Роверандом | Страница 45 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Проте державних виплат йому не перепадало. Дрібничка збагнув єдине: завершення картини, навіть такого розміру, якого вона була тепер, вимагатиме певного зосередження, певної праці, так-так, важкої та невпинної праці. Він закасав рукави й узявся зосереджуватися. Декілька днів намагався не перейматися нічим іншим. А тоді накотилася ціла лавина перепон. Удома в нього все вийшло з ладу; йому довелося поїхати до містечка, щоби виконати обов'язки присяжного: захворів далекий друг: пан Парохій зліг од прострілу в попереку: а ще продовжували приходити відвідувачі. Саме була весна, і їм кортіло випити безкоштовного чаю в сільській місцині, а Дрібничка мешкав у гарненькому будиночку ген далеко від міста. Подумки він лаяв їх, але заперечити того, що сам же й запросив їх колись давно — взимку, коли не вважав перепоною ходити по крамницях і попивати чай зі знайомими в містечку, — не міг. Спробував бути жорстким, але йому це не вдалося. Було чимало такого, на що чоловічок просто не смів сказати ні, незалежно від того, вважав це обов'язком чи не вважав; але було й таке, що він змушений був виконувати всупереч власній думці. Декотрі гості натякали на помітну занедбаність його саду й на те, що чоловічкові слід, напевно, очікувати відвідин Наглядача. Звісно, майже ніхто з них не знав про картину; та хоч би вони й знали, це нічого не змінило би. Сумніваюся, що вони надали б їй великої ваги. І навіть наважуся твердити, що картина та насправді була не дуже гарною, хоч і мала кілька вдалих місць. Цікаво виглядало принаймні дерево.

Цікаво і, сказати б, неповторно. Як і сам Дрібничка — незважаючи на те, що був він вельми посереднім і доволі недалеким чоловічком.

Незабаром Дрібниччин час став дійсно безцінним. Знайомці в далеких містах почали нагадувати чоловічкові, що йому належить здійснити важку подорож, а дехто з них навіть узявся вираховувати, на який найдовший термін він іще зможе відкладати від'їзд. Їх також цікавило, кому дістанеться будинок і чи хтось інший доглядатиме сад краще, ніж Дрібничка.

Надійшла осінь, страшенно мокра та вітряна. Маленький художник працював у своїй повітці. Він видерся на драбину, намагаючись передати блиск західного сонця на вершині засніженої гори, яку мигцем побачив онде зліва, над порослим листям кінчиком однієї з гілок Дерева. Він розумів, що невдовзі доведеться їхати: можливо, на самому початку наступного року. I він мусив завершувати картину, хоч і вельми побіжно: були на ній такі куточки, де йому тепер — із огляду на брак часу — випадало тільки ледь-ледь накидати те, що він хотів зобразити.

Постукали в двері.

— Заходьте! — різко гукнув Дрібничка і зліз із драбини. Він став на долівці, крутячи в руці пензля. Зайшов сусід — Парохій, єдиний справжній сусід, адже всі решта жили значно далі. Та все ж отой чоловік йому не вельми подобався: почасти тому, що нерідко втрапляв у халепи й потребував допомоги, а ще тому, що не цікавився малюванням, зате був критичним у садівництві. Коли Парохій оглядав Дрібниччин сад (а таке бувало часто), то бачив головно бур'яни; а коли дивився на Дрібниччині картини (таке траплялося зрідка), то бачив лише зелено-сіру мішанину та чорні лінії, які здавалися йому позбавленими сенсу. Він не забував нагадувати про бур'яни (обов'язок сусіда!), та втримувався від оцінок картин. Парохій гадав, що це — вияви доброти й не усвідомлював, що, навіть коли це й справді доброта, то самої II замало. Краще він допоміг би виполоти бур'яни (а також похвалив би картину).

— Ну, чого вам, Парохію? — запитав Дрібничка.

— Даруйте, мені не варто було відволікати вас, — сказав гість (навіть не глянувши на полотно). — Я впевнений: ви маєте купу роботи.

Дрібничка й сам хотів сказати щось подібне, та проґавив нагоду. Тому він обмежився коротким «так».

— Але, крім вас, я не маю до кого звернутися, — мовив Парохій.

— Авжеж, — відказав Дрібничка, зітхнувши одним із тих зітхань, які є глибоко інтимними коментарями, та які, однак, не вдається зробити цілком нечутними. — Чим можу прислужитися?

— Моя дружина вже кілька днів нездужає, і я починаю хвилюватися, — вів далі Парохій. — Вітер зірвав половину черепиці з мого даху, до спальні ллється вода. Думаю, варто викликати лікаря. А ще — будівельників, але вони звикли баритися. Тож я подумав, чи не могли би ви позичити мені непотрібної деревини та полотна, щоби я трохи підлатав діри і зміг якось перебути день-два разом із дружиною.

