Іван Мазепа | Страница 8 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Мазепа пізніше сухо заявляв: він від них не тікав, бою з ними не чинив, і листи, що були при нім, віддав Сірку. Чинити опір великому загону запорожців, так само як і намагатися втікати від них – означало вірну смерть. Але і залишитися, і добровільно віддати себе їм у руки – можна було тільки, не втративши цілковите самовладання. Утім, потрібно визнати – Мазепа міг бути хоробрим, зустрічати небезпеку з холодною головою і з гідністю дивитися в обличчя смерті. Він чинив так завжди, в найтяжчі хвилини свого життя. Так само він триматиметься і на смертному одрі. У нас немає ніяких підстав вважати, що при фатальній зустрічі з запорожцями він поводився інакше.

Першим про взяття в полон Мазепи написав польському магнатові, підчашому серадзькому, переяславський полковник Дмитро Райча. У його словах, що «Іван Мазепа, який вашій милості… як розумію, відомий», потрапив «у руки Івана Сірка» – проглядала іронія. Райча не міг припустити, що його власне життя за декілька років знаходитиметься в руках цього самого Мазепи, вже – гетьмана. Але тоді він був правий – поляки могли тріумфувати – колишній «покоєвий» мав безславно померти від тортур запорожців.

Джерела різняться в подробицях, що відбувалося далі. Сам Мазепа говорив, що залишався з Сірком у степу майже п’ять тижнів. Сірко пізніше згадував, що запорозьке військо «дарувало Мазепу душею і здоров’ям» – тобто дарувало йому життя (але не свободу). Значить, як мінімум, таке питання, чи варто йому жити, піднімалося. Самійло Величко, що мав тісні зв’язки із Запорожжям у своєму «Літописі» говорить, що на раді запорожці, почувши свідчення звільнених ними козаків і прочитавши листи, що були з Мазепою, тут же хотіли його «растерзати і убити». Але зробити цього не дали Сірко та інші «товариші» (тобто заслужені козаки). Величко приводить напівлегендарне повідомлення, що там, на раді, хтось із отаманів (ймовірно – сам Сірко) нібито сказав запорожцям «пророчі» слова: «Панове братя, просим вас не убивайте сего человека, может он вам и отчизне нашой впред згодитися». Військо послухалося, зберегло Мазепі життя, але закувало його в «крепкие кандалы».

Можна не сумніватися, що, знаходячись у руках запорожців, Мазепа пережив одні з найстрашніших і принизливіших хвилин свого життя. Назавжди він збереже свою приховану ненависть і відразу до Запорожжя.

Цілком можливо, що Сірко цілеспрямовано «полював» за Мазепою, який трохи не привів Дорошенка до підданства царя (чого, як ми пам’ятаємо, Сірко категорично не хотів). З іншого боку, залишаючи йому життя, кошовий отаман проявляв політичний прагматизм – полонений Мазепа був сильним аргументом і в переговорах з Дорошенком, і з Самойловичем.

Звичайно, Сірко не чекав, що за його полоненого почнеться справжня політична боротьба. 3 серпня Іван Самойлович (гетьман «обох берегів» України) повідомив царя, що Сірко і запорожці з метою заслужити царську милість упіймали дорошенківського посла Мазепу і звільнили полонених лівобережних козаків. Сірко прислав Самойловичу знайдені в Мазепи листи, але гетьман цим не задовольнився і почав вимагати видачі самого посланця. Вийшов і царський указ кошовому, щоб той прислав Мазепу. Але Сірко відмовлявся. Важко однозначно сказати, що утримувало знаменитого отамана, котрий із власного досвіду знав про російський Сибір. Чи позначалася запорозька традиція «не видавати», чи він не хотів остаточно сваритися з Дорошенком, посилаючи його найближчого помічника на розправу. Сам Мазепа, як і раніше знаходячись у полоні в запорожців, ймовірно і не здогадувався, на якому рівні найвпливовіші політики боролися за голову його – ще майже нікому не відомого козака.

Окрім Самойловича, у битву за Мазепу вступив Григорій Григорович Ромодановський – знаменитий російський воєвода і полководець. Ромодановський прославився своїми діями в Україні ще з 50-х років XVII століття. Воював з Виговським, Богуном, Юрієм Хмельницьким, неодноразово не без допомоги своєї армії повертав Україну до присяги цареві. Відрізнявся жорсткістю, якщо не жорстокістю, безумовним військовим талантом і відмінним знанням місцевої ситуації. Син його, до речі, вчився в Києво-Могилянській академії. Ромодановський особисто написав Сірку, вимагаючи видати Мазепу. Отримавши відмову, він, не вагаючись, послав людей до Харкова, заарештував дружину Сірка, а зятя його велів доставити до себе. Зятеві отамана було, мабуть, зроблено відповідний наказ, після чого він був відправлений до Сірка. Кошовий отаман здався і прислав Мазепу в Черкаси, де знаходилися гетьман і Ромодановський. У своєму супровідному листі до Самойловича Сірко люб’язно писав, що «за бажанням твоїм» посилає Мазепу «для словесної розмови про намір Дорошенка».

