людині. — це здатність гратися з бажаннями людських тіла й серця. Королева Ельфокраю, котра хутчіш од вітру понесла Томаса Віршувальника на своєму молочно-білому скакуні, проїхала повз Єйлдонське Дерево в подобі панни, та не простої, а заворожливо прекрасної. Тож Спенсер був на правильному шляху, величаючи лицарів свого Чарокраю «ельфами». Ця назва належала радше таким лицарям, як сер Ґайон, аніж таким, як Свиночубий, озброєний жалом трутня.

І от, лише побіжно торкнувшись (цілком невідповідно) ельфів і чарівниць, я мушу вертати назад, адже відхилився від основної теми: чарівних історій. Я сказав, ніби визначення «казки про чарівниць» надто вузьке. Воно і справді надто вузьке, навіть якщо відкинути мініатюрний розмір, бо чарівні історії у звичному англійському розумінні — це історії не про чарівниць чи ельфів, а про Дивокрай чи то пак Чарокрай — королівство чи державу, де ті чарівниці існують. Окрім ельфів і фей, а також гномів, відьом, тролів, велетнів і драконів, у Чарокраї є ще чимало різної всячини: він охоплює моря, сонце, місяць, небо, а крім того, і землю, й усе, що на ній: дерево та птаху, воду та камінь, вино та хліб, іще й нас самих, смертних людей — коли ми зачаровані.

Історії, які насправді стосуються насамперед «чарівниць» — тобто істот, котрих сучасною англійською можна називати ще й «ельфами». — трапляються відносно нечасто, і вони зазвичай не дуже цікаві. Більшість вартісних «чарівних історій» розповідає про авантюри людей у Небезпечному Королівстві або на його непевних узграниччях. І це природно: бо якщо ельфи справжні й дійсно існують незалежно від наших оповідей про них, то безумовно правдиве й таке твердження: не ми цікавимо ельфів понад усе, як і не вони — нас. Наші долі розмежовано. і стежки наші сходяться лише вряди-годи. Навіть на кордонах Чарокраю ми стрічаємося з ними, лише випадково перетнувшись на дорозі.

Відтак визначення чарівної Історії — чим вона є або ж чим могла би бути — не залежить від жодного означення чи історичної важливості ельфів і чарівниць, а тільки від природи Чарокраю: Небезпечним є і саме Королівство, й повітря, що циркулює в тій місцевості. Я не прагну ні дати їй назву, ні чітко описати саму місцину. Цього зробити неможливо. Чарокрай неможливо впіймати в тенета слів: адже однією з його ознак в неописуваність. — але не незбагненність. У ньому безліч складників, однак аналіз кожного з них не обов'язково розкриє сутність цілого. І все-таки, сподіваюся, те, що я збираюся розповісти далі стосовно інших питань, бодай трохи розкриє моє власне недосконале бачення. Наразі скажу тільки ось що: «чарівна історія» — це історія, в якій ідеться про Чарокрай, використовується Чарокрай, хай би яким було призначення самої чарівної історії: сатира, пригода, мораль, фантазія. Власне. Чарокрай можна, напевно, найточніше назвати Магією, — але то магія особливого настрою, а також і влади, дуже далекої від вульгарних засобів працьовитого спритного мага. Проте є одна proviso: якщо казка сатирична, то все одно єдине, що неприпустимо брати на глум. — це магія. її в історіях такого штибу слід сприймати серйозно, не висміювати і не руйнувати тлумаченнями. Вартим захоплення прикладом такої серйозності є середньовічний «Сер Ґавейн і Зелений Лицар».

Але навіть якщо ми застосуємо лише ці нечіткі та погано окреслені обмеження, стане зрозуміло, що багато хто — далебі й великі знавці таких тем — послуговувався поняттям «чарівна історія» вельми легковажно. Досить одного погляду на найсвіжіші книги, які претендують називатися збірками «чарівних історій», аби переконатися, що казки про чарівниць, про будь-який дім «світлої родини» чи навіть про гномів і ґоблінів становлять лише невелику частину їхнього змісту. Цього, як бачимо, і слід було очікувати. Проте ці книги містять чимало казок, які не використовують і навіть не наближаються до Чарокраю, тож їх, властиво, не варто було би туди тулити.

