Дон Жуан | Страница 5 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Герой прагне визволити світ, показавши, що людство йде хибним шляхом, наслідує хибних героїв і кумирів. Ще виразніше ця ідея представлена у словах автора, який нещадно викриває людську природу, акцентуючи на приземленості людських бажань. Людину ошукують, бо вона сама часто прагне бути ошуканою («В пітьмі живуть звичайні громадяни…»). Можливо, тому в поемі й немає ґлорифікованості в описі Суворова та інших полководців. Суворов у поемі «зображений за принципом “входження в ряд”» інших полководців (Наполеона, Веллінгтона та ін.), яких поет розглядав як негативних історичних діячів, звичайних загарбників й анексіонерів. Відомо, що непідробними героями для Байрона залишалися тільки спартанський цар Леонід, що відбив навалу персів, і визволитель Америки Джордж Вашингтон». Військові командувачі в поемі Дж. Байрона – жорстокі тирани, які підкорюють світ відповідно до власної волі та власних уявлень про порядок. Проте ідеальний лад так і лишається незбагненним для людини. За байронівським Дон Жуаном, пекло не в серці протагоніста й не під землею; пекло створено на землі, у соціальному світі, у якому більше немає прагнень до краси, справедливості, істини, доброти. Усі класичні морально-етичні категорії постають викривленими й здрібнілими, як і людські душі.

Відмовившись від зовнішнього драматизму, в оригіналі спричиненого зіткненням героя зі знавіснілою реальністю, яка не може сягнути внутрішніх інтенцій Дон Жуана, Дж. Байрон у поемі лише подеколи експлікує внутрішній драматизм, детермінований поведінкою донжуанівського батька-гульвіси та освіченої й розумної матері. Англійський класик показує Дон Жуана як персонажа з «подвійним кодуванням»: як людину, яка має риси акцентуйованої особистості, за К. Леонґардом, але водночас і людини слабкої, яка – заручник власної волі й жаги життя. У Байрона Дон Жуан як приклад «акцентуйованої особистості» подібний до Гамлета, поведінку якого, відповідно до поглядів К. Леонґарда, «можна спробувати пояснити, виходячи зі структури його особистості. В особі Гамлета перед нами особистість <…> інтровертна. Він навіть друзям досить неохоче відкриває свій внутрішній світ. Цією рисою визначається лінія його поведінки, його постійні коливання: з одного боку, намір помститися за батька, з другого, його небажання зробити конкретні кроки в цьому напрямі. Про етичні міркування Гамлета навряд чи можна говорити, якщо вже він, не замислюючись, віддає в руки ката Розенкранца і Гільденстерна. Впадає в око схильність принца данського постійно вдаватися до роздумів».

Байронівський «Дон Жуан» містить символічний «каркас», сконструйований із двох міфологічних тем: старозавітна легенда про гріхопадіння Адама й античний міф про Прометея. Ф. Ніцше зауважував, що «обидва міфи перебувають у зв’язках спорідненості, як брат із сестрою <…>. Усе найкраще, чого може досягти людство, воно досягає в результаті злочину, а потім людство змушене прийняти і його наслідки».

На думку М. Джозефа, Дж. Байрон відштовхувався від героїчної версії міфу про Прометея, яку пропонує Есхіл, – образ титана уособлює мрію про прогрес людства, саме прометеївський первень у людині здатний виправити згубні наслідки першогріха. Е. Ловелл зауважує, що «падіння людини, через яке так обурюється Байрон з огляду на несправедливість наслідків цього явища, усе ж надзвичайно важливий факт для нього». Дж. Ріденаур зазначає, що Байрон «у жодному разі не є некритичним поплічником Викрадача Вогню», тож прометеївський дискурс репрезентований не так оптимістично, як наголошує М. Джозеф.

