Дон Жуан | Страница 15 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу
207Коли б хто-небудь в бракові моралімене обвинуватити схотів,то хай припинить вихватки зухвалі,допоки ще його я не огрів.Хай прочитає, що пишу я далі,і від лихих утримається слів.Про свій кінець задирливі та зліснідізнаються з дванадцятої пісні.208Якщо ж і після сказаного вищеви бевкнете у пресу будь-коли,що, прочитавши твір, мовляв, і ви щеморалі в ньому досі не знайшли;якщо ви не придивитеся ближче,а значить, глузд втрачати почали, —коли ви піп, скажу: «Ви брехуни всі»,а генерал, – скажу, що помилився.209Від публіки чекатиму я схвалиоцим епічним задумам моїм.Як впереміш з забавою давалинам ліки – несвідомим і малим,аби молочні зубки проростали, —так грішне я мішатиму з святим.Ті, що бояться власну думку мати,бабусин «Вісник» можуть почитати.210Я цей журнал передплатив для неї, —за це редактор обіцяв мене,як і поеми не чіпать моєї.Коли ж, вчинивши свинство визначне,зречеться він обіцянки своєїі гудити поему розпочне,я людям право матиму сказати,що гроші він украв од передплати.211Домовленість подібна гарантуємені тепер широке визнання,і байдуже – що місячники всуєабо газети скажуть навмання.В житті не дбав ніколи завчасу я,аби мене минала та гризня,«Квартальник», як і «Единбурзькі вісті»,щодо незгодних дуже норовисті.212«Non ego hoc ferrem calida juventa,consul Planco», – Горацій говорив.Отож, коли при мутних водах Брентия навіть ще й рядка не сотворив,скрутні бували в мене теж моменти,але до справедливості поривбув дужчий, ніж сьогодні, коли ТретійГеорг царює, стримуючи лет їй.213Тепер мені вже тридцять пролунало —вже сивіти й волосся почало.Час про перуку дбати. Та чималосивин уже і серце здобуло!(Що буде в сорок?) Так моє невдалораніш за весну літо одцвіло…Життя прожито й гроші. Непокорамоя тепер слабіша, ніж учора.214Невже у душу, памороззю вкриту,не западе вже свіжість, що могладобути радість відгомонів світу,як мед, що з квітки п’є його бджола?Невже його нема у надрах цвіту?Ні, він іде не з того джерела,а з нашого уміння розпізнатиу кожній квітці власні аромати.215Ти, серце, замінити вже ніколине зможеш світу цілого мені.Колись його ввібравши видноколи,ти б’єшся вже тепер в самотині.Нема солодких мрій уже. Хоч кволе,ти відтоді не стало гіршим, ні.З’явилася досвідченість серйозна,хоч де було узятися їй, – хтозна.216Минула зваба ніжного похмілля —дівчат, жінок, а особливо вдів, —вже через них дійти до божевілляя не спроможний нині, як умів.Не п’ю бордо і не роблю зусилля,щоб натяк на взаємність завидніві щоб, як всі джентльмени, ґандж надбати,я скнарою тепер волію стати.217Я честолюбства не плекав до скону, —стражданню й насолодам недармайого приніс я в жертву безборонну.І ось плоди старань мого ума:тепер кажу, як голова Беконарекла: «Є час, був час, часу нема».Так, світлу юність з мріями яснимия передчасно обміняв на рими!218У чому зваба слави? Чи не в тому,щоб аркуш вірші сповнили й пісні?Це – висхід на вершину, що в густомудовічно потопає туман³.Чи ради того в захваті святомуми пишемо поеми в наші дні,аби портрети наші виставляли,коли згниють в землі оригінали?219На що ж надія? Першу пірамідуколись Хеопс для себе спорудив,вважаючи, що славі дітись ніде,коли свій труп у ній він прихистив.Але нема від мумії і сліду —знайшлись цікаві до подібних див.Чи ж варто домагатись монументу,коли й Хеопса знищено дощенту!220А я – філософ. Я собі невпинноповторюю відоме і старе:з живої плоті доля робить сіно,усе, що народилося, помре.Якщо одержав молодість, як віно,то час її все рівно відбере.Отож радій, що дні прожив хороші,молися Богу й заощаджуй гроші.221Тепер дозвольте, милий мій читачуі ще миліший пане покупець,потиснути вам руку на додачу.Бувайте! Бог воздасть вам за терпець.Полюбимось, то ще я вас побачу,а ні, – хоч не набрид би під кінець!Яке було б поводження знаменне,якби поети приклад брали з мене!222«Іди ж, мій плоде самоти, із хати,пливи й пливи морями многоліть».Якщо можливо Сауті читатиі Вордсворта не важко зрозуміть,чому б мені надій на те не матиі слави не жадати мимохіть?Рядки в лапках – це Сауті. Бога ради,не припишіть мені його тиради!

