Дон Жуан | Страница 10 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу
72І відтепер, коли його стрічала,вже усміхом обличчя не цвіло, —її печаль і туга небуваластавала більше схожа на тепло.І те, що зір свій Джулія ховала,ознакою зневаги не було:лукавство у закоханих безкрає —воно їх прикидатися навчає.73Та пристрасть – як її ти не приховуй,вона ще дужче в тьмі палахкотить.Так само неба колір загадковийвіщує грім, а не ясну блакить.А почуття – хоч в стіни замуровуй,вони проникнуть і несамохіть,бо машкара – то прикриття погане,крізь неї швидко істина прогляне.74Тим видаються глибшими зітхання,чим глибше ти їх хочеш затаїть,і тим солодші свідчення кохання,чим важче їх в очах перехопить.І дрож перед розлукою останній,і зустрічі вичікувана мить —все це прикмети ніжної любові,що їх впізнати важко юнакові.75Лихий кінець відчувши в перспективіі знаючи, до чого справа йде,гонила мрії Джулія звабливіі гамувала серце молоде.Молилася вона Пречистій Діві —мовляв, нехай Господь не доведе,а потім довго радилася з нею,в жіночих справах кращим судією.76Вона клялась не бачити Жуана,а полетіла в гості до Інес.Хвала Пречистій Діві полум’яна:на щастя, він прогулювався десь!Та хтось іде… Рятуй, небесна панно!Чи не Жуан? – Даремно смієтесь:того разу, здається, Божа Матиїї не спромоглася врятувати…77Кінець кінцем вона собі поклала,що страх – то недостойність і ганьба,що тільки гордість все перемагалаі, отже, переможе. Та хібавона пильніш про декого не дбалаі з почуттям сестри, а не раба,не ставилась ніколи до особи,яка їй більш за інших до вподоби?!78Та коли б хтось, скажімо, перед шлюбомїй, як коханець, був би до душі,то доброчесна жінка навіть з любимне переступить певної межі!Коли б він навіть виявився грубим,йому сказати можна: ми чужі! —поклавши край нахабнику тим самим.…Ось тактика, яку я раджу дамам.79До того ж чи на світі вже немаєкохання платонічного… з якимсвята чи літня літнього кохає,лиш почуття поділюючи з ним?Так Джулія, закохана без краю,казала, грішне сплутавши з святим.Я їй так само радив би цей засіб,і від спокус вона убереглася б.80Така любов – погоджуюсь – цнотлива.Цілують ручку, а тоді уста…Зі мною не було такого дива.Але попереджають неспроста,що це межа і начебто важлива,бо з дальшого вже злочин вироста.Тож хай уникнуть вас пекельні муки!Я попередив і вмиваю руки.81Отож любов не плотська та безсила,яка не вразить і не потрясе, —кохання, котре дасть людині крила,навчить і душу в небо вознесе! —так Джулія для себе встановилащодо Жуана, ладного на все.Але чого любов навчити мала?Та Джулія й сама того не знала…82Збадьорена й захищена бронеюсвідомості своєї чистоти,упевнилася Джулія, що з неюжаданого їй вдасться досягти.Отож над поведінкою своєювідкинула контроль – і до мети.Чи наміри здійснились благородні,ми з вами ще побачимо сьогодні.83Цей план їй здався чистим і невинним.Взаємини з хлопчиськом не моглиподати харч пересудам і кпинам.Але якби плетухи й завели,то чиста совість з спокоєм невпиннимзневагою б на те відповіли.Так, чисту совість мавши до могили,і християни християн палили.84Якби, скажімо… О, помилуй боже!якби раптово з мужем сталось щось…І все-таки усяке ж статись може,тож припущу цю думку inter nos.(Тут entre nous було б ужити гоже,бо все це їй французькою верзлось,але тоді, така неоцінима,пропала б у моєму вірші рима).85І все-таки вона це уявила:Жуан уже дорослий і змужнів,вона – вдова, до того ж дуже мила…Хай через кілька років, а не днів.