Роверандом | Страница 24 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

— Е, ні! — мовив Джайлз. — Посвята — не для таких, як я. Я фермер і пишаюся цим: простий чесний чоловік. А простому чоловікові, кажуть, погано ведеться при дворі. Це радше у твоїй компетенції. Пане Мірошнику.

Парафіяльний священик усміхнувся: не через влучну відповідь, бо Джайлз і мірошник завжди віддячували один одному рівною монетою і були — за приказкою, що побутувала в Гемі — сердечними ворогами. Парафіяльного священика раптом осяяла думка, від якої йому стало радісно, та на той час він не сказав про це ні слова. Мірошникові ж було не так радісно, тому він спохмурнів.

— Простий — безперечно. І чесний, можливо, — мовив мірошник. — Але хіба ж обов'язково їхати до двору і ставати лицарем, перш ніж убити дракона? Для цього, як ото вчора стверджував Пан Еґідіус, потрібна лише мужність. А йому ж, незгірш од будь-якого лицаря, мужності не бракує, чи не так?

Увесь присутній люд закричав:

— Звісно, що ні!

А ще:

— Так, авжеж! Тричі слава Героєві Гема!

Словом, коли Фермер Джайлз подався додому, то почувався вже вкрай незручно. Як виявилося, місцеву славу треба підтримувати, а це може бути складно. Він ударив ногою пса й заховав меча до кухонної шафи. До тієї миті меч висів над каміном.

Наступного дня дракон перебрався до сусіднього села Кверкетума (Овклі — простацькою мовою). Він зів не лише овець, корів і кількох осіб ніжного віку, але й парафіяльного священика. Той священик дуже необачно спробував віднадити його від лихого шляху. Відтак зчинилася жахлива метушня. Усе населення Гема на чолі з місцевим парафіяльним священиком піднялося на пагорб: чекали на Фермера Джайлза.

— Ми дивимося на тебе! — казали вони, незрушно стоячи на місці, й дивились, аж доки фермерове обличчя почервоніло дужче за його бороду.

— Коли ти плануєш вирушати? — запитали люди.

— Сьогодні вирушити я не можу — це факт — відказав той. — У мене купа невідкладних клопотів із хворим пастухом і всіляке інше. Та я подумаю про це.

Люди розійшлись; але ввечері поширився поголос, немовби дракон присунувся ще ближче до села, тож усі вони повернулися.

— Ми дивимося на тебе. Пане Егідіусе, — мовили.

— Ну, — відказав той, — саме зараз мені не до того. Моя кобила скалічила ногу, ще й вівці почали ягнитися. Я подумаю про це найближчим часом.

Отож, люди знову розійшлися, хоча не без нарікань і перешіптувань. Мірошник тихенько хихотів. Парафіяльний священик залишився, — його одного не вдалося спекатися. Він сам запросив себе до фермера на вечерю і зробив йому кілька в'їдливих зауважень. Запитав навіть, що трапилося з мечем, і наполіг на тому, щоби його побачити.

Меч лежав у кухонній шафі на поличці, де ледве вміщався за довжиною, і, щойно Фермер Джайлз видобув його, він умить вискочив із піхов, які фермер упустив, наче вони були гарячі. Священик скочив на ноги, перекинувши своє пиво. Він обережно підняв меча і спробував укласти його назад до піхов; але зброя не посувалась углиб далі, ніж на фут, і, щойно священик відпускав руків'я, спритно вистрибувала знову.

— Боже мій! Оце вже вельми незвичайно! — мовив священик, уважно придивляючись і до піхов, і до леза.

Він був освічений чоловік, а от фермер міг тільки ледве-ледве читати великі уставні літери й ніколи не був певен, що зможе розібрати навіть власне ім'я. Саме тому він і не зважав на дивні літери, які ледь помітно проступали на піхвах і на мечі. Що ж до Королівського зброяра, то він уже так звикнув до рун, імен та інших позначень влади та гасел на мечах і піхвах, що не надавав їм ваги; щонайменше він уважав їх старомодними.

Зате священик довго дивився на них, а тоді насупив брови. Він сподівався знайти якісь написи на мечі чи на піхвах — саме це і спало йому на гадку напередодні; але те, що він побачив, здивувало його, бо літери та знаки там справді були, тільки ж він не годен був із ними впоратися.

— Тут на піхвах є напис. І ще якісь — ах! — епіграфічні знаки помітні також на мечі, — сказав він.

— Дійсно? — запитав Джайлз. — І яка з цього користь?

— Літери старовинні, а мова — варварська, — відповів священик, аби виграти час. — Це потрібно детально оглянути.

Він благав позичити йому меча на ніч. і фермер радо погодився.

