Роверандом | Страница 47 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

— Можливо, — відказав Перший Голос, — але більшість із них насправді не витримає перевірки.

— Ну, — сказав Другий Голос, — ось що ми маємо. Він народився художником. Не видатним, звісно; та все- таки «Листок», що його намалював Дрібничка, не позбавлений шарму. Чоловічок неабияк намучився з тим листям — просто щоби добре його зобразити. Проте він ніколи не думав, ніби це робить його значущим. У Характеристиці немає запису про те, що він удавав — бодай би й перед самим собою, — наче малювання може виправдати те, що він знехтував приписи закону.

— Отже, йому не варто було нехтувати стільки приписів, — заперечив Перший Голос.

— Але все-таки він реагував на чимало Візитів.

— На невеликий відсоток, і то головно найлегшого ґатунку, та ще й називав їх Перешкодами. Характеристика аж рясніє цим словом, а також багатьма скаргами та нерозважними лайками.

— То правда. Та Візити, звичайно, й видавалися перешкодами йому — бідолашному маленькому чоловічкові. І зважте ось на що: Дрібничка не очікував жодного Прибутку, як називають це багато представників його типу. Є ще і справа Парохія — того, хто прибув пізніше. Він був Дрібниччиним сусідом, ніколи пальцем об палець не вдарив задля нього і далебі нечасто висловлював подяку. Проте в Характеристиці немає запису про те, що Дрібничка очікував од нього вдячності; Дрібничка, здається, навіть не замислювався над цим.

— Так, це один із тих пунктів, — сказав Перший Голос, — але вельми незначний. Думаю, ви з'ясуєте, що Дрібничка частенько просто забував про подяку. Зроблене для Парохія він одразу викидав із голови як докуку, якої вдалося спекатись.

— Але ще є оце останнє свідчення, — мовив Другий Голос, — те, де йдеться про Дрібничку на велосипеді в мокру погоду. Я звертаю вашу увагу на це свідчення. Вочевидь, то була справжня жертовність: Дрібничка передчував, що марнує останній шанс домалювати картину, а також припускав, що Парохій хвилюється марно.

— Думаю, ви перебільшуєте, — сказав Перший Голос. — Однак останнє слово за вами. Адже то, звісно, ваше завдання — щонайкраще тлумачити факти. Іноді вони це терплять. Що ж ви пропонуєте?

— Гадаю, в цій справі йдеться про дещицю лагідного ставлення, — відповів Другий Голос.

Дрібничці здалося, що він ніколи не чув нічого великодушнішого за цей Голос. Завдяки йому «лагідне ставлення» прозвучало так, ніби мовилося про скриню з дорогими дарунками чи запрошення на Королівський бенкет. А тоді раптом Дрібничці стало соромно. Те, що він почув, повністю заволоділо ним і змусило почервоніти в темряві: він став предметом справи про Лагідне Ставлення. Це нагадувало прилюдну похвалу, коли й ти, й усі слухачі знають, що похвала не заслужена. Дрібничка заховав рум'янець під грубою ковдрою.

Запала тиша. Потому Перший Голос зовсім ізблизька звернувся до Дрібнички:

— Ви слухали.

— Так, — відповів той.

— Отож, що ви можете сказати?

— Чи не могли би ви розповісти мені про Парохія? — запитав Дрібничка. — Мені було би приємно знову зустрітися з ним. Сподіваюся, він не вельми хворий. Ви можете вилікувати його ногу? Вона, ну дуже вже йому дошкуляла. І, будь ласка, не турбуйтеся про нього та про мене. Парохій був хорошим сусідою, завдяки йому я мав добірну картоплю, і то дешеву, що заощадило мені чимало часу.

— Справді? — мовив Перший Голос. — Мене це тішить.

І знову запала тиша. Дрібничка чув, як віддаляються Голоси.

— Що ж, я згоден, — Перший Голос долинув до Дрібнички здалека. — Нехай переходить на наступний рівень. Коли хочете — завтра.

Дрібничка прокинувся й побачив, що завіси розсунуто, а його келію заливає сонячне світло. Він підвівся і виявив, що замість лікарняної уніформи на нього чекає зручний одяг. Після сніданку лікар оглянув садна на його руках, змастив їх цілющою маззю, й вони миттю загоїлися. Він дав Дрібничці добру пораду та пляшечку бадьорливого засобу (якби це раптом йому знадобилося). Трохи згодом чоловічка пригостили печивом і келихом вина, а потому видали квиток.

— Тепер ви можете поїхати на залізничну станцію, — мовив лікар. — Носій подбає про вас. Прощавайте.

Дрібничка вислизнув крізь парадні двері й трохи примружився. Сонце світило дуже яскраво. Він сподівався побачити велике місто, яке би відповідало розмірам станції, проте помилився. Чоловічок стояв на вершині пагорба, зеленого, голого, овіяного різким життєдайним вітром. Довкруж не було ні душі. Далеко внизу під пагорбом виблискував дах станції.

Дрібничка спустився до станції жваво, проте без поспіху. Там його відразу ж помітив Носій.

