Роверандом | Страница 40 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Ото й усе, що знала про нього більшість людей. Та далебі й того було задосить, бо небагато чоловіків і жінок у селі — хоч і яких вправних та працьовитих — досягало чогось схожого. Проте їм варто було би знати ще дещо. Коваль пізнав Диво край, а декотрі місцини в ньому розвідав так добре, як тільки до снаги смертному; та про це, крім своїх дружини та дітей, він не бесідував майже ні з ким, бо надто багато селян почало поводитися, як Ноукс. Дружиною ж його стала Нел — та сама, котрій він колись віддав срібну монетку. Доньку його звали Нан, а сина — Нед Ковальчук. Від родини це годі було втаїти, адже час від часу вони бачили, як у Коваля після його довгих прогулянок на самоті, на які він подеколи вибирався вечорами, чи по приході з триваліших мандрів на чолі сяє зірка.

Вряди-годи Коваль кудись вирушав: іноді пішки, іноді верхи, — і майже всі гадали, що він подорожує у справах. Часом то було і справді так, але часом — ні. Принаймні він відходив не для того, щоб отримати замовлення на роботу чи придбати чавун, деревне вугілля й інші матеріали, хоча дуже уважно ставився до таких речей і знав, що хто дбає, той і має, — як повчає приказка. Проте він мав дуже приватні справи в Дивокраї. Там його радо вітали, адже на його чолі ясно сяяла зоря й він почувався там так безпечно, як тільки може почуватися смертний у тій непевній країні. Менші Лиха обминали зірку, а від Більших Лих вона сама охороняла його.

За це Коваль був вдячний, бо хутко набрався розуму і збагнув, що до чудасій Дивокраю неможливо приступити, не наражаючись на ризик, і що чимало Лих не вдасться здолати без допомоги чарівної зброї, надто могутньої, щоби її могли втримати руки смертного. Замість стати воїном, він і далі був ученим і до- спідником; і хоча з часом зумів би викувати могутню зброю, яка в його власному світі породила би велемовні легенди й вартувала би королівської винагороди, проте він знав, що в Дивокраї ця зброя заважила би небагато. Тож ніхто й не пригадує, щоби серед усіх Ковалевих виробів був бодай один меч, чи спис, чи наконечник для стріли.

Попервах, перебуваючи в Дивокраї, він переважно тихо походжав собі лісами та луками чудесних долин посеред дрібного народцю й тендітних створінь, а ще — біля сяйливих вод, у яких ночами відбивалися дивні зорі, а на світанні віддзеркалювалися блискучі вершини далеких гір. Під час перших відвідин — доволі коротких — він тільки те й робив, що дивився на одне дерево чи квітку; та згодом, коли подорожі подовшали, йому випало побачити речі водночас прекрасні й жахливі, що їх він не міг ані чітко запам'ятати, ні пере- повісти друзям, незважаючи на те, що речі ті запали глибоко в його серце. Проте дечого Коваль таки не забував, і воно засіло в його голові, мов якась дивовижа чи таємниця, про яку він часто згадував.

Коли він уперше вирушив углиб країни без провідника, то подумував розшукати далекі кордони тієї землі; та перед ним виросли височенні гори, і, пробираючись довгими обхідними шляхами. Коваль, урешті, дістався до безживного побережжя. Він стояв біля Моря Безвітряної Бурі, де сині хвилі, схожі на оповиті снігом пагорби, тихо викочувалися з Несвіту і линули до довгої смуги суходолу, несучи на собі білі кораблі, які поверталися після битв на Темних Узграниччях, не відомих жодній людині. Він побачив, як величний корабель викинуло далеко на берег, а води, спінившись, безгучно відступили. Одинадцять мореплавців були рославі й жахливі; мечі їхні сяяли, списи блищали, а в очах пломеніло пронизливе світло. Зненацька вони взялися співати переможну пісню, і Ковалеве серце затремтіло від страху, а сам він упав долі, й мореплавці проминули його, попрямувавши кудись поміж пагорби, де відлунювали їхні голоси.

Згодом він уже не навідувався до того побережжя, вважаючи, що опинився в острівному володінні, оточеному Морем; відтак дух його потягся до гір, прагнучи дістатися до серця того королівства. Одного разу під час таких мандрів Коваля оповила сива імла, і він, доки відкотився туман, довго блукав навмання й опинився на розлогій рівнині. Віддалік височів великий затінений пагорб, а з тіні, що правила йому за коріння, виструнчувалося все вище й вище, просто до неба, — бачив Коваль — Королівське Дерево, і світло його нагадувало світло сонця опівдні; на тім Дереві росли водночас і листки, і квіти, і незліченні плоди, причому годі було відшукати два однакові.

