Роверандом | Страница 48 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Дрібничка поволі йшов собі, та він не просто гаяв час. Він уважно роззирався довкруж. Дерево було закінчене, проте з ним не було покінчено. «Трапилося якраз протилежне до того, що було раніше», — думав Дрібничка, — та в лісі виявилося кілька непевних місцин, які все ще потребували праці та думки. Нічого тепер не вимагало змін; усе, колись перемінившись, виглядало саме таким, яким і мало би бути, проте бракувало продовження, щоби можна було поставити останню крапку. Принаймні Дрібничка чітко уявляв ту крапку.

Він присів під неймовірно прекрасним віддаленим деревом — видозміною Великого Дерева, не позбавленою, втім, неповторності, особливо якщо придивитись уважно, — і розмірковував, звідки найліпше розпочати роботу, де її закінчити і скільки часу вона забере. Чоловічок ніяк не міг розробити цієї схеми.

— Звичайно ж! — промовив він. — Мені бракує Парохія. Він знає так багато про землю, рослини та дерева, чого не знаю я. Ця місцина не повинна зостатися тільки моїм особистим парком. Мені потрібні допомога та порада: треба було звернутися по них раніше.

Дрібничка підвівся й підійшов до того місця, звідкіля вирішив розпочати роботу. Зняв пальто. Потім унизу, в невеликому затишному видолинку, непомітному звіддаля, він побачив чоловіка, котрий збентежено розглядався навсібіч. Чоловік той спирався на лопату, проте, вочевидь, не уявляв, що має робити. Дрібничка озвався до нього.

— Парохію! — гукнув.

Парохій закинув лопату на плече й підійшов. Він усе ще трохи накульгував. Вони не заговорили один із одним, а тільки кивнули, як раніше, коли стрічалися на вулиці, проте нині обидва простували поруч, плече до плеча. Не прохопившись 1 словом, Дрібничка та Парохій дійшли згоди, де саме поставити маленький будинок і розбити сад, які, здавалося, знадобляться їм.

Під час спільної праці з'ясувалося, що з них обох тепер саме Дрібничка вміє краще організовувати власний час і доводить розпочате до завершення. Досить дивно, та саме Дрібничка вельми захопився будівництвом і садівництвом, а Парохій натомість часто блукав довкруж, розглядаючи дерева й особливо — Дерево.

Одного дня Дрібничка висаджував глід для живоплоту, а Парохій лежав на траві неподалік, пильно дивлячись на прекрасну та витончену жовту квітку, що виросла серед зеленого дерну. Колись давно Дрібничка намалював чимало таких квіток поміж коренями свого Дерева. Зненацька Парохій підвів галову: його обличчя сяяло на сонці, він усміхався.

— Чудово! — сказав він. — Я повинен був бути тут, справді. Дякую, що замовив за мене слівце.

— Дурниці, — відповів Дрібничка. — Не пригадую, що я там казав, але певно, що того було не досить.

— Е ні, таки досить, — мовив Парохій. — Це допомогло мені вибратися звідти значно швидше. Знаєш, отой Другий Голос… Він послав мене сюди; він сказав, що ти просив про зустріч зі мною. Я твій боржник.

— Ні. Ти боржник Другого Голосу, — відказав Дрібничка. — Точніше, ми обидва.

Вони й далі жили та працювали разом, — не відаю, скільки це тривало. Годі заперечити, що попервах чоловіки час од часу сперечались, особливо коли стомлювалися. Бо попервах вони таки іноді стомлювались. А тоді згадали, що обом їм подарували бадьорливий напій. Кожна пляшечка мала наліпку зі словами: «Вживати по кілька крапель із водою з Джерела перед відпочинком».

Джерело чоловіки відшукали в серці Лісу; Дрібничка уявив його собі лише раз, дуже давно, та ніколи не малював. Тепер він збагнув, що з джерела брало витоки озеро, яке мерехтіло вдалині, а його водами живились усі тутешні рослини. Ті кілька крапель робили воду в'язкою, гіркуватою, проте вона додавала снаги та прояснювала розум. Випивши цього трунку, вони відпочивали, а коли вставали знову, то працювалося їм уже весело. У такі години Дрібничка думав про нові дивовижні квіти й рослини, а Парохій завжди добре знав, куди їх посадити і де їм ростиметься найкраще. Парохій перестав кульгати.

Що ближче було до завершення роботи, то довше й довше обоє дозволяли собі прогулюватися, дивлячись на дерева та квіти, на освітлення, форми й розташування краю. Інколи вони разом співали; проте Дрібничка виявив, що він почав дедалі частіше звертати погляд у напрямку Гір.