Набув би повноти душі та тіла,то й у коханні більше б розумів…В коханні серафима молодого,що перед цим говорено про нього.86Та досить вже про Джулію. Пора вжеповолі й до Жуана перейти.Що коїлося в серці не добравши,він, як Медея, рано розцвістизумів, але, розгублений, не знав ще,якої досягнути висотизмогла у ньому пристрасть, що безкраєчоловікам блаженство обіцяє.87Розгублений, Жуан тікав до гаю,блукав блідий і стомлений з лиця,і, самоти шукаючи з відчаю,не знав, що значить стомленість оця.Що ж, самоту і сам я полюбляю,та самоту султана – не ченця.І ліс люблю – не з гротом поокремим,а краще, так би мовити, з гаремом.88Поет сказав чудово: «О кохання!Лиш в захваті й безпеці настаєу пристрасті почате царюваннябезмежне та божественне твоє!»Не ставитиму зайвих запитань я,і все-таки одне у мене є:як поєднати з захватом безпеку,таку від нього рисами далеку?89Поет в рядках, що ви їх прочитали,в свідомості усіх лишивши слід,жадав, щоб люди клопоту не мали —і тільки так їх розуміти слід.Він не хотів, щоб марно турбували,коли він любить або їсть обід.Що ж до безпеки… Раджу вам до хатилише певніше двері замикати.90Жуан блукав над берегом у тиші,в журбі й сум’ятті падав на траву…В таких місцях поет поему пишеабо сюжети бачить наяву.Тут і читати створене зручніше.Проте я застереження вживу:якщо не Вордсворт виростив ті квітиі можна щось у творі зрозуміти.91Він так поринув у свої глибини(не Вордсворт, а Жуан), що самотазняла душевний біль до половини.Та він не знав, що пристрасність отаі хижа спрага значити повинна,і, на свої не зваживши літа,зробився метафізиком побожним —цілком, здається, Колріджу тотожним.92Він розпочав про всесвіт міркувати,про зорі та вогонь, як Прометей,про землетруси та аеростати,про війни й анатомію людей, —про все, що заважає нам пізнативеликий світ непізнаний оцей,і врешті, захлинувшись від любові, —про очі донни Джулії чудові.93У тому, хто думки такі плекає,глибокодумність, а не простотузавжди мудрець досвідчений вбачає.Та в людях, що їх ловлять на льоту,нічого, крім базікання, немає.Але ж юнак – яку він мав мету?Було від філософії тут мало:він ріс – змужніння роль відігравало.94Замислювався він над буйством квітів,над голосом вітрів… А як колиі про богинь, які до фаворитівспускалися і смертними були.Та батько-Час його найбільше нітив:минув, неначе лезом відтяли,і знову завдяки його химеріЖуан спізнився нині до вечері!95Він розгортав Боскана й Гарсіласо,і обіймало раптом відчуття,що до небес душа його зняласяі вже нема на землю вороття.Містичної поезії окраса —здіймали книги ті серцебиттяі, як в казках шановної бабусі,зчиняли бурю, як при землетрусі.96Отак у спробах явне зрозумітиминали дні Жуанові в гаю.А бракувало серця, щоб любити,грудей, на котрі голову своюрозчулено він міг би похилити —отих єдиних в цілому краю,і ще чогось, чого не називаю,тому що за потрібне не вважаю.97Цей настрій хворобливий, як нірвана,вже Джулія помітила. Протепредивно, що Інеса до Жуанаі словом не обмовилась про те.Чому? Бо спостережливість погана?Чи правило любила золоте,яке велить, щоб за синами матигріхів не поспішала помічати?98Адже й таке на практиці буває —мовчить і чоловік, коли межуйого дружина з кимсь переступає,вторгаючись у царину чужу…(Яка при цьому заповідь страждає?Не знаю точно, отже, не скажу.)В таких випадках – тільки мовить слово,не до ладу воно обов’язково.
10