Катерина | Страница 8 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

– Твоя мати казала мені щось про пана сотника, – нарешті вимовив він, і Катерина вся аж затрусилася від того, що він зове мачуху матір’ю. Ніколи, й нехай їй буде від того непробачний гріх, не зможе вона назвати цю жінку мамою. – То його ти до серця маєш?

– Ні, тату, ні!

– То кого ж тоді?

Катерина опустила очі.

– Миколу Галушку.

Гнат іще спохмурнів.

– Того рудого пустуна? Та що з нього візьмеш? Тільки й знає, що дівчат і молодиць рудим своїм волоссям дражнити…

– Неправда ваша, тату, – гарячкувато заперечила Катерина. – Микола не такий уже й пустун! Обіцявся він мені, що сьогодні по обіді старостів пришле… – прошепотіла вона останні слова й опустила голову.

А батько мовчав, роздивляючись уважно її ледь почервоніле лице, й Катерина відчувала, що ось саме зараз, у цю хвилину, важиться її доля й саме зараз вона має все зробити, аби вирвати щастя своє з жадібних пазурів мачухи… Немов силою якою недовідомою спонукана, кинулась вона до батька, вхопила руку його суху та мозолисту й заговорила швидко-швидко:

– Благаю вас, таточку, не губіть життя мого молодого! Заради пам’яті матінки, якщо вона вам дорога і якщо ви хоч трішки любили її, дозвольте мені побратися з Миколою, а не з сотником. Я ненавиджу його, не можу бачити, чи розумієте ви це, тату?

Малько зітхнув.

– Розумію.

– То…

Він хитнув головою на хату.

– Іди, приберись у хаті, негоже нам старостів неприбраною хатою зустрічати. А потім витягнеш рушники з материнської скрині, вони тебе нарешті дочекались.

Катерина вдячно стиснула суху батьківську долоню й прошепотіла:

– Спасибі!

– Немає за що, доню, тільки дивись потім не пожалкуй.

Золотаво-зелені очі Катерини сяйнули.

– Не пожалкую, тату, не пожалкую!

3

Час минав швидко. Здавалося, Катерина ось тільки розмовляла з батьком, а потім заходилась чепурити хату, як уже й полудень, а там година якась чи дві, й старости прийдуть. До неї прийдуть! Вихором кружляючи по хаті, Катерина спочатку не могла ніяк повірити в те, що її прийдуть сватати. Господи, щастя ж яке! Вона нарешті вирветься від мачухи, й не до сотника вирветься, а до молодого Миколи, у якому таки вбачила, почала вбачати справжнього чоловіка, а не безвусого парубка.

Домна, усе така ж бліда, лежала того ранку на лаві, дивлячись у стелю пустими сухими очима, коли Катерина увірвалася в хату. Поряд з нещасним виглядом сидів Назар, тримаючи дружину за засмаглу мозолисту руку, а та й не помічала його, вдавалося, мов винила в тому, що сама кинулась до річки топитися. Діти ще спали, а Ярина тільки підвелась, позіхаючи в усього рота й годуючи сина.

Катерина відразу кинулась до неї.

– Яриночко, зіронько, будь ласкава, звари сьогодні за мене борщу, – гаряче зашепотіла вона, хапаючись за віника.

Ярина нахмурилась.

– А ти що?

Темні, мов терен, очі Ярини вп’ялися запитливим поглядом у щасливе, сяюче лице Катерини, й та, відчуваючи, як червоніють гаряче в неї ланіти, зовсім тихо відповіла:

– А свати до нас прийдуть.

– До тебе?

– До мене.

– Наважився-таки Галушка? – всміхнулась Ярина, й Катерина ледве втримала полегшене зітхання. Ярина була в гарному настрої, не в тому неприємному, холодному роздратуванні, у яке вона впадала останнім часом, хвилюючись за дитину, яка дедалі слабла.

– Наважився, – сяйнула Катерина усмішкою й мало не здригнулася, коли зачула тихий, позбавлений життя, мов мертвий, голос Домни.

– Правильно, Катре, тікай звідси, тікай, поки ця стара відьма геть тебе не заїла. Була б у мене можливість, я б теж утекла, куди очі дивляться, туди й побігла б, аби тільки подалі від неї. – На її очах з’явилися сльози, й вона вирвала руку в Назара, а далі заговорила швидко та зле. – Та куди ж я піду, бідна та нещасна, від злої свекрухи? До батьків? То там і так хата трохи не завалюється. Хіба що в домовину?

Назар зблід.

– Домно…

– А що? Куди мені ще лишилося йти, як не слідком за дитинчам? – гірко відгукнулась Домна й знову поглянула на Катерину, яка застигла з віником посеред хати, вслуховуючись у її слова. – Іди, Катре, йди й не вагайся, бо тебе вона ще лютіше, ніж мене, ненавидить… – Вона не договорила, покривилась від болю й знову затихла.