ПІСНЯ ДРУГА

1О вчителі юнацтва всетямущіз Америки, з Європи – звідусіль,благаю вас, шмагайте учнів дужче —це гоїть, незважаючи на біль!Ми бачили, як мати невсипущасвого синочка пестила, покільпозбувся він невинності – на жаль нам,ще й засобом таким оригінальним.2Коли б у нас на Півночі холоднійдо школи Дон Жуана віддали,навчання б запал втишило природнийі заслужив би хлопець похвали.Іспанія – це виняток, я згодний.Але і там повинен як колиюнак, що став причиною розлуки,доводити дорослих до розпуки.3Та не дивує це мене аж зовсім.Звернімося, будь ласка, до джерел:матуся-математик – передовсім,по-друге – вихователь, той осел,гарненька жінка з мужем голомозим,що з ревнощів пішов на духопел,нарешті – час цвітіння весняного,та ще й момент сприятливий для того!4Але земля кружляє між зірками,тож ми на те приречені – і край.Живи, і вдовольнись її дарами,і тільки ніс за вітром повертай.Король бере податки – править нами,лікує лікар, піп віщує рай…А нам би тільки чарочку добрячу,та ще кохання й слави на додачу.5До Кадіса Жуан дістався вдало.(Хороше місто, в ньому я бував.Там, поки ще Перу не бунтувало,містився центр колоніальних справ.)А жіночки! – таких у світі мало.Яка статура, чорт би їх побрав!Таку ходу, як і такого стануя малювати й пробувать не стану.6Арабський кінь, жираф чи, може, навітьграційний олень, вишукана ланьчи будь-яка інакша їхня павіть —усі вони не йдуть до порівнянь.Щоб змалювати їх, потрібно вставитьокремий розділ до моїх писань.А ніжки! А спіднички! Це дівчата,про котрих значно краще помовчати.7Але писати все-таки я мушу.Ну, що ж, гаразд! Тонесеньку вуальпритримує рука, що ранить душу, —для неї фарб не маю теж, на жаль.А одяг! Та об’їдь моря і сушу —де так обляже шовк або міткаль?Зручнішого не бачив я ніколи,окрім венеціанського фацолі.8Але пора до справи повертати.Жуан прибув до Кадіса. Мерщійпорочний нахил виправити матив мандрівці сподівалася морській.Як Ной, він мав ковчег свій скеруватив краї, де потяг вивітрив би свійі повернув до маминої школи б,немов з ковчега випущений голуб.9Він наказав слузі складати речі,одержав гроші й низку настанов.І в нападі гіркої сльозотечіІнеса обіймала рідну кров.Ще й лист дала (якого він, до речі,не прочитав), де повторила зноввсі вказівки, які були повинніна благо прислужитися дитині.10Жуан поїхав. Матінка по томупонакликала з вулиць хлопчаківі почала їх вчити, хоч додомумерщій з них кожен вирватись хотів.Та не давала попуску нікому —нещадно била тих, хто зледачів,бо вже надбала досвіду і вмінняна вишколі нового покоління.11А корабель, що віз тепер Жуана,уже в затоку Кадіську ввійшов.Місцину ту я знаю препогану,і сам не раз я хвилі тут боровпід натиском лихого урагану,який летить зі сходу стрімголов.Жуан стояв, примруживши повіки,немов прощався з Кадісом навіки.
15