Він більше ніколи не бачив того Дерева, хоча частенько шукав його. Під час однієї з таких подорожей, видираючись на Зовнішні Гори, Коваль забрів у глибокий видолинок поміж скель, на дні якого лежало озеро, спокійне та гладеньке, незважаючи на те, що довколишні ліси гойдалися від легенького вітерцю. Видолинок немовби освітлювала червона заграва західного сонця, та світло те випромінювало озеро. Коваль подивився вниз із невисокої кручі, що нависала над водою, і — здалося йому — протнув поглядом незмірні глибини, вгледівши там дивних вогняних примар, які гнулися, випускали гілля та колихалися, наче велетенські водорості в морській улоговині, а між ними походжали туди-сюди вогненні істоти. Охоплений подивом, він спустився до краю води і торкнув її ногою, але то виявилася не вода, а щось твердіше за камінь і слизькіше за скло. Коваль ступив на ту поверхню, важко впав, і розкотисте «гу-гуп» прокотилося над озером, відлунивши від його берегів.

Умить легенький вітерець перетворився на шалений Вітер, що, ревучи наче здоровенний звір, підхопив Коваля й пожбурив його на схили, крутячи ним, як опалим сухим листком. Чоловік обхопив руками стовбур молодої берези, вчепившись за нього, а Вітер люто боровся з ними обома і прагнув одірвати Коваля, та береза від сильного повіву зігнулася до землі й затулила його своїм віттям. Коли Вітер нарешті вщух. Коваль підвівся і побачив, що береза стоїть цілком гола. З неї поздирали всі листочки, і вона плакала, і сльози дощем падали з гілок. Чоловік поклав руку на білу кору, мовивши:

— Благословенна будь, березо! Що я можу зробити, щоби виправити скоєне чи подякувати тобі?

Він відчув, як відповідь дерева піднімається вгору крізь його руку:

— Нічого, — казало воно. — Іди собі! Вітер полює на тебе. Тут тобі не місце. Іди геть і ніколи не повертайся!

Вибираючись із того видолинку, Коваль відчув, як березові сльози стікають по його обличчі й гірчать на губах. Він торував довгу путь, але серце його посмутніло, і тривалий час він не навідувався до Дивокраю. Одначе назавжди відмовитися від мандрів туди не зміг, а коли повернувся, то бажання пробратись углиб країни лише зміцніло.

Нарешті він знайшов дорогу через Зовнішні Гори й ішов нею, аж доки дістався до Внутрішніх Гір: високих, стрімких і страхітливих. Одначе Ковалеві вдалося-таки надибати прохід, яким можна було піднятись угору, і, втративши лік днів, він, неймовірно ризикуючи, протиснувся крізь вузьку розколину й поглянув униз — сам того не відаючи — на Долину Вічнорання, зелень якої була настільки пишнішою за зелень луків Зовнішнього Дивокраю, наскільки зелень отих лук перевершує зелень наших навесні. Повітря ж там таке прозоре, що можна розгледіти червоні язики пташок, коли ті співають на деревах у далекому кінці долу, хоч який він просторий, а самі пташки анітрохи не більші за кропив'янок.

З внутрішнього боку гори збігали вниз довгими схилами, оповитими звуками жебоніння водоспадів, і зачудований Коваль поквапився вперед. Ступивши на трави Долини, він почув спів ельфійських голосів, а на галявині біля річки, що аж сяяла від лілей, натрапив на багатьох дів-танцівниць. Швидкість, грація, невпинна мінливість їхніх рухів заворожили його, й він приступив ближче до їхнього кола. Тоді діви раптом завмерли, і юнка в підіткнутій спідниці та з розсипаним волоссям рушила йому назустріч.

Вона зі сміхом звернулася до нього, мовивши:

— Ти стаєш зухвалим, Зоречолий, хіба ні? Чи ти не боїшся того, що скаже Королева, якщо довідається про це? Та, ймовірно, вона дозволила тобі поводитися так.

Коваль збентежився, бо збагнув, що юнка прочитала його думку, яку він щойно сам усвідомив: зоря на лобі слугувала йому перепусткою, з якою він міг іти, куди йому заманеться. Тепер же чоловік зрозумів, що це не так. Але діва, усміхаючись, заговорила знову:

— Ходімо! Якщо вже ти тут, то потанцюй зі мною, — і взяла його за руку, повівши в коло.

40