Іван Мазепа | Страница 6 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Йосип Нелюбович-Тукальський, митрополит Київський, Галицький та всієї Русі.

Гравюра 1843 року

Петро Дорошенко.

Невідомий автор. XIX ст.

Михайло Ханенко.

Невідомий автор. XVII ст.

Слід зазначити, поширений міф, що Мазепа спочатку «зрадив російського царя», а потім «зрадив польського короля». Присягати в Переяславі в чотирнадцять років він не міг, до того ж у цей час учився в київському колегіумі. Ніяких відомостей, що він присягав королю в 1659 р., також немає. До того ж, якщо присяга королеві й мала місце – то він «зрадив» його так само, як Б. Хмельницкий, П. Дорошенко і тисячі інших старшин і козаків, йдучи за геополітичним вибором Гетьманщини.

У будь-якому разі, роблячи в кінці 60-х рр. XVII ст. свій вибір на користь козаків (що взагалі-то було природним наслідуванням сімейних традицій), Мазепа ставив себе в непросту ситуацію. У нього були молодість, сили й військові навички – непоганий багаж, щоб починати кар’єру у Війську Запорозькому. Жан Балюз відзначав його «велику військову відвагу». Документи донесли до нас чудовий епізод, як Мазепа під час поїздки до Москви піддався нападу розбійників, але вправно зумів вискочити в них з-під носа. Здатність не втрачати голову в критичній ситуації – вона або є, або її немає зовсім. Холоднокровність і особиста мужність були властиві Мазепі, зокрема й у політиці. Але сили і спритності було явно нежлстатньо, щоб добитися життєвого успіху. З його честолюбством і амбіціями такий шлях був занадто довгим і уразливим. І Мазепа прийняв рішення, що відразу міняло його статус: приблизно в 1668 році він одружився з удовою Ганною Фридрикевич, старшою його за віком і з двома дітьми. Значною перевагою Ганни були її родинні зв’язки. Батько – Семен Половець – знаменитий козацький старшина, полковник білоцерківський ще при Богдані Хмельницькому. У кінці 60-х років XVII століття він мав звання генерального осавула, а потім і судді в Петра Дорошенка. Перший чоловік Ганни (він загинув десь у 1665 році) – Самуїл Фридрикевич – був білоцерківським полковником у Тетері, а потім у гетьмана С. Опари. Рідна сестра Ганни була дружиною Дорошенка. Таким чином, завдяки своєму одруженню Мазепа відразу ставав близькою і довіреною людиною в оточенні гетьмана Дорошенка. Це зайвий раз доводить, що над Мазепою не панувала ніяка «пляма ганьби» в стилі небилиць Пасека – можна не сумніватися, що інакше йому б не дозволили поріднитися з вищою козацькою елітою Правобережжя.

Шлюб Мазепи доводить, що всупереч шаблону, що використовується в певного роду літературі, він абсолютно свідомо зробив свій «козацький» вибір, розірвавши усі нитки, що зв’язували його з Варшавою.

Звичайно, ні про який «бурхливий роман» з Фридрикевич принаймні з боку Мазепи, мови не йшло. Без сумніву – шлюб за розрахунком. Вчинок, що безумовно, свідчить про честолюбство нашого героя і про його пристрасне бажання зробити кар’єру. Втім, навряд чи в історії були політичні або військові діячі, позбавлені честолюбства. Але, з іншого боку, як ми побачимо нижче, Мазепа дотримуватиметься вірності дружині аж до її смерті, а також піклуватися про її дітей. У самого гетьмана дітей не було, дочка, що народилася, незабаром померла.

Слід зазначити ще один момент: саме впродовж цих декількох непростих років Мазепа перетворився із запального й зарозумілого молодика, який хапався за шаблю в приймальні короля й наважувався відправитися до гетьмана з регаліями влади, у того Мазепу, який так і залишився для істориків загадкою. У потайного, що недовіряв нікому, стриманий на емоції та ховав за сімома печатками свої мрії і плани. Тільки маючи величезну силу волі й незвичайну цілеспрямованість, він міг учинити це перетворення, що дозволило йому стати успішним дипломатом і політиком.

