Катерина | Страница 9 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

– Миколо, Миколо, ти чуєш? Це я, твоя Катруся, – тремтячим голосом заговорила вона, чимдуж стискаючи його кволу, слабку руку. Але Микола мовчав, він навіть не поворухнувся, тільки лице покривив від болю.

Катерина не відступилась. Вона кликала його знов і знов, допоки, слабко застогнавши, Микола не розплющив-таки своїх туманисто-сірих, затьмарених болем очей. І погляд його відразу ж відшукав її скорботні, залиті сльозами очі.

– Катруня, – прохрипів Микола, ковтаючи й пробуючи всміхнутись, але вуста його замість усмішки кривились гримасою болю. – Прийшла, моя Катруня.

Катерина всміхнулась скрізь сльози.

– Прийшла, Миколо.

– Мої стрічки й намисто почепила…

– Почепила.

– Дякую, голубонько моя, – прошепотів Микола, похрипуючи. – Бач, не судилось нам, моя квітонько, бути разом. Ти вибач, вибач… що не дочекалася сватів, але я… – Він не договорив, задихавши так важко, що Катерині знову зробилося страшно. Він щось прошепотів, не зводячи з неї погляду, але прошепотів так тихо, що вона нічого не розчула й тому нахилилась до самого лиця, ніжно погладивши бліді щоки зі слідами вчорашніх подряпин, не помічаючи, як Яринина святкова сорочка просякає його кров’ю.

– Що… що, любий?

Микола поглянув на неї згасаючим поглядом.

– Кохаю… я… тебе, – тихо-тихо прошелестів він і застиг, зупинивши погляд згаслих очей на її лиці.

Катерина вхопила його за плечі.

– Миколо, Миколо! Господи, ні! – простогнала вона, утямивши, що він не чує вже, як не кричи, й ніколи вже не почує. Не звертаючи уваги на залиту кров’ю сорочку, вона припала до його ще теплого тіла й заридала, ухопивши долонями бліді, пошкрябані Товкачевою трояндою щоки. Катерина оплакувала свого Миколу, веселого та безтурботного парубка, з яким зростала та який завжди був у її житті… Вона навіть уявити не могла, що він колись піде назавжди таким молодим. І ніхто їй не заважав. Люди мовчазною купкою стояли навколо підводи, із жалем дивлячись на гарно вдягнену Катерину, що ридала над тілом парубка, який кохав її понад усе, на нещасного Василя Галушку, що скорботно глядів на молодшого сина, не стримуючи сліз, які лилися з його суворих темно-сірих очей. І вдавалося, що навіть ясна тепла днина застигла, замовкла, оплакуючи загибель юнака.

Але в якусь мить усе це змінилося. З боку проліску зачулось голосне коняче ржання й дорогою заклубилась пилюка. Люди відірвали погляди від нещасної підводи й поглянули на дорогу, туди, де виднівся одинокий вершник.

– Пан! Пан Криштоф!

Ці слова, які пошепки проказав високий Мирон Шуляка, відвернули увагу людей від мертвого Миколи. Усі застигли, визираючись на вершника. Ніхто не знав, чого можна чекати від цього пана, який з’явився в Борисах досить нещодавно. Доти маєток належав старому, завжди похмурому та відлюдькуватому польському графові Брониславу Гнатовському, який жив тут останні десять років, рідко полишаючи стіни великого будинку, що білим лебедем височів на найвищому пагорбі в Борисах серед мальовничого садка. Подейкували, що пан потроху спивався, зачинившись у кабінеті. Там він і помер. А маєток дістався графському небожу, синові молодшого брата, Криштофу Адамовичу Гнатовському. Щоправда, новий граф бував тут не дуже часто – за рік разів зо два чи три. І ніхто з сільського люду, із тих, хто належав цьому молодому панові, й знати не знав, яким же він був, чи лютим та ярим, а чи байдужим до всього, як і його покійний дядько, а може, узагалі чоловіком добрим.

Катерина, зачувши за спиною, як наближається стукіт кінських копит, застигла – відчула, як захвилювалось, тривожливо забилося серце в грудях. Аж раптом охопило якесь незрозуміле хвилювання, хвилювання перед тим, що мало статись. А стукіт лунав дедалі ближче, й Катерині, не знать із чого, той стукіт вдавався важкими кровними кроками самої долі, яка неслась до неї на тому коняці, що гарцював за спиною.

Кінь заржав, зловісний той стукіт стих, і посеред тиші, що раптом запанувала навкруги, гучно пролунав сердитий чоловічий голос.

– Що тут діється?