Наведу кілька прикладів того, що я усунув би звідти. Це окреслить негативістський аспект визначення, а також слугуватиме нам перехідним містком до наступного питання: звідки походять чарівні історії?

Кількість збірників чарівних історій нині надзвичайно велика. Серед тих, які вийшли англійською, жоден, імовірно, ні за популярністю, ні за повнотою, ні за загальними чеснотами не дорівняється до тих дванадцятьох книг дванадцятьох кольорів, чию появу ми завдячуємо Ендрю Ленґові та його дружині. Перші з тій дюжини книг побачили світ понад п'ятдесят років тому (1889), але вони й досі є у продажу. Більшість текстів цього зібрання — легше чи важче, проте успішно — склали іспит. Я не аналізуватиму їх, хоч аналіз міг би бути цікавим, але у відомості про складання іспиту зазначу, що жодна казка, яка входить до «Блакитної чарівної книги», не розповідає насамперед про «чарівниць». І дуже мало казок згадує про них. Основний масив узято з французьких джерел. — із певних міркувань справедливий вибір як на той час, а можливо, й зараз (утім, не на мій смак, ані теперішній, ані дитячий). У будь-якому разі вплив Шарля Перо — відколи у вісімнадцятому столітті було англізовано його «Contes de ma Mere l'Oye» та інші добре знані тепер витяги з неохопної скарбниці «Cabinet des Feé», — був такий потужний, що, припускаю, коли ви попросите когось назвати навмання типову чарівну історію. Вам, найвірогідніше, назвуть щось із оцих французьких речей: «Ют у чоботях». «Попелюшка» чи «Червона Шапочка». Проте декотрим людям першими на гадку спадуть казки братів Ґрімм.

Але що варто сказати про появу в «Блакитній чарівній книзі» «Подорожі до Ліліпутії»? Скажу таке: це не чарівна історія ні в тому вигляді, в якому написав її автор, ані в теому, в якому її подано в згаданій книзі, — у «стислому викладі» панянки Мей Кендол. Ця розповідь тут не до місця. Боюся, її долучили до збірки лише через те, що ліліпути маленькі, далебі мініатюрні, — це взагалі єдине, що в них є видатного. Проте в Чарокраї, як І в нашому світі, дрібність — явище випадкове. Пігмеї не подібніші до чарівниць, аніж патагонці. Я вилучаю цю історію не через те, що її задумано як сатиру: у справжніх чарівних історіях завжди є сатира — наскрізна чи епізодична, — та й у традиційних казках часто теж, хоча тепер ми її не розпізнаємо. Я вилучаю її через механізм утілення сатири, адже він хоч і є блискучим винаходом, проте належить радше до класу подорожніх нотаток. Такі нотатки фіксують чимало дивовиж, але ті дивовижі можна побачити в цьому смертному світі, в певних куточках нашого часу та простору; єдине, що заступає їх від нас, — це відстань. Розповіді про Гулівера мають не більше право ввійти до цієї збірки, ніж небилиці барона Мюнхгаузена чи, скажімо, «Перша людина на Місяці» або «Машина часу». Авжеж, елої та морлоки пасують сюди значно ліпше, ніж ліліпути. Ліліпути — це звичайнісінькі люди, за котрими пильно та злостиво спостерігають із-понад дахів. Елої та морлоки живуть дуже далеко, в такій глибокій часовій прірві, що вона може зачарувати їх; і якщо вони ведуть свій рід од нас, то годиться пам'ятати, що один давній англійський мислитель колись вивів ylfe, себто власне ельфів, через Каїна від Адама. Чарівливість відстані, особливо відстані часової, послаблює тільки безглузда та неймовірна машина часу. Та на цьому прикладі ми можемо збагнути одну з основних причин, чому межі чарівних історій такі неминуче сумнівні. Магія Чарокраю не є його метою, сила цієї магії — в діях, серед яких і задоволення певних споконвічних людських бажань. Одним із таких бажань є прагнення дослідити глибини простору та часу. Ще одне (як побачимо згодом) — це бажання налагодити спілкування з іншими живими істотами. Відтак у розповіді може йтися про задоволення цих бажань — байдуже, чи з залученням, чи ні машин або магії. — і що більшого успіху вона досягає в цьому, то більше наближається до чарівної історії за якістю й особливостями.

50