Роверандом | Страница 41 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Вони затанцювали разом, і на мить Коваль відчув, як то — бути її партнером: легко, приголомшливо, радісно. На коротку мить. Адже невдовзі — здалося — діви знову спинилися, юнка нахилилася, зірвала білу квітку, що росла біля її ніг, і заплела собі у волосся.

— Прощавай! — мовила вона. — Можливо, з дозволу Королеви ми зустрінемося знову.

Коваль не пригадував, як повернувся додому після тієї зустрічі, — отямився, вже їдучи дорогами рідної околиці. Та в деяких селах на нього зацікавлено витріщались і не зводили погляду доти, доки він не зникав із очей. Коли чоловік дістався до власної оселі, до нього вибігла донька і радо його привітала: він повернувся раніше, ніж усі сподівались, але для тих, хто на нього чекав, розлука вже здавалася задовгою.

— Татуню! — скрикнула дівчинка. — Де ти був? Твоя зірка сяє так ясно!

Щойно Коваль переступив поріг, зірка знову потьмяніла: та Нел узяла його за руку і провела до вогню, тоді обернулась і поглянула на нього.

— Любий чоловіче, — мовила, — де ти був і що бачив? У твоєму волоссі квітка.

Жінка легенько зняла її з його голови і поклала на руку. Квітка та здавалася чимось неймовірно далеким, хоча була осьдечки, зовсім поряд, а від світла, яке вона випромінювала, на темні в сутінках стіни кімнати лягли тіні. Тінь чоловіка, котрий стояв навпроти неї, нависла над Нел, а велика голова тієї постаті схилилася.

— Ти схожий на велетня, батьку, — сказав його син, котрий доти мовчав.

Квітка та не зів'яла й не потьмяніла; родина берегла її, як таємницю і скарб. Коваль виготовив маленьку скриньку та ключ до неї, — там її і зберігали, передаючи від покоління до покоління його роду; ті, хто успадковував ключа, вряди-годи відмикали скриньку й довго дивилися на Живу Квітку, аж доки скринька знову зачинялася, — час її замикання залежав не від них.

Роки в селі не стояли на місці. Чимало їх уже минуло. Потрапивши на те Дитяче Свято, де він отримав зірку, коваль не мав іще й десяти років. Згодом надійшло інше Свято Двадцяти Чотирьох, і на той час Альф став Магістром Куховарства, обравши собі підмайстра — Гарпера. А ще через дванадцять літ Коваль повернувся з Живою Квіткою; і от із приходом зими мало відбутися чергове Дитяче Свято Двадцяти Чотирьох. Одного дня того року Коваль походжав лісами Зовнішнього Дивокраю. Була осінь. Золоте листя висіло на гіллі, а червоне лежало на землі. Позаду себе він зачув кроки, та не зважив на них і не обернувся, бо поринув у глибоку задуму.

На ті відвідини його запросили, та ще й мандрувати довелося далеко, — далі, ніж усі попередні рази. Коваля провадили й охороняли, і він майже не пам'ятав шляхів, якими простував, адже його часто огортав сліпучою пеленою туман або ж оповивав морок; і от нарешті Коваль опинився на верховині попід нічним небом, засіяним незліченними зірками. Там він постав перед самою Королевою. Вона не носила корони й не мала трону. Стояла там, сяючи у величі та славі, а довкруж неї юрмилося величезне воїнство, мерехтливе і блискуче, мовби горішні зорі: та Королева була вища за вістря їхніх могутніх списів, а на голові в неї яскріло біле полум'я. Знаком вона наказала йому наблизитись, і Коваль, тремтячи, зробив крок уперед. Високо та чисто зазвучала сурма, і — о диво! — вони опинилися сам на сам.

Коваль стояв перед Королевою, не схиливши голови в поклоні, бо розгубився, а ще йому здавалося, що будь-які жести такого нікчеми будуть марні. Перегодом він звів очі й узрів її обличчя та пильний, звернений на нього погляд; чоловік розхвилювався та збентежився, адже тієї самої миті знов упізнав її — прегарну юнку з Зеленої Долини, танцівницю, біля чиїх ніг розпускалися квіти. Ці спогади викликали її усмішку, й вона підійшла до нього; вони довго бесідували, головно без слів, і з її думок він дізнався чимало всього, що почасти подарувало йому радість, а почасти — наповнило журбою. Тоді дух його полинув у минуле, озираючи його життя аж до дня Дитячого Свята й появи зірки, і зненацька він знову побачив маленьку фігурку танцівниці з чарівною паличкою та, засоромлений, відвів погляд од Королевиної краси.

Проте вона лише засміялася так, як сміялась у Долині Вічнорання.