— Сюди! — промовив він 1 повів Дрібничку до платформи, де стояв дуже гарний маленький приміський потяг: один вагон і невеликий локомотив, обидва блискучі, чисті, щойно пофарбовані. Виглядало так, наче то мав бути їхній перший виїзд. Навіть колія, що стелилася перед локомотивом, здавалася новою: рейки блищали, рейкові подушки було пофарбовано зеленим, а шпали, розморені сонячним теплом, приємно пахли свіжою смолою. Вагон був порожній.

— Носію, куди ще цей поїзд? — запитав Дрібничка.

— Не думаю, що з назвою вже визначилися, — відповів Носій. — Але ви переконаєтеся, що все буде добре.

Він зачинив двері.

Потяг одразу ж рушив. Дрібничка відкинувся на своєму сидінні. Маленький локомотив пахкав, їдучи глибоким видолинком Із високими зеленими схилами під шатром блакитного неба. Здалося, минуло не надто й багато часу від початку подорожі, аж локомотив уже свиснув, запрацювали гальма 1 потяг зупинився. Там не було ні станції, ні вказівного знака, й лише сходинки звивалися вгору зеленим насипом. На верхівці сходів у чепурному тині примостилася хвіртка. Біля хвіртки стояв Дрібниччин велосипед; принаймні він виглядав точнісінько так, як його власний, а на спицях яскравіла жовта наліпка, на якій великими чорними літерами було написано: «ДРІБНИЧКА».

Чоловічок рвучко прочинив хвіртку, скочив на велосипед і покотився, освітлений весняним сонцем, із пагорба вниз. Невдовзі помітив, що стежка, якою він рушив у путь, зникла, й велосипед їхав далі дивовижним дерном — зеленим і густим, але в ньому можна було чітко розгледіти кожне стебельце. Дрібничці здалося, ніби він пригадує, що бачив чи снив про такі трав'янисті простори в тій або іншій місцині. Вигини рельєфу з якогось дива виглядали знайомими. Земля спочатку опускалася, як і повинна була, а потому, звісно, знову підвищувалася. Велика зелена тінь закрила від Дрібнички сонце. Він подивився вгору й упав із велосипеда.

Перед ним стояло Дерево, його Дерево, завершене! Те Дерево, якщо можна так сказати, було живим: на ньому розпускалися листки, росло гілля, гойдаючись на вітрі, що його Дрібничка колись дуже часто відчував чи вгадував і найчастіше не міг упіймати. Він пильно придивився до Дерева, а тоді повільно підняв руки й широко розвів їх.

— Це ж дар! — промовив він, маючи на увазі своє мистецтво, але також і цей результат; одначе слово те вжив у досить буквальному сенсі.

Дрібничка й далі дивився на Дерево. Там росло все листя, над яким він довго трудився, проте було воно радше таким, яким він його собі уявляв, аніж таким, як зміг намалювати. Проте було й інше, яке в його голові тільки вибруньковувалося, та ще таке, яке могло би вибрунькуватися, коли б він мав більше часу. Листя не мало написів і було просто витонченим листям, але кожен листок, мов сторінку календаря, було позначено точною датою. Деякі найпрекрасніші — й найхарактерніші, найдосконаліші — взірці Дрібниччиного стилю, вочевидь, були створені у співпраці з паном Парохієм: інакше й не висловитися.

На дереві гніздилися птахи. Дивовижні птахи: як же вони співали! А ще вони парувалися, виводили пташенят, у тих виростали крила, й вони відлітали співаючи до Лісу — й усе це відбувалося, поки він дивився на них. Тепер Дрібничка побачив, що й Ліс також був там: він виринав обабіч, а потому відступав у далечінь. Оддалік мерехтіли Гори.

По якомусь часі Дрібничка обернувся обличчям до Лісу. Не через те, що стомився від Дерева, а тому, що, здавалося, цілком ясно уявляє його подумки, усвідомлює і його самого, і його зростання, навіть коли відводить погляд. Ідучи геть, чоловічок помітив чудернацьку річ: Ліс, звісно, був далеким Лісом, але Дрібничка зумів наблизитись і навіть увійти в нього, а Ліс при тому не втратив чарівності, якої надавала йому віддаленість. Дрібничці ніколи раніше не вдавалося зайти в якусь далечінь, не перетворивши її на звичне довкілля. Тепер це додавало неабиякої привабливості прогулянці в тому краю, адже раз у раз відкривалися нові горизонти: подвійні, потрійні, почетвірні, сповнені подвійного, потрійного, по-четвірного чару. Можна було йти, йти — і бачити в саду чи на картині (якщо хочете, називайте це так) цілу країну. Можна було йти і йти, хоча, ймовірно, 1 не вічно. На задньому плані височіли Гори. Вони таки наближалися, та дуже повільно. Гори, здавалося, не належали до картини або ж були її сполучною ланкою з чимось відмінним, Інакшим пейзажем, мигцем побаченим крізь листя, наступною стадією — новою картиною.

47