Коли священик прийшов додому, то дістав із полиць чимало вчених книг і просидів над ними аж до глибокої ночі. Наступного ранку з'ясувалося, що дракон підійшов іще ближче до села. Усі мешканці Гема забарикадували двері та позачиняли віконниці; а ті, котрі мали льохи, спустились у них і сиділи там, тремтячи, при світлі свічок.

Але парафіяльний священик крадькома вийшов на вулицю й. ідучи від дверей до дверей, розповідав усім, хто бажав його вислухати — крізь шпарину чи замкову щілину — те, про що довідався під час своїх студій.

— Наш добрий Еґідіус, — казав він, — завдяки Королівській ласці став власником Каудімордакса — знаменитого меча, що його в популярних романах іменують по-простому — Хвостогризом.

Ті, хто чув цю назву, зазвичай відчиняли двері. Усім було добре відомо про славу Хвостогриза, адже меч раніше належав Белломаріусові — наймогутнішому в королівстві переможцю драконів. Деякі легенди зробили з нього прапрадіду ся Короля по материній лінії. На честь його подвигів було складено чимало пісень та переказів. І якщо при дворі їх уже забули, то в селах, як І раніше, пам'ятали.

— Цей меч, — мовив парафіяльний священик, — не годен перебувати в піхвах, коли дракон наближається до нього бодай на п'ять миль; і,без сумніву, якщо його вкласти в руки хороброму чоловікові, то жоден дракон не зможе здолати сміливця.

Тоді люди знову повеселішали, а дехто повідчиняв вікна й повисував голови назовні. Урешті, священик переконав кількох селян вийти і приєднатися до нього; та з охотою це зробив лише мірошник. Він волів ризикнути, щоби тільки піти й побачити Джайлза у справді скрутному становищі.

Вони піднімалися на пагорб, кидаючи занепокоєні погляди на північ, за річку. Жодних ознак дракона не було. Імовірно, він спав, адже впродовж різдвяної пори харчувався дуже добре.

Священик (і мірошник) заповзявся гамселити у фермерові двері. Відповіді не було, тож гамселення подужчало. Нарешті Джайлз вийшов. У нього було червоне обличчя. Він також просидів до пізньої ночі, добряче на- цмулившись; і продовжив пиятику, щойно прокинувся.

Усі люди з'юрмилися довкола нього, величаючи його Добрим Еґідіусом, Сміливим Агенобарбусом. Великим Юліусом. Непохитним Агріколою, Гордістю Гема. Героєм Округи. Вони розповідали про Каудімордакс, Хвостогриз, про Меч-якого-не-вкласти-до-Піхов, про Смерть або Перемогу, Славу Йоменів, Опору Країни, Благо Земляків — аж у фермеровій голові зчинилася безнадійна плутанина.

— Годі! Говоріть по одному! — сказав він, коли спромігся на це. — Про що ви верзете? Про що? Ви ж знаєте: в мене вранці повно клопотів.

І люди доручили священикові пояснити, що до чого. Тоді мірошник отримав нагоду насолодитися виглядом фермера в такій скруті, про яку тільки міг для нього мріяти. Проте події почали розгортатися не зовсім так, як очікував мірошник. Бо, по-перше, Джайлз випив багацько міцного елю, а по-друге — в нього народилося дивне почуття гордості й зухвальства, коли він довідався, що його меч — це славний Хвостогриз. У дитинстві йому страшенно подобались оповіді про Белломаріуса, і ще до того, як він почав розуміти їхній сенс, фермер часом бажав, аби дивовижний і героїчний меч належав йому. Відтак він зненацька збагнув, що візьме Хвостогриза й вирушить полювати на дракона. Проте ціле своє життя він звик торгуватися, тож зробив іще одну спробу відкласти цю подію.

— Що?! — гукнув він. — Аби я йшов полювати на дракона? У старих крагах і камізельці? Усе, що я чув, навчає, що для битв із драконами треба мати якийсь обладунок. А в цьому домі жодних обладунків нема, і це — факт, — сказав він.

Воно і справді виглядало трохи дивно, погодились усі й послали по коваля. Коваль похитав головою. То був неквапливий похмурий чоловік, у народі відомий як Веселий Сем, хоча насправді його звали Фабріціус Кунктатор. Він ніколи не насвистував за роботою, а веселів тільки тоді, коли в належний час, згідно з його віщуваннями, траплялося якесь лихо (наприклад, мороз у травні). Та коваль віщував різні лиха щодня, тому й мало траплялося таких, що їх би він не завбачив, — а відтак він чекав на них. То була найбільша його втіха; і, звісно, коваль вельми неохоче робив щось таке, що могло би їх відвернути. Він знову похитав головою.

24