— Не журися через мене, Зоречолий, — промовила. — І не соромся надто за свій народ. Краще вже маленька лялька, ніж цілковита непам'ять про Диво- край. Для декого то — лише проблиск. Для інших — пробудження. Від того дня ти завжди серцем прагнув побачити мене, і я задовольнила твоє бажання. Більшого я дати не можу. Тепер, у годину прощання, призначаю тебе моїм посланцем. Якщо зустрінеш Короля, перекажи йому: «Час настав. Нехай він обирає».

— Але Володарко Дивокраю, — затнувся Коваль, — де ж той Король?

Він часто запитував про це в мешканців Дивокраю, та вони всі відповідали одне й те саме:

— Він нас не повідомив.

А Королева сказала:

— Якщо він не повідомив про це тебе, Зоречолий, то не скажу і я. Проте Король багато подорожує, і його можна зустріти в несподіваних місцях. А тепер ушануй мене і стань навколішки.

І Коваль став на коліна, а вона схилилась і поклала руку йому на голову, і його охопив цілковитий безрух; Ковалеві здавалося, що він опинився водночас і у Світі, й у Дивокраї, й поза ними, що він оглядає і те, й інше, так що чоловік переживав і важку втрату, й чуття власності, й спокій. А коли через деякий час безрух минув, він підняв голову й підвівся. На небі займався світанок, зірки поблідли, а Королева зникла. Далеко в горах він почув одзвук сурем.

На полонині, де стояв Коваль, було тихо та порожньо: він збагнув, що шлях його нині знову веде до втрати.

Місце тієї зустрічі залишилося далеко позаду, й ось Коваль був уже тут, походжав опалим листям, розмірковуючи про все, що побачив і про що дізнався. Кроки наблизилися. Тоді зненацька голос поблизу мовив:

— Ти йдеш у мій бік, Зоречолий?

Він стрепенувся, пробудився від задуми і помітив поруч чоловіка. Чоловік той був високий, ішов легко та швидко, а на собі мав темно-зелені шати з каптуром, що частково закривав його обличчя. Коваль збентежився, бо Зоречолим його називали тільки мешканці Дивокраю, а він не пригадував, аби зустрічав цього чоловіка раніше; проте тривожне відчуття підказало йому, що він повинен його знати.

— А в який бік ідете ви? — запитав Коваль.

— Я простую назад до твого села, — відповів чоловік, — і, сподіваюся, ти теж повертаєшся туди.

— І справді, — сказав Коваль. — Ходімо разом. Але я оце дещо собі нагадав. Перш ніж я вирушив у мандрівку додому. Велика Володарка наказала мені передати послання, та ми вже невдовзі покинемо Дивокрай, і, гадаю, я вже ніколи не вернуся сюди. А ви?

— Я — повернуся. Можеш переказати послання мені.

— Те послання адресоване Королю. Чи не знаєте ви, де його можна знайти?

— Авжеж, знаю. То про що послання?

— Володарка просила мене переказати йому лише таке: «Час настав. Нехай він обирає».

— Зрозуміло. Не переймайся цим більше.

Вони долали путь пліч-о-пліч, і мовчанку порушував тільки хрускіт листя під їхніми ногами; проте через кілька миль, коли вони все ще були на теренах Дивокраю, чоловік зупинився. Він повернувся до коваля й відкинув каптура. Тоді коваль і впізнав його. То був Альф — Майстер, як звик подумки називати його коваль, не забуваючи того дня, коли Альф, іще юний, стояв у Залі, тримаючи сяйливого ножа для розрізання Торта, й очі його поблискували у світлі свічок. Він мусив би донині постаріти, адже прослужив Магістром Куховарства багато років; але, стоячи тут, під покровом Зовнішнього Лісу, виглядав, як отой колишній підмайстер, лише дещо величніше: в його волоссі не було сивини, на обличчя не лягли зморшки, а сірі очі тьмяно поблискували, мовби відбиваючи світло.

— Я хотів би побесідувати з тобою. Ковалю Ковальчуку, перш ніж ми ввійдемо у твою країну, — сказав Альф.

Коваля це здивувало, бо він сам частенько бажав порозмовляти з Альфом, але так ніколи й не спромігся. Альф завжди ласкаво вітався з ним і дивився приязним поглядом, проте, здавалось, уникав розмови наодинці. Зараз він теж дивився на коваля приязним поглядом, поволі підняв руку і вказівним пальцем торкнувся до зірки на його чолі. Блиск в Альфових очах погас, і тоді коваль збагнув, що той блиск породжувала зірка та що вона, певно, раніше світилася дуже яскраво, а тепер пригасла. Це вразило його, й він роздратовано відсахнувся.

41