Роверандом | Страница 22 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Раптом угорі над краєм виступу з'явилось обличчя велетня, бліде у світлі місяця, який мерехтів у його чималих круглих очах. Ступні велета все ще були далеко внизу й залишали діри в полях. Місяць засліпив його, й він не бачив фермера; зате Фермер Джайлз побачив велетня і перелякався до нестями. Не роздумуючи, він натис на гачок, і мушкетон вистрілив із приголомшливим гуркотом. Джайлзові пощастило: мушкетон було наведено більш-менш у напрямку великого гидкого велетневого обличчя. З дула вилетіли сміття, каміння та кістки, черепки й кусники дроту, а ще півдюжини цвяхів. А тому що відстань направду була незначна, то — волею випадку, а не фермера — чимало цього дріб'язку вцілило у велетня: друзка від горщика залетіла йому в око, а великий цвях застряг у носі.

— А щоб тобі! — сказав по-простацькому велетень. — Мене вжалили!

Гуркіт його не збентежив (велетень був глухий), але цвях йому не сподобався. Минуло вже багато часу, відколи він востаннє натрапляв на комаху, таку люту, що вона могла проколоти його товсту шкіру; проте до нього долинали чутки, нібито далеко на Сході, у Тванях, жили бабки, чиї укуси скидалися на доторки розпечених щипців. І велетень подумав, що набрів саме на таку істоту.

— Украй паскудні та шкідливі краї, — сказав він. — Цієї ночі я не піду далі.

Відтак підчепив на пагорбовому схилі пару овечок — аби попоїсти, коли вже буде вдома, — і попхався назад через річку, великими кроками рухаючись у напрямку норд-норд-вест. Урешті, велетень знайшов-таки дорогу додому, бо рушив у правильному керунку; проте дно його мідного казанка все одно згоріло.

Що ж до Фермера Джайлза, то, коли мушкетон вистрелив, його відкинуло геть, і чоловік розпластався на спині; там і лежав, дивлячись у небо та розмірковуючи, чи велетові ступні розчавлять його, коли проходитимуть десь тут, а чи ні. Проте нічого такого не трапилося, «гуп-гуп» поступово затихло вдалині. Тож фермер підвівся, потер забите плече й підняв із землі мушкетон. А тоді раптом почув підбадьорливий людський гамір.

Більшість мешканців Гема визирала з вікон, а декотрі з них одяглись і повиходили надвір (коли вже велетень подався геть). Тепер же дехто з криками вибігав на пагорб.

Селяни почули моторошне «тупу-тупу» велетневих стіп, і мало не всі тут-таки пірнули під ковдри, а декотрі — навіть під ліжка. Та Ґарм одночасно й пишався своїм господарем, і боявся його. Коли той лютував, то здавався псові жахливим і прекрасним, тож Ґарм, зрозуміло, думав, що будь-який велетень мусить мати таке саме враження. Тому, щойно він побачив, як Джайлз виходить із дому з мушкетоном (а то найчастіше було знаком страшенного гніву), собака поспішив у село, гавкаючи та волаючи:

— Виходьте! Виходьте! Виходьте! Вставайте! Вставайте! Ходіть і погляньте на велич мого господаря! Він сміливий і швидкий. Він вийшов застрелити велетня, котрий зазіхнув на його територію. Виходьте!

Верхівку пагорба було видно майже з усіх осель. Коли люди та пес побачили, як обличчя велетня виростає з-над пагорба, вони злякались і затамували подих. І всі, крім Ґарма, подумали, що з таким здорованем Джайлзові не впоратися. Потому гагахнув мушкетон, а ще потім велетень зненацька розвернувся й подався геть. І люди, не стримуючи подиву та радості, плескали в долоні й вітали Джайлза гучними вигуками. А Ґарм так зайшовся гавкотом, що мало не луснув.

— Слава! — гукали всі. — Він провчив його! Пан Еґідіус показав йому, де раки зимують. Тепер він повернеться додому й помре, як і заслужив. Так йому і треба.

Тоді люди знову дружно загукали. І поки вони гукали й гукали, то, для власної ж вигоди, зрозуміли, що, зрештою, з мушкетонів справді можна стріляти. Щодо цього в сільських шинках часто точилися диспути, й аж тепер це питання було остаточно з'ясовано. І Фермер Джайлз відтоді майже не мав клопотів із порушниками.