Так і проминув той ранок. А в полудень Ярина допомогла Катерині переодягнутися в свою білу вишиту сорочку та червону спідницю, позичила вона їй і свої жовті сап’янці, і пас червоно-зелений, а в коси вплела кісники, що подарував Микола.

– Яка ж ти гарна, Катеринко! – зітхнула вона з жалем, обдивившись напружену Катерину з усіх боків. – І була б іще гарнішою, якби свекруха так не нехтувала тобою.

Катерина промовчала, про себе радіючи тому весіллю в Біланів, бо якби не воно, те весілля, то ще невідомо, чи пустила б вона на поріг старостів, а могла б і батька нацькувати. А так… Мов сама доля, уставши на бік Катерини, вивела мачуху цього дня з хати.

Увійшов батько, широкою долонею втираючи своє спітніле чоло. Поглянув на Катерину, яка з рожевими від хвилювання щоками стояла біля вікна, і в очах його майнуло щось дивне, сумне та мрійливе.

– Якою ж ти, доню, красунею стала, – промовив він тихо, – а я й не помічав. Усе турботи, все злидні ці прокляті, за ними й не постеріг я, як донька зросла й на таку красуню перетворилась. Ти зараз, як твоя мама, коли я свататись до неї прийшов, так схожа ти на неї, доню.

Катерина тільки сумно зітхнула, згадавши, з якою ненавистю озивалась уранці мачуха про любу маму.

Тим часом полудень минув, і вже свати ось-ось мали завітати… Катерина була така напружена, що аж підскочила на місці, зачувши, як у дворі заскрипіла стара хвірточка.

– Свати, – прошепотіла Ярина, поглянувши на бліду Катерину. Проте вона помилилась. У хату, мов той вихор, увірвавсь Іван Галушка, Миколин брат.

У Катерини йойкнуло серце.

– Катерино! – закричав Іван, і вигляд його блідого, зведеного судомою болю лиця був страшним.

Катерина вхопилась тремтливими пальцями за стіл.

– Що… що сталося?

– Миколу зарізали, – тяжко видихнув Іван, а потім заридав уголос, не соромлячись.

Катерина вся задерев’яніла, із силою вп’явшись нерухомими пальцями в грубе дерево столу. Вона відмовлялась вірити в те, що казав Іван, просто відмовлялась. Мов іздалеку десь чула наляканий зойк Ярини та голос батька, який переплутувався з голосом Івана, що ридав. Миколу зарізали? Господи, та як могли його зарізати, коли він ще на світанні проводив її до двору, обіцяючи вдень привести сватів, а вона так чекала на нього, приготувавши маминих рушників, щоб подати на знак згоди….

– Катерино, Катерино! – Вона здригнулась, зрозумівши, що Іван ухопив її за руку й трясе з усієї сили. – Ходімо, Катре, він так просив, щоб я привів тебе до нього.

Катерина стрепенулась.

– То він живий?

– Живий… принаймні був, коли я біг сюди.

І як була, у чужих сорочці та спідниці, у святкових жовтих сап’янцях, вибігла Катерина слідком за блідим Іваном у спеку весняного, по-літньому теплого дня. Пробігла за ним до хвірточки й понеслась за село, молячи про себе Чисту Діву, аби тільки Микола не помер, вижив… Іван звернув на невеличку вуличку за двором старого Ковпака, що вузькою доріжкою йшла за село, і раптом зупинився, завмер посеред дороги. Їм назустріч рухалась підвода, яку тягнула стара гніда кобила Галушків, а на підводі тій… Микола! Блідий, аж білий, як той зимовий сніг, а над блідим лицем його, мов огонь, горить руде, пронизливо-яскраве на сонці, волосся, й голова нерухомо застигла на соломі підводи… А сорочка його… сорочка та була залита такою яскравою, червоною кров’ю, що Катерина захолола від жаху, уп’явшись холодними пальцями в загрубілу від тяжкої праці руку Івана. Як то було страшно, дуже страшно бачити завсіди такого веселого, усміхненого, моторного, першого жартівника на селі, Миколу, такого близького та рідного ще з дитинства… ось таким, нерухомим, застиглим на купці сухої соломи, в залитій кров’ю сорочці та з цим блідим, перекошеним від болю лицем.

Іван підштовхнув Катерину.

– Підійди до нього.

Мов отямившись, відчуваючи, як підкошуються заслаблі ноги, Катерина зробила декілька невірних кроків до тієї підводи, не відриваючи очей від лиця Миколи. Потім повільно опустилась навколішки, ледь поглянувши на дядька Василя й селян, які зібрались біля підводи. Батько Миколин сидів біля підводи, гірко зщулившись. Повагавшись, вона взяла у свої руки широку, велику парубочу долоню та стиснула дерев’яними, неслухняними пальцями. Микола навіть не ворухнувся. Катерина нахилилась до нього ближче, відчайдушно бажаючи, щоб він розплющив очі й хоч на хвильку поглянув на неї, заговорив, нехай сказав би якусь дурницю, тільки б заговорив.

8