Дон Жуан | Страница 11 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу
99Чоловіки швидкі на підозріння,та поціляють не в стрілецький круг, —той, в чий город би слід жбурнуть каміння,здебільшого поводиться, як друг.І не своє стрілецьке неуміннякленуть, зазнавши кпинів і наруг,і не своє вважають глупство винним,а ґандж, властивий друзям і дружинам.100Бувають і батьки короткозорі,хоч кожен пильно стежить, наче рись.І враз німіють в розпачі та горі:сини з дівками ділися кудись!Зламались плани точні та суворі,хто в тому винен – свари піднялись…Матуся плаче, батечко зітхаєта спадкоємців власних проклинає…101Але Інеса – не сліпий мужчина:все помічала, стежила, як тать.Тож слід гадати, що була причинаЖуанових спокус не помічать.Хотіла ще довиховати сина?Або урок Альфонсові подать? —мовляв, у тому саме і біда вся,що на дружину надто покладався?102Одного дня, улітку… Слід сказати,що літо – найпідступніша пора,як і весна, звичайно, коли гратикров починає в жилах і стара.І в тому тільки сонце винувате —його зваблива і лукава гра.Коти шаліють в березні. А в травні —і господині їхні достославні.103Дванадцятого червня… (Точні числа —а я люблю вживати саме їх —це станції, де доля наша кисламіняє коней змилених своїх.Над царствами й народами нависла,летить вона й лишає, як на сміх,лише хисткі надії на чудове,що їх нам обіцяють богослови.)104Дванадцятого червня, пів на сьому(або о сьомій), в сутінках густихвона сиділа в гроті, у якому,либонь, ховались гурії. (Про нихі Магомет згадав, а ще по тому —і Мур-Анакреон в рядках палких.Хай ліра їхня славиться й трофеї,що їх вони одержали за неї!)105Вона сиділа не сама – з Жуаном.Не знаю, хто і як це влаштував.Та вгадувати ми того не станем.Коли зійшлися – і не для забав —удвох і кожне з личком непоганим,заплющитись найкраще, я б сказав.Але, на жаль, заплющуються рідко,коли при світлі місячному видко…106А Джулія цвіла, немов жоржина —пашіли щоки, повнились уста.І не вважала Джулія, що винна…О, як слабкий в коханні вироста,а дужий раптом слабшає зневинна!І нітиться розважливість пуста,і схоже, що злітаєте до зір ви,хоч саме й наближаєтесь до прірви.107Вона плекала думи безтурботніпро те, що і Жуан іще юнакі що й саму її спокуси жоднініколи ще не звабили… Однакзгадала, що Альфонсові – півсотні,а, як відомо, це поганий знак,бо цифра ця не до вподоби жінці,хіба що – коли йдеться про червінці.108«Я вже казав вам п’ятдесят разів» —так гнівна починається догана.«У віршах цих по п’ятдесят рядків» —це означає (звістка препогана!),що вам поет читати їх схотів.У п’ятдесят – любов не бездоганна,хоча її відомий сурогаткупити можна теж за п’ятдесят.109Але Альфонсо Джулія любилаі чесною дружиною була —примусити б її ніяка силаподружню честь зганьбити не могла.І певна в тому, Джулія премилаправицю Дон Жуанову взяла:і треба ж так невдало помилиться —здалося їй, що це її правиця!110Так само несподівано щокоювідчула і руки його тепло.А зір пашів цнотливістю такою,що й вгамувати сили не було.Дарма Інеси, повне неспокою,передчуття цих двох не розвело!Чи, може, хибним виявився засіб?Моя матуся так не повелася б.111У нього очі сяяли незвично,немов благали: «Дужче потискай!»І потиск був, звичайно, платонічний…Вона б від нього, як велить звичай,негайно відсахнулася велично,як од змії отруйної – і край,якби підозрівала, що дружинаповодитись так з іншим не повинна.112Жуан вчинив, як з радісного диваі ви вчинили б, я гадаю, теж —припав до ручки вдячно і поштиво,і знітився, мов крикнув: «Не бентеж!»