Дуже показові два незалежні відгуки людей, що добре особисто знали надалі Мазепу. Орлик писав: «…від покійного Мазепи навчився я, що коли у свою чергу треба висловити свою думку, то нерідко буває краще зовсім промовчати». А Жан Балюз відзначав, що коли Мазепа «розмовляє, то більше любить мовчати й слухати інших. Він належить до тих людей, що віддають перевагу або взагалі мовчати, або говорити і не сказати». І це при тому, що, як ми можемо судити з окремих нюансів і епізодів, що дійшли до нас, Мазепа залишався в душі гордієм, здатним на нестримну пристрасть, не позбавленим марнославства, що усвідомлює свою перевагу, і небайдужим до зовнішніх атрибутів своєї влади. За навмисним самоприниженням перед російськими «временщиками» ховалися блискучий розум і усвідомлення власної переваги, за холодною розважливістю кар’єриста – палкий романтизм людини, що вірить у свої ідеали.

Багато хто негативно оцінює цю двоїстість Мазепи, вважаючи його лицеміром. Але хіба могла інша людина вирвати Україну з хаосу Руїни, знаходити компроміси з протиборчими таборами, будувати і створювати, перемагати й об’єднувати? Історія відповідає однозначно – зробити це зміг тільки Мазепа.

Його кар’єра у Петра Дорошенко почалася в страшний для України час. Руїна охоплює всю територію Гетьманщини – у буквальному і переносному значенні цього слова. Як люті шуліки, билися за українські землі Московська держава, Річ Посполита і Туреччина. За Андрусівським договором 1667 року Лівобережжя залишилося за Москвою, а Правобережжя – за Польщею. Інтереси гетьманів і України при цьому, зрозуміло, не враховувалися. Можна тут відзначити, що Річ Посполита, вибравши шлях імперської експансії, через сто років повторила долю розділеної України.

Іван Брюховецький. Невідомий художник. XVII ст.

У самій Гетьманщині, як звичайний наслідок революційних подій, починається кривава боротьба за владу, в якій кожне угрупування жадало загибелі іншої. На Правобережній Україні гетьман Тетеря втік, кинувши булаву. На його місце обрали Опару, але за короткий час його вбили, і гетьманом став Петро Дорошенко, який, наслідуючи приклад Хмельницького, уклав союз із Кримом (грудень 1666 року). Він починає похід на Лівобережжя, прагнучи знову об’єднати Україну. Гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький, що проводив промосковську політику, своєю спробою провести перепис населення для встановлення жорстких податків викликав загальне невдоволення. В умовах наступу Дорошенка, на Лівобережній Україні спалахнуло масове повстання проти Брюховецького. Він склав булаву перед Дорошенком, але це не врятувало його від загибелі – його розтерзали козаки. На якийсь недовгий час Гетьманщина знову об’єдналася під булавою єдиного гетьмана. Але скористатися моментом Дорошенко не зумів. Він поїхав до Чигирина (гетьманської резиденції на Правобережжі), залишивши своїм заступником Дем’яна Многогрішного. Спокуса владою виявилася занадто велика. Многогрiшний присягнув на вірність Москві в обмін на булаву лівобережного гетьмана (березень 1669 року).

Дем’ян Многогрішний.

Портрет роботи невідомого художника XVII cт.

Дорошенко, хоч і не визнавав «самозванця», але готовий був з ним співпрацювати, щоб домагатися від Москви поступок, широких автономних прав, на яких він готовий був визнати владу російського царя. Для того, щоб мати на переговорах з Москвою вагоміші аргументи, Дорошенко уклав договір з Туреччиною про спільне звільнення правобережних земель України від польського володарювання. У травні 1672 року султан виступив з величезною армією, взяв неприступну твердиню Речі Посполитої Кам’янець-Подільський і обложив Львів. Поляки, у жаху, підписали 7 жовтня 1672 року Бучацький договір, за яким відмовилися від домагань на Україну. У Москви тепер були розв’язані руки, щоб прийняти Дорошенка разом з Правобережжям.

Але Руїна робила свою темну справу. Жадання влади опановувало серця. Старшина організувала змову проти Многогрішного. За угодою з московськими воєводами його заарештували і відправили до Москви (березень 1672 року). Там колишнього гетьмана піддали тортурам і, не добившись ніяких доказів його провини, разом із сім’єю навіки заслали в Сибір. Лівобережним гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича, ставленика старшини, повністю лояльного Москві. Самойлович хоч і був прибічником ідеї об’єднаної Гетьманщини, але побоювався, що єдиним гетьманом стане Дорошенко.

6