Коли все почало здаватися безпечним, дехто сміливіший піднявся аж на верхівку пагорба й поручкався з Фермером Джайлзом. Кілька — парафіяльний священик, коваль, мірошник і ще одна-дві впливові особи — поплескали його по спині. Це йому не сподобалося (бо плече дуже боліло), та він подумав, що мусить запросити їх до себе додому. Гості розсілися колом у Джайлзовій кухні, п'ючи за його здоров'я та голосно вихваляючи господаря. Він же цілком неприховано позіхав, одначе, доки тривало частування, вони на це не зважали. Коли всі випили чарку-другу (фермер — другу-третю), Джайлз почувся справжнім сміливцем; а коли всі випили по два-три келишки (а він сам — п'ять-шість), він почувся вже таким витязем, яким і вважав його пес. Гості розходилися добрими друзями; Джайлз від душі плескав їх по спинах. У нього були великі червоні грубі руки; тож, плескаючи, він їм помстився.

Другого дня фермер довідався, що новина про нього обросла чутками й він став важливою персоною місцевого рівня. До середини наступного тижня вісті розлетілися селами, які були миль за двадцять від Гема. Джайлз став Героєм Округи. Це йому вельми сподобалося. Наступного базарного дня фермерові море здавалося по коліна від випивки, якою його частували, — він напився майже до нестями й дорогою додому горлав старовинних героїчних пісень.

Нарешті про подію дізнався і сам Король. Столиця того краю — Середнього Королівства острова — в ті щасливі дні була ліг за двадцять від Гема, і переважно при дворі мало зважали на вчинки селян із провінцій. Але блискавичне вигнання такого шкідливого велетня видалося вартим уваги і навіть дрібної ласки. Тож настав час — десь через три місяці, в день святого Михаїла, — й Король відіслав розкішного листа. Його було написано червоним на білому пергаменті, а щодо змісту, то йшлося там про королівське схвалення «нашого вірнопідданого й улюбленого Еґідіуса Агенобарбуса Юліуса Аґріколи де Гаммо».

За підпис у листі правила червона пляма, однак придворний писар додав іще й таке:

і скріпив усе великою червоною печаттю. Тож документ був, очевидно, справжнім. Джайлз, отримавши його, був невимовно втішений, та й інші страшенно захоплювалися цим документом, особливо коли з'ясувалося, що, попрохавши дозволу подивитися на лист, можна сподіватися на місце за фермеровим столом і навіть на випивку.

Дарунок, який супроводив лист, був іще кращий за саму подяку. Король надіслав пояс і довгого меча. Широ кажучи, сам Король ніколи не брав до рук того меча. Він належав його родині й перекидався в арсеналі з незапам'ятних часів. Зброяр не годен був сказати, як той меч туди потрапив і яка від нього може бути користь. Прості важкі мечі такого штибу на ту пору саме почали виходити з моди при дворі, тож Король подумав, що ця річ буде якнайліпшим подарунком для селянина. І Фермер Джайлз дійсно зрадів, а місцева слава піднесла його до небес.

Джайлзові вельми подобався такий перебіг подій. Так само, як і його псові, адже той так і не отримав обіцяних канчуків. Джайлз прагнув бути справедливим, наскільки міг; і в душі він віддавав належне Ґармовій відданості, хоча ніколи не заходив так далеко, щоби говорити про це. Фермер і далі жбурляв у пса міцні слівця та важкі речі, коли мав кепський настрій, але дивився крізь пальці на багато дрібних собачих витівок. Ґарм пристрастився до прогулянок далеко в полі. Фермерові справи просувались успішно та швидкими темпами, йому посміхалася фортуна. Восени і ранньою зимою робота йшла добре. Усе було чудово — доки не з'явився дракон.

На ту пору дракони на острові ставали рідкістю. У віддаленому від моря володінні Авґустуса Боніфаціуса їх не бачили вже багато років. Були, звісно, й непевні узграниччя, й безлюдні гори — на заході та півночі, — але дуже-дуже далеко. Колись на тих теренах мешкало кілька драконів різних видів, і вони всюди довкола сіяли пустку. Та Середнє Королівство на той час славилося відвагою королівських лицарів, тож чимало драконів-приблуд загинуло чи повернулося додому з такими серйозними пораненнями, що інші зареклися забредати в ті краї.

Тоді ще побутував звичай під час Королівського Різдвяного Бенкету подавати на стіл Драконячий Хвіст; і щороку обирали лицаря, чиїм обов'язком було того дракона вполювати. Лицар мав рушити в путь у День святого Миколая, а повернутися з драконячим хвостом — не пізніше, ніж у переддень бенкету. Та от уже багато літ Королівський Кухар подавав на стіл дивовижні ласощі у вигляді Лжедраконячого Хвоста з коржів і мигдалевого крему, прикрашені вміло зімітованою лускою з твердої цукрової глазурі. Потому, на Святвечір, обраний лицар уносив витвір до зали під гру скрипок і звуки сурм. Лжедраконячий Хвіст годилося їсти після обіду на Різдво, й усі казали (щоби полестити кухареві), що він набагато смачніший, аніж Справжній Хвіст.

22