Дон Жуан | Страница 12 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу
126Приємно заслужити нагородучи віршами, чи кров’ю – все одно;приємно з другом впасти у незгоду,коли вже він набрид тобі давно.Вино чи ель приємніші за воду;заступництво – приємне і воно;приємні стіни батькової хати,хоч ти й почав уже їх забувати.127Та перша мить кохання молодогов сто крат миліша й радісніша нам,і не забути захвату отого,як не забув гріха свого Адам.Солодкий плід! На світі після ньогонема чого згадати юнакам —і Прометей, проміння вкравши Боже,уяви полонити вже не може.128Людина – найхимерніша істота:досвідченій в мистецтвах дотепер,досліджувати нині їй охота!Наш вік, до того ж, схильний до химер,відкрив кумедним витівкам воротау межах різних галузей і сфер.Тож починали б з правди! А не вдасться,тоді в облуді спробували б щастя.129Яких лише цей вік в лиху годинунам винаходів спірних не приніс!Той винайшов для людства гільйотину,той для безносих —паперовий ніс,той – засіб переламувати спину,той – ліки, щоб хребет міцнів і ріс,той з віспою боровся, від коровибацили в тіло вводячи здорове!130Як твердять, нас в полон картопля візьме —я чув, що з неї хліб уже печуть;кривляються мерці від гальванізму,неначе віри в смерть свою не ймуть;А скільки нині маємо вже скрізь мимашин, які і шиють нам, і тчуть!Здолали віспу, та коли б до гробане довела нова якась хвороба…131Хвороба ця з Америки неначе,то хай би поверталася назад:там збільшилось населення – тим пачев країні тій навести міг би ладпомір, який поставив би, одначе,її з цивілізованими в ряд.Проте ще більше для американцівстрашна зараза наших псевдопранців.132Наш вік – це час кмітливості людської,і винайшов, стараючись чимдуж,він досить патентованої зброїдля вбивства тіла і спасіння душ.Є лампи вже конструкції нової —світи, лиш настанови не поруш.Немає в тому лиха і малого,якщо рівняти з лихом Ватерлоо.133Феноменальна у людей природа:для них у світі завше, як на сміх,смертельний гріх – найбільша насолода,а насолода – то смертельний гріх!Одних чарують гроші, інших врода,кохання, сяйво успіхів своїх…Та всі хисткі і звивисті доріжкине віддалять від смерті анітрішки.134А потім що? Та хто зна! Вже не рано.Тож на добраніч. Час уже менівертатись до початого роману.Вже листопад хмурнішав у вікні,коротшав день, з вечірнього туманугора в снігу біліла вдалині.Гуло в затоці, хвилями обнятій,а сонце скромно гаснуло о п’ятій.135Як твердить сторож, хмари пелехатізаткали ніч – ні місяця, ні зір.Довкіл вогню сиділи люди в хаті.Люблю і я вогонь той з давніх пір —камін, цвіркун, балакуни затяті,серед яких ні хмурих, ні зневір.І, щоб, як кажуть, нас минули свари,до цього ще й шампанське та омари.136Пробила північ. Джулія збираласьуже лягати в ліжко, та за митьв будинку враз такий здійнявся галас,що навіть мертвих міг би розбудить,якби вони в книжках не прокидались,коли сюжет ожити їм велить.Хтось грюкає, вигукує і кличе:«Прокиньтесь, донно Джуліє! Та швидше!»137«Відкрийте! Слово честі, я не винна!Я стежила, невидима ніким!Там дон Альфонсо й ціла половинаСевільї йде озброєна за ним!Яка ганьба! Лише одна хвилина,і пан увійде з натовпом отим.Нехай ваш гість вистрибує до саду:не високо, до того ж не з фасаду!»138І ось Альфонсо справді у кімнаті,а з ним при зброї душ із двадцять п’ять.Усі вони, як водиться, жонаті,і сон жінок не звикли шанувать,та ще коли дружини заповзятілоби їм полюбляють прикрашать.Заразливе ж бо зрадництво жіноче:прости одній, грішити інша схоче!139Не знаю, звідки все те узялося —і підозріння, й вихватка оця.