Найдивовижніше полягало в тому таємному листі, який знаменитий отаман направив гетьманові: «…зело и покорно велможности твоей прошение свое приносим о Иване Мазепе…твоя милость, яко отец милосердій, покажи милость свою, чтоб он в неволе не біл…». Своє прохання Сірко пояснював тим, що скажуть – «войско дарили его (тобто Мазепу. – Т. Т.-Я.) здоровьем и волею», а, мовляв, «Серко засылает в неволю». Лист закінчувався наступними словами: «И повторе велможности твоей, добродея своего, прошу о том человеке». Можу з упевненістю сказати, що ніколи – ні до цього, ні після, Сірко так ні за кого не просив.

Можна припустити, що Мазепа їхав з важким серцем. Як пізніше згадувала старшина, Мазепу «кошовий Сірко прислав у нужденному одязі до Самойловича». З вогню та в полум’я. Від свавільних запорожців у ворожий стан Самойловича, що ненавидів Дорошенка і все, що з тим було пов’язано. Ось тут і слід згадати про один з найяскравіших талантів Мазепи. Орлик писав про нього: «Ніхто не міг краще обійтися з людиною, притягнути її до себе. Не досягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброю, не переставав улещувати людину доти, доки не робив своєю». Самойлович став одним з перших, хто не встояв перед «чарами» Мазепи (зауважу, таких буде маса, не виключаючи самого Петра I). Вже за декілька днів після офіційний допиту в Черкасах гетьман писав «пойманному дорошенкову козаку» (офіційне вислів із російських документів того періоду): «Мой ласкавый господине Мазепо! Как я говорил вашей милости и дал слово, что при имуществе своем и при здоровье со всем домом своим пребівати будешь, то и повторяю».

Як ми бачили вище, росіяни без вагань застосовували тортури до дорошенківської старшини. Правда, після Переяславської угоди вони прагнули перетягти правобережних козаків на свою сторону, а Мазепа, незважаючи на свій низький офіційний статус, був людиною непростою. Але недооцінювати дивовижні здібності самого Мазепи, що зумів украй несприятливі обставини обернути на свою користь, теж не доводиться.

У грізного Ромодановського теж, мабуть, залишилося прихильне враження про першу розмову з Мазепою. Втім, він уже спілкувався з ним у Переяславі. У своєму листі до царя Ромодановський іменував його «Іваном Мазепою», не «Івашкой», як завжди росіяни писали про «зрадників», і передавав отримані від нього відомості про Дорошенка. Зокрема, Мазепа розповів Ромодановскому, що Ян Собеський хоче укласти мирну угоду з турецьким султаном. Ця звістка повинна була стати неприємною несподіванкою для Москви і підняти значущість свідчень Мазепи. Потрібно віддати йому належне, ні тоді, в Черкасах, ні пізніше в Москві Мазепа не сказав нічого шкідливого для Дорошенка – крім того, що і так було відомо зі знайдених при ньому листів, і навпаки, всіляко його виправдовував.

Переконавшись, що гетьманський посол має важливі відомості, Ромодановський приймає рішення послати його до царя – з російським офіцером, ніжинським писарем і «провожатіми». Це вже точно, як у казці: «і полонений, і не полонений». Події розвивалися швидко: 16 липня Сірко послав Мазепу в Черкаси, а 25 липня він був уже відправлений до Москви. Відпускаючи його, Самойлович був настільки турботливим, що в своєму листі давав усілякі настанови, як краще себе тримати в російській столиці. Зокрема, радив розповісти «что ни есть о замыслах Дорошенковых, о договорах Собесского с Турком, о хане, о Сирке… и малого не утаив дела». І навіть наставляв, щоб Мазепа в дорозі виклав усі ці відомості «статьями», щоб зручніше було давати звіт у Малоросійському приказі «или где будет надобно». І на завершення: «…подай Бог вам счастливой путь и скорій к нам возврат. Чего желая, Богу вас предаю». Один факт звернення «на ві» до полоненого чого вартий…

8