Дон Жуан | Страница 13 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу
153«Хоч стовбула переверніть шухляди!Ось шафа – обійдіть з усіх боків.А ось камін – найкраще від громадисховатись там – він майже догорів.А я посплю. Благаю бога радиповодитись тихіше шукачів.Коли добро те знайдете чудове,то покажіть мені його, панове.154До речі, після вашої навали,коли ви розбудили весь квартал,скажіть хоча б, кого ви тут шукали,хто спричинив увесь оцей скандал?Як звуть його? Чи особисто знали?Чи здатний він служить за ідеал?Якщо вже честь поставлено на карту,то знати слід, чи справа риску варта.155Не поспішайте тільки убивати,якщо сивин устиг він досягти.Та й чоловік не має ревнувати —адже йому нема ще й тридцяти!Не думала моя покійна мати,що в світі є такі, як ви, кати…Я плачу, хоч нема такої звички.Антоніє, подай мені водички.156Можливо, ви ревнуєте до неї —бо спали ми з Антонією вдвох,коли ввійшли до спальні ви цієїі здійняли такий переполох?Прошу – як знов з’явитись надихне іблагословить вас іншим разом Бог,то попередьте, воїни чудові,щоб ми були прийняти вас готові.157Ну, от і все я вам сказала зразу.І знайте, як уміє в глибиніневинне серце зносити образу,яку й назвати соромно мені.Нехай тепер лікує вас від сказусумління, вчинки судячи сумні.Бог покарає вас за цю провину.Антоніє, подай мені хустину!»158Вона замовкла й на подушку впала,бліда, в сльозах гарячих і рясних —мов небо, котре хмарами заткало,а дощ січе у блисках вогняних.Волосся, плечі криючи недбало,темніло чорним розсипом на них,уста тремтіли, й серце стугоніло,і віддихи її стрясали тіло.159Лице Альфонсо соромом залито.Антонія тим часом, наче змій,ходила, позираючи сердитона пана й супровід його сумний.Лиш прокурор всміхався гордовито,кохаючись у певності своїй:він добре знав – якщо в родині свара,то буде й суд, а, отже, і покара.160Задерши ніс, примружуючи вічка,він вже до всього втратив інтерес.Його лише оживлювала звичказатіювати вигідний процес.Зібрати факти – справа невеличка:збере, хоч огризайся, наче пес.І показання знайдуться, і свідки,хоч би й взялись вони не знати звідки.161Альфонсо ж, опустивши очі долу,стояв, неначе геть осоловів:образивши дружину напівголу,він обшуком нічого не довів.Що міг вписати він до протоколу,крім справедливих Джуліїних слів,що з уст її обурено і строго,мов те каміння, сипались на нього?162Немов пощади просячи у неї,Альфонсо щось промимрив незначне.Вона ж з-під хустки скиглила своєї, —гляди, от-от істерику почне,тремтіла, мов пелюстка орхідеї,нещастя проклинаючи нічне,мов та жона Іова. І жахливапостала перед доном перспектива.163В безсилому він мимрив намаганніі покоївки ледь почув слова:«Ідіть, якщо ви хочете, щоб панікінець кінцем лишилася жива!»«Бодай її!» – лайнувся він востаннє,і щоб не сталось гіршого, бува,подався геть, як дівчина зухвалаповажному невдасі наказала.164Пішли слідом і «posse comitatus», —усі ті свідки, котрих він привів.Лиш прокурор, що прагнув розібратисьу діях, що Альфонсо їх вчинив,не поспішав з кімнати забиратисьі ґулею на лобі заплатив,коли услід їм дівка невмолимаіспересердя хряпнула дверима.165І зразу ж… раптом… О ганьба та сором!Подібного й уява не знесе…Чи буде світ завжди на очі хворим?Таж доброчесність жінці над усе!Отож лиш двері з гуркотом суворимгойднулися, мов трясця їх трясе,враз Дон Жуан прожогом, наче кішка,блідий від страху, вискочив із ліжка!166Не розумію, де він там сховався.Гнучкий, він міг скрутитися в клубок.