Кохання спершу діє соромливо…Та знітилась і Джулія. Але ждолала не душі несамовитість,а страх, що голос зірветься і видасть.113А місяць звис і з темряви нічноїпалав огнем диявольських натхнень.Під ним не всидиш в тиші та спокої,бо голова – неначе п’яна впень.За дві години ночі отакоїнакоїш більше, як за довгий день…І як при цьому вигляд немовлятинаш баламут спромігся зберігати!114Цей дивний час спокîю чарівноготамує звабу в схованках своїх —байдужим не лишає він нікогоі самовлади позбавляє всіх.Сліпуче срібло променя нічноговселяє млость солодку, наче гріх,і почуття, які хвилюють душу,назвати незбагненними я мушу.115Біля Жуана Джулія тремтіла,його відчувши руку на собі.Неначе і пручалася невміло,але не вивільнялась в боротьбі.А потім… Потім, хоч і не хотіла…Та краще вже мовчати, далебі!Я каюся і червонію знову —дарма і розпочав про це розмову.116Платоне! О вигаднику й фантасте!З підмогою своєї маячніта спроб на людство вплинути зубастедорогу ти, як видиться мені,зумів до аморальності прокластипрямішу, ніж поети визначні.Ти шарлатан, наївний, як малятко,чи сват і звідник – в кращому випàдку.117А Джулія могла лише стогнати —для каяття забракло навіть слів.Кохання та помірність поєднатиніхто в житті, здається, ще не вмів.Вона і відсіч пробувала датидопоки мозок не потуманів,і поступатись почала – відколи«нізащо» прошептала і «ніколи».118Його величність Ксеркс винагороду,як твердять люди, обіцяв тому,хто, замість всім відомих, насолодунезнану досі винайде йому.Я ж до відомих схильність маю зродута ще й в помірних дозах. І тому,радіючи з дарів земного раю,на небесах нового не шукаю.119О насолодо! Знаємо чудово,що ти погибель наша! Я даюзавжди собі весною чесне слово,що поведінку виправлю свою.Та навесні повторюється зновувсе те, що душу зваблює мою…І все-таки, якщо знайду підтримку,я досягну мети своєї взимку.120А зараз Муза змушена, як бачу,зректися планомірної ходи.А ти вже не обурюйся, читачу,цнотливіший за неї, як завжди.Це – поетична вільність. Що я втрачуу викладі роману, – сам суди.Я щиро перепрошую, бо дужешаную Арістотеля, мій друже.121Довільність ця потрібна задля того,щоб уявити місяці, колигерої вдвох від червня золотогобез нас до листопада прожили.Тепер точніші числа ні до чого,бо далі вже події попливлибез ладу в хронології: як видко,календаря дотримувались рідко.122Та нам той червень варто пам’ятати.Приємно, коли день уже завмері загортає ніч у темні шатиканал, де пропливає гондольєр;приємно, коли небо осявативиходять зорі з неосяжних сфер,а вранці сяє райдуга над нами,подібна до золоченої брами;123приємно чути пса свого вищання,до рідних повертаючись домів;приємно в миті зустрічі й прощанняпізнати зір, що запалахкотів;приємні – жайвір, що співає зрання,дзвін ручая та зелень берегів;пісні дівчат нас тішать молодечі,дзижчання бджіл та гомони малечі.124Чудовий час збирання винограду,коли п’янкий тече на землю сік;приємно, з міста їдучи, розрадузнайти в селі, до котрого утік;плекає скнара зîлота принаду,подовжує батькам дитина вік;нас тішить помста (особливо жінці),грабіж – солдатів, моряків – червінці.125Приємно спадок добрий діставати,коли раптово дядечко помер,та ще коли нам дня того чекатибагато літ доводиться тепер!Не хочуть старигани помирати,пускати в сейф і до високих сфер,а поки жив той дядечко та хворів,ми вже в лабетах клятих кредиторів…
11