Що ж, «можна стверджувати, що, з двох міфів Байрон загострює ідею первинної подвійності людини і самої цивілізації, що виникла в результаті порушення заборони. Гріхопадіння й викрадення божественного вогню визначили початок історичного часу, позаяк саме у них криється причина всіх подальших негараздів людства, але водночас це і можливість подолання гріхопадінням суперечливості та обмеженості людини». Недосконалість людського єства знаходить своє втілення не тільки на рівні індивідуального існування, а й виявляє себе в усіх царинах буття «післяадамової» цивілізації. Дж. Байрон експлікує неоднозначне ставлення до цивілізації, яка постала в результаті руйнівної й водночас творчої діяльності: «Man’s a strange animal, and makes strange use // Of his own nature, and the various arts»). Репрезентацією протилежних векторів у діяльності людини для Байрона постає вакцинація проти віспи й одночасне винайдення порохових ракет. Отже, людство для письменника – роздвоєний феномен: з одного боку, воно прагне до творення, а з другого, постає величезною небезпекою для себе. Якщо в містерії «Каїн» теорія Кюв’є була використана як наукова гіпотеза, яка пояснює геологічне минуле Землі, то в «Дон Жуані» вона постає як метафора, за допомогою якої письменник, іронізуючи з приводу майбутнього, акцентує на «нерозумності» сьогодення. Для Байрона світ «нерозумний», позаяк у ньому немає жодного стосунку до людського розуму, а отже, теперішній світ не може бути адекватно осмислений за допомогою здорового глузду і в логічних категоріях. «Дон Жуана» доцільно розглядати як зразок романтичної міфотворчості, позаяк у творі репрезентовано універсальну за своїм значенням модель людського світу.

Дон Жуан і в оригінальній іспанській легенді, і в англійській версії наділений даром-прокляттям, щоправда, у поемі його дедалі більше занурює сплін, розпач, песимізм, герой висловлює сарказм до зовнішніх подій, не прагнучи змінити їх доконечно або ж вагаючись у найвирішальнішу мить. Його «жага до пізнання» має хворобливий характер, але він цікавий саме з огляду на цю викривленість, неправильність, притлумлену екстравагантність (знову ж таки порівняно з іспанським оригіналом, який знайшов своє втілення і в іспанському, і у французькому театрі).

У легенді «трансґресивність» Дон Жуана пов’язана з неможливістю зустріти жінку, яка внутрішнім світом або інтелектом дорівнювала б цьому героєві (такий мотив особливо увиразнено в «Камінному господарі» Лесі Українки»). Світ навколо нього слабкий, гріховний, із численними вадами; люди в ньому заздрісні та дволичні. Натомість Дон Жуан постає справжнім героєм, який, попри весь демонізм духу, видається значно чеснішим, ніж ті, з ким йому доводиться зустрічатися. Колись Ж.-П. Сартр назвав свою передмову до видань Ж. Жене «Святий Жене». У тексті йшлося про різні вияви марґінальності французького письменника, який видався Сартру «святим» саме через власну позиціоновану гріховність. На відміну від більшості Дон Жуан не прагне бути не-собою, видаватися кращим, моральнішим, чеснішим. Зрештою, він відчуває втому від світу, у якому наявні сфальшованість і штучність. В оригіналі байронівський каламбур особливо промовистий:

Man’s a strange animal, and makes strange useOf his own nature, and the various arts,And likes particularly to produceSome new experiment to show his parts;This is the age of oddities let loose,Where different talents find their different marts;You’d best begin with truth, and when you’ve lost yourLabour, there’s a sure market for imposture.

Зауважимо, що в донжуанівській версії Лесі Українки характеристика суспільного оточення набуває ще гострішої форми, ідеться про усталеність лицемірства, «що зветься кодексом чеснот». У байронівській поемі чимало афористичних висловлювань і морально-етичних сентенцій, присвячених людській природі.

Краса – красі! (Цитатою меткоюЛюблю знання підкреслити свої!)

Дон Жуан цілісний, його внутрішній світ дорівнює зовнішнім діянням або ж дистанціюється від світу за лаштунками сарказму і втоми.

Дон Жуан – традиційний образ, тобто такий, який започатковував окремий літературний дискурс, інспіруючи численні культурно-мистецькі трансформації, різні вияви інтертекстуальності, нові моделі власної інтерпретації відповідно до змінених соціально-психологічних умов. Дон Жуанові можна закинути демонічність, деструктивність, жорстокість, але він іманентно цілісний; персонаж не прикривається нормами штучної моралі або ж не прагне видати власну поведінку за «праведну», вдаючись до моральних деформацій і комунікативних вивертів. Герой прагне сприймати світ таким, який той є, а водночас і самостверджуватися, не приміряючи до себе інших/чужих масок і не зростаючись із ними.

5