Після цих слів він нарешті поглянув на картину.

— От лихо! — мовив Дрібничка. — Вам таки не щастить. Гадаю, що у вашої дружини звичайнісінька застуда. Я незабаром зайду й допоможу перенести хвору на нижній поверх.

— Дуже дякую, — досить холодно відказав Парохій. — Але то не застуда, а лихоманка. Я не турбував би вас, якби в неї була застуда. І моя дружина вже лежить у ліжку на нижньому поверсі. Мені не до снаги бігати вгору-вниз із тацями — нога не дозволяє. Та бачу, ви заклопотаний. Вибачайте, що завадив. Я-бо сподівався, що ви, зрозумівши моє становище, зможете викроїти часину й піти по лікаря. Та й по будівельників також, якщо у вас справді немає непотрібного полотна.

— Аякже, — сказав Дрібничка, хоч інші слова ворушились у його серці, яке тієї миті просто розм'якло, не почуваючи геть нічого. — Я можу піти. Я піду, коли для вас це дійсно важливо.

— Важливо, дуже важливо. Шкода, що я кульгавий, — мовив Парохій.

Отож, Дрібничка пішов. Розумієте, йому було ніяково. Парохій був його сусідом, а всі решта жили далеченько. Дрібничка мав велосипеда, а Парохій — ні, та сусід і не міг на ньому їздити. Той чоловік мав криву ногу, справжню криву ногу, що завдавала йому чималого болю, — про це годилося пам'ятати, як і про його роздратовані фрази та жалісний голос. Звісно, у Дрібнички була картина і бракувало часу, щоби 5 закінчити. Але йому здавалося, що на це мав би зважати Парохій, а не Дрібничка. Проте Парохій не переймався картинами, а Дрібничці годі було змінити це. «До біса!» — подумав він, виводячи велосипед.

Було мокро та вітряно, денне світло згасало. «Сьогодні вже не вдасться попрацювати!» — майнуло Дрібничці в голові, й увесь той час, доки їхав, він то мовчки лаявся, то уявляв, як наносить на гору та на пагін із листям поруч із нею ті мазки пензлем, що їх він уперше задумав іще навесні. Пальці стиснули кермо. Нині, вийшовши з повітки, він достеменно бачив, як саме треба малювати той блискучий пагін, що обрамлював віддалене зображення гори. Проте в серце йому закралося гнітюче почуття — щось на кшталт страху, — наче він ніколи вже не матиме нагоди випробувати той спосіб.

Дрібничка знайшов лікаря й залишив записку для будівельника. Його контору було зачинено, а сам будівельник подався додому, до свого улюбленого місця біля каміна. Дрібничка змок до нитки й теж застудився. Лікар, на відміну від Дрібнички, не одразу вирушив на виклик. Він прибув наступного дня, і це виявилося для нього вельми зручно, адже на той час лікар уже міг подбати відразу про двох пацієнтів у сусідніх будинках. Дрібничка лежав у ліжку з гарячкою, і в голові йому (а ще на стелі) вимальовувалися дивовижні візерунки з листя й гілля, на якому воно росло. Його не дуже втішило те, що в пані Парохієвої таки справді була звичайна застуда й вона вже одужувала. Чоловічок повернувся обличчям до стіни і занурився в листя.

Якийсь час Дрібничка провів у ліжку. Вітер не стихав. Він зірвав іще чимало Парохієвих черепичин, а заразом — і кілька Дрібниччиних: його дах теж почав протікати. Будівельник не приходив. Дрібничці було байдуже, принаймні день чи два. Потому він виповз із ліжка в пошуках їжі (Дрібничка не мав дружини). Парохій не заходив: дощ уступив йому в ногу, і вона почала боліти: пані Парохієва переймалася прибиранням води шваброю і раз у раз цікавилася, чи бува не забув «отой пан Дрібничка» зайти до будівельника. Якби вона знайшла бодай найменшу можливість позичити в нього щось корисне, то неодмінно вирядила би Парохія до сусіда — байдуже, боліла в того нога чи ні; проте можливості вона не знаходила, тож Дрібничку залишили наодинці з собою.

Десь наприкінці тижня Дрібничка нерівною ходою знову подався до своєї повітки. Спробував вилізти на драбину, та в нього запаморочилася голова. Чоловічок сів і подивився на картину, та сьогодні в його уяві не виникало ні жодних візерунків із листя, ні видінь із горами. Він міг намалювати хіба що краєвид піщаної пустелі здалека, однак і на те не мав сили.

45