Катерина відсахнулась від тіла Миколи так різко, неначе голос той суворий із силою відірвав її від нього. А потім, не відіймаючи рук від блідого лиця Миколи, поглянула туди, де басував гарячий кінь, – на коні сидів вершник, власник того різкого голосу. І здригнулась! На неї пильно дивились темні пронизливі очі. То вочевидь був пан! Могутньої статі, в широкій білій сорочці та вузьких сірих штанях, заправлених у високі чорні чоботи, й з темним волоссям до плечей, закинутим назад. Справжній пан!

Він роздратовано хитнув головою.

– Здається, я запитав, що тут діється.

Люд невпевнено пом’явся, а потім наперед виступив усе той самий дід Мирон Шуляка, старий козак, який мав із покійним паном приязні стосунки. Неприємний, хитруватий дід, худий, мов та жердь, і такий високий, що, як заходив до хати, завжди пригинав голову, аби лоба не набити.

– Так, пане Криштофе Адамовичу, біда в чоловіка, – сухим, скорботним голосом проскреготів він, хитнувши сивою продовгуватою головою на Василя Галушку, який сидів, понуро звісивши голову, не зводячи погляду з сина й наче не помічаючи пана. – Сина якісь злодюги зарізали, за селом зарізали, посеред Божої днини. Отаке горе в чоловіка!

Пан нахмурився.

– Злодії, кажеш?

Дід Шуляка швидко-швидко захитав головою.

– Так, пане.

Пан помовчав, і далі кидаючи похмурі погляди то на діда Шуляку, то на дядька Василя. Коли ж погляд його, що вдававсь лихим і непривітним, ізнову повернувся до Катерини, вона застигла, запинила дух, неначе впіймана птаха, й тільки серце забилося важко та непокійно. Нерівно забилось під похмурим панським поглядом, який, мов розпеченим залізом, торкнувся заплаканого лиця, пройшовсь по святковій сорочці, вже геть забрудненій кров’ю, та повернувся до очей, збентежених і сумних. І на якусь мить вуличкою опанувала дивна та в’язка тиша. Катерині закортіло геть кинутись від цього пронизливого панського погляду й… воднораз залишитись, аби потонути в ньому.

Пан Гнатовський зщулив очі.

– Ви його вдова? – запитав він зовсім іншим, низьким, глибоким і гарним голосом Катерину, хитнувши головою на Миколу.

Катерина, мов отямившись, заблимала очима.

– Ні… я його наречена, – затинаючись, пробурмотіла вона, а дід Шуляка, немов без нього не могла обійтися жодна розмова, додав, покрутивши свого довгого вуса:

– Та сватати він, пане, сьогодні хотів, а воно он як життя повернуло, зі смертю побрався, а не з Катериною.

І знов незрозумілим, дивним поглядом торкнувся пан Катерининого лиця, від чого важко забилося серце її, помовчав, розмірковуючи про щось, і хитнув головою на дядька Василя.

– Скажіть батькові, нехай зайде до пана Злотника по гроші на поховання, – промовив нарешті пан і, блимнувши востаннє на Катерину, розвернув свого коняку та поскакав вуличкою геть, тільки пилюка полетіла слідком, мов туман, повилась.

Катерина опустила очі. Дивно їй якось було на серці після цієї зустрічі з паном. Он він, виявляється, який, пан її. Дивний…

– Он воно як, – протягнув чи то здивовано, чи то вдоволено дід Шуляка, й Катерина поглянула на нього. Хитруваті вицвілі очі дідові поблискували. – Гроші дав, навіть не просили. Покійний нізащо б не дав, це я вам кажу, як його товариш. – Його погляд, оббігши принишклих односельців, зупинився на Катерині. І в неї відразу ж сяйнула думка: «Зараз осоромить!» І так. Шуляка покректав, прокашлявся та й видав. – А ти, дівко, на очі панові більш не навертайся. Гарна ти вельми, пани таких полюбляють. Принесеш байстря панське, то Килина тебе й у повітку до корови не впустить. Підеш тоді, як Мокрина Ткачиха, у Кагамличку топитися…

Катерину заморозило. Була за дитинства на селі дівка така, осиротіла онука старих Товкачів. Жалували вони її, пестили, не кріпак, а козак думав сватати, вже й сватів заслав той Карпенко, а що вийшло? Приїхав пан Бронислав, зустрів Мокрину… Й не весілля на ту чекало, а місяць у панських покоях. Вийшла, дід із бабою відвернулись, вигнали, пан, що вже набавивсь, також вигнав. Побродила по городах, по добрих людях, а як утямила, що важка, то й кинулась у Кагамличку, не витримала, бідолаха.

Катерина підвелась.

– Ви що, діду, зовсім сором утратили? – крикнула вона, намагаючись не помічати осудливих поглядів декого з селян.

9