Коли у мужа сиве вже волосся,йому таке, либонь, не до лиця.Чи гарно, коли тільки щось здалося,тягти до спальні дурня й мудреця,щоб інші пересвідчились у тому,від чого страшно робиться й самому!140Нещасна й сонна Джулія ридала.А тут іще, з’явившись, як мана,служниця і досвідчена, й буваладоводячи, що спала тут вона,і друге простирадло геть зібгала:мовляв, дивіться – пані не одна.Пощо була ця вигадка новітня,що пані й справді спала не самітня?!141Відтак вони – і покоївка, й пані,яких і страх, і сором опосів,вляглися поруч, наче у чеканніудару з боку лютих ворогів.Отак жінки, буває, на світанніз пивниці ждуть своїх чоловіків,а ті белькочуть, зборюючи втому:«Усі ще п’ють, а ми пішли додому».142Та Джулія за мить опам’яталасьі крикнула: «Альфонсо! Боже мій!Що сталося? Навіщо я дісталась,ще молода, потворі отакій?!Що означає напад цей і галас?Чи ви не п’яні часом? То мерщій,коли не довіряєте, шукайте!»А він: «І обшукаю, так і знайте!»143Перекопали шафи й гардероби —шукав і він, шукали і вони.Знайшли усе, що в дамської особидля туалету служить з давнини —обручки і намисто, і оздоби,білизну для зими і для весни…Кололи шафи шпагами зухвалоі меблів передряпали чимало.144Під ліжко дуже пильно зазиралиі там накрите кришкою знайшли…все рівно що… не те, чого шукали.Віконниці розкрили: як колисліди необережно залишалина клумбах чоловічі закабли.Чомусь не турбувало їх нітрішки,що зовсім не обшукували ліжко!145А язичок у Джулії тим часомані на мить єдину не вгавав.«Шукайте! – до образ жіночих ласимвона волала. – Бог мене скарав,на лихо одруживши з цим матрацом!Та зараз він терпець мені урвав.Коли ще суд існує, я покинуцей дім, що був мені за домовину!146Так, дон Альфонсо, ви мені відниніне чоловік… якщо ви ним були!Чи личить так поводитись людині?Ви ж п’ять чи шість десятків прожили!Ви шанувати честь мою повинні,а ви її ганьбити почали.Як сміли ви подумати, що зможуя зважитись на річ таку негожу?!147Чи прав своїх зреклася я назавше,глухого, як березовий кілок,духівника столітнього обравши,для того, щоб дістати цей урок?А він завжди захоплено казав же,що я найдоброчесніша з жінок!Що я заміжня, – це для нього диво.О, як же засмутиться він жахливо!..148Чи залицяльників під час коридивідштовхувала я завжди на те?Лише в театр ходила й на обіди,або до церкви на Різдво святе!Вдавала я, що варті всі огиди,а ви отак борги віддаєте?Та граф О’Ріллі – цей герой Алжиружалівся, що сувора я надміру!149А той співак з Італії – Каццані,що склав для мене стільки серенад!А друг його – славетний Корніані,що божеволів од моїх принад!А всі англійці, турки, росіяни —ніхто в мені не бачив жодних вад.Лорд Коффіхауз так запив шалено,що дуба дав з прихильності до мене!150І герцог Айкр, і дон Фернандо Нуньєсбіля моїх принижувались ніг.А ви? Хіба порядний опікунецьз дружиною так повестися б міг?Спасибі, що принаймні ви у цю нічпустити в хід не зважились батіг!Якими виглядаєте смішнимиви з шпагою й пістолями своїми!151То ось чому поїздку з прокуроромви термінову вигадали вдвох!Користолюбець з виглядом суворим,це, мабуть, він здійняв переполох.Мовчить… Йому виправдуватись сором…Либонь, язик до щелепи присох.Ні, він не дбав про друга дорогого —ми з вами правдолюбцям ні до чого.152Коли з’явився він, щоб акт складати, —будь ласка, не соромтеся, пишіть!Я можу вам перо й чорнило дати,вигадуйте провини самохіть!Та шпигунів гоніть негайно з хати —служниця ось роздягнена стоїть!»Тим часом дівка в розпалі шепоче:«Коли б могла їм видряпати очі!»
12