Настав час, коли будиночок у видолинку, сад, траву, ліс, озеро та цілісіньку місцевість було майже викінчено — на властивий лише їм манір. Велике Дерево пишалось у цвіті.

— Сьогодні ввечері ми завершимо, — сказав якось Парохій. — А потому вирушимо на дуже довгу прогулянку.

Вони вирушили наступного дня й ішли доти, доки, подолавши всі далечіні, дісталися до Краю. Він, звісно ж, був невидимим: не було ні лінії, ні огорожі, ні стіни; та вони знали, що дійшли до межі тієї місцевості. Тоді побачили чоловіка, котрий виглядав як пастух; він прямував до них, спускаючись трав'янистими схилами, які вели до Гір.

— Вам потрібен провідник? — запитав. — Хочете продовжити подорож?

На мить поміж Дрібничкою та Парохієм пролягла тінь, адже Дрібничка знав, що дійсно хоче йти далі й (у певному сенсі) повинен іти, а от Парохій далі йти не бажав і, зрештою, не був до того готовий.

— Я мушу зачекати на дружину, — пояснив Парохій Дрібничці. — Інакше їй буде самотньо. Я передчуваю, що вони пошлють її слідом за мною — раніше чи пізніше, коли вона буде готова та коли я приготую все до її прибуття. Дім уже збудовано, ми облаштували його якнайкраще; я хотів би показати його їй. Гадаю, вона спроможна прикрасити цю оселю, надати їй домашнього затишку. Сподіваюся, їй також сподобається ця місцина.

Потому він повернувся до пастуха.

— То ви і є провідник? — запитав Парохій. — Можете сказати, як називається ця місцевість?

— Хіба ви не знаєте? — здивувався чоловік. — Це — Країна Дрібнички. Власне, Картина Дрібнички, проте якась дещиця її тепер — то Парохіїв Сад.

— Картина Дрібнички! — здивовано проказав Парохій. — Ти думав про все це. Дрібничко? Я і припустити не міг, що ти був такий розумний. Чому ж ти не розповідав мені?

— Колись давно він намагався вам дещо показати, — мовив чоловік, — але ви не зволили глянути. У ті дні він мав лише полотно та фарбу, а ви хотіли залатати ними ваш дах. Адже це те, що ви та ваша дружина звикли називати Дрібниччиними Витребеньками або Тією Мазаниною.

— Одначе тоді воно виглядало геть інакшим, не справжнім. — сказав Парохій.

— Ні, тоді то був тільки проблиск, — відповів чоловік, — але ви могли би побачити його, якби хоч раз припустили, що цей проблиск вартий вашої уваги.

— Я майже не дав тобі шансу, — сказав Дрібничка. — Не зробив бодай спроби пояснити. Називав тебе Старим Землериєм. Але хіба це має значення? Нещодавно ми жили і працювали разом. Усе, ймовірно, склалося б інакше, та не могло би бути краще. Мені, боюсь, усе одно доведеться йти далі. Гадаю, ми зустрінемося знову: є ще безліч речей, які ми можемо робити разом. Прощавай!

Він приязно потис Парохієву руку, — то була, здавалося, добра, міцна, чесна рука. Тоді повернувсь і якусь мить дивився на місцевість позаду себе. Квіти на Великому Дереві сяяли, мов полум'я. Усі птахи пурхали в повітрі та співали. Тоді Дрібничка всміхнувся, кивнув Парохієві й подався геть разом із пастухом.

Він хотів чимало дізнатися про овець, про полонини, поглянути на просторе небо й рухатись усе далі й далі в напрямку Гір, завжди вгору. Попри те, я не можу уявити, що трапилося з ним. Навіть маленькому Дрібничці ще у старому домі вдалося мигцем побачити вдалині Гори, і вони потрапили до його картини: проте, які ті Гори насправді та що розкинулося по інший їхній бік, може сказати лише той, хто сходив на них.

— По-моєму, він був недалеким чоловічком, — мовив Радник Звичка. — Цілком нікчемним; геть не корисним для Суспільства.

— Ох, не знаю, — сказав пан Щепа, який не був важливою персоною, а звичайним шкільним директором. — Я не певен; це залежить від того, що ви маєте на увазі, кажучи «корисним».

— Від нього не було практичного чи економічного зиску, — пояснив Звичка. — Наважуся припустити, що з нього можна було би зробити працездатного гвинтика певного штибу, якби ви, директори шкіл, знали свою справу. Та ви її не знаєте, відтак ми отримуємо некорисних людей на кшталт отого. Якби я керував цією країною, то приставив би його й таких, як він, до якої-небудь праці — такої, до якої вони надаються: мити посуд у громадській їдальні абощо, — і стежив би, щоби вони виконували її належним чином. Або вигнав би їх геть. Мені треба було вигнати його ще давно.

48