Я б не жалів, якби він там зостався,а не лише від переляку змок.Приємніше, як я переконався,вмирати поміж двох таких жінок,ніж пурхнути ураз в небесні сфери,мов Кларенс, з бочки доброї мадери!167Я б не жалів його, бо хлопець щойновчинив тяжкий і непрощенний гріх.В шістнадцять літ вражає він незгойно.В такому віці злочинів своїхсумлінням виміряти недостойно.Це в шістдесят, пригадуючи їх,ми мріємо, аби чорти запеклівагу їм трохи зменшили у пеклі.168Та цю пригоду добре пояснилиусім відомі хроніки старі:як цар Давид постарів, відмінилипігулки та мікстури лікаріі прописали, щоб додати сили,йому гарненьку жінку до зорі.Але Давида оживила люба,а Дон Жуан ледь-ледь не врізав дуба…169Та що було робити їм? Щомитіміг дон Альфонсо знову увійти.Всі звивини у мозку переритібули уже в Антонії. Знайтивона не вміла засоби невжиті —як Джулії безпеки досягти.А Джулія мовчала і з нестямидо Дон Жуана тислася устами.170Уста злилися врешті і, розкуті,знов їхні почуття сягнули меж.Була готова пристрасть спалахнути,і небезпеку нехтуючи теж.«Та годі пустувати, шалапути!» —лайнула їх Антонія. Та все жвсміхнулася, хоч трохи й сухувато:«Найкраще в шафі красеня сховати.171Тож відкладіть-бо гру свою дитячута в руки хоч на мить себе візьміть!Що вийде з цього, я чудово бачу:все це скінчиться кров’ю мимохіть.Ви помрете, а я роботу втрачу,а пані честь жіночу заплямить!І все це через милу вашу пику…Не регочіться! І поменше крику!172Нехай би він хоч справжній був мужчина…(Ховайтеся ж!), хоч років тридцяти.Дивуюся з вас, пані: це ж дитина!(Та й дон Альфонсо може увійти!)Ну ось: замкнулись в шафі… Молодчина!А далі що? О, господи прости!(Ви ж, Дон Жуане, не озвіться звідти!Та ще вночі не здумайте хропіти!)».173Тепер, після тривалого ваганняАльфонсо вже без почту увійшові покоївки припинив повчання,що становили сенс її розмов.Він їй сказав: «Ідіть, пора не рання».І за таких невигідних умовАнтонія досвідчена і д³йшлавзяла свою свічу і тихо вийшла.174І ось, сум’яття борючи безкрає,Альфонсо розпочав свій монолог:підстав для перепрошень він не має,хоч засудив свій вчинок – бачить Бог.Та є причини – він їх приховає,чому здійнявся цей переполох…Він нітився, і фраза його кожназаплутана була й пустопорожня.175Та Джулія мовчала, хоч готовабула у неї відповідь. Протеви всі, жінки, коли про зраду мова,чоловіків завжди одним б’єте:тут і брехня годиться загадкова,і крик, і плач, і натяки на те,що чоловік дарма коханця шиє,коли в самого тих коханок три є!176Була у неї навіть перевага,бо про роман Альфонсо та Інесчудово знала вся оця ватага.(Чи до лукавства й ви не вдаєтесь,коли раптово купчиться увагана тому, що накоїли ви десь!)Вона мовчала й з жалю до Жуана,який вважав, що мати бездоганна.177Мовчати ще була одна причина:Альфонсо Дон Жуана не назвав.Виходить, хто щасливий той мужчина,ревнивець і уявлення не мав.Він би радів, звичайно, як дитина,коли б ім’я коханця розгадав.За цих умов, сказавши про Інесу,вона могла вказать йому адресу.178Тут натяк міг би наслідками злимискінчитись. Тож корисніше – мовчи.(Це слово блякле, але йде до рими.)Жінки, цією стежкою йдучи,упоруються з справами складними,так раптом факти вивернувши чизбрехавши так граційно, що, буває,це навіть їх на диво прикрашає.179Їм досить тільки ледь почервоніти,щоб ми уже повірили. Булотаке й зі мною – ніде правду діти.А запереч, то вийде, як на зло.Коли ж голівку ладні вже схилити,а з милих вічок рясно потекло,ми танемо… і, причинивши двері,готові мирно сісти до вечері.
13