Катерина | Страница 5 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Катерина аж підскочила.

– Зовсім ти здурів, Миколо? Нащо ти мені кажеш таке? Нащо мені цей сотник? Не сподобний він мені, й дружиною я йому не буду!

Микола непевно посміхнувся.

– Справді?

– А ти ще й сумніваєшся? – нахмурилась гнівливо Катерина. – Та я… Гей, що ти робиш, пусти мене, скажений, – заголосила Катерина, тому що Микола раптом підхопив її на руки й закружляв. – Пусти, Миколо!

Він зупинивсь так само раптово, як і закрутився, не забрав долонь своїх сильних з її тонкого дівочого стану, а запитливо поглянув в очі.

– А ти пробачиш мені ті злі слова?

Катерина всміхнулась.

– Пробачу, – вимовила, – але тоді лиш, коли ти впіймаєш мені того півня, що забився від мене в Товкачеву троянду.

Микола розправив широкі плечі.

– І це все? Та заради тебе, Катруню, я не тільки півня, я й сокола в небі впіймаю, – хвалькувато запевнив він Катерину й озирнувся навкруги. – Ну, показуй, де та клята птиця?

Не стримавши усмішки, Катерина вказала рукою на пишний кущ троянди під тином у старого діда Товкача, який жив з ними поряд. Микола зробив страшне лице й сміливо поліз у колючі гілки. Півень збунтовано засокотів, захвилювався. Почувся зойк, то Микола вколовся шпичкою, а далі тиха лайка. Півень сокотав, Микола лаявся, кущ тріщав гіллям, і Катерина, зачаровано спостерігаючи за всім цим, не помітила, як біля воріт з’явилась висока постать мачухи. Спершись на тин, вона зіщуленими очима вп’ялася в усміхнену Катерину.

– Ага, упіймав, – почувся в кущах радісний голос Миколи, та наступної миті півень голосно кугикнув і прожогом вискочив з кущів, полохливо замахав крилами і злетів на сусідський тин. – От сатана, клюнув мене, скажений, і втік.

Слідком за півнем з’явився роздратований Микола з пошкрябаним лицем. Неначе той кіт, кинувсь він на півня, але півень тільки замахав рудими крилами й зник у жали́ві Товкачевого подвір’я. Микола з серцем стусонув тин.

– От собака!

Катерина не втрималась і голосно, мов приснула росою, розсміялась. Сміх її чистим дзвіночком рознісся по кутку, оповитому вечірніми сутінками, болем і радістю озвався в серці Миколи, який застигнув, притихши, біля тину, позабувши й про того клятого півня рудопірого, що дав драла в чужу жаливу, й про батька з матір’ю. В усьому цілому світі для нього існувала тільки вона – ця чорнокоса чарівниця, що сміялась у вечірньому присмерку та гляділася такою гожою, такою дорогою серцю, дарма що вбрана була в убогу сорочку із сірого полотна, грубого та зношеного, в стару, латану-перелатану спідницю, з-під якої було видко маленькі ніжки. Хай без прикрас, ба навіть без намиста сякого-такого Катерина була напродиво гарна. Лице її, маленьке й трішки округле, вінчало темно-коричневе волосся, яке вигравало на сонці й золотилося, великі золотаво-зелені очі могли поглянути так, що в нього дух перехоплювало. А якою чудовною була вона тоді, коли всміхалась, ось як зараз, хоч і бувало таке нечасто – життя з мачухою зробило її геть невеселою.

– Царівна! – прошепотів зачаровано Микола й підійшов до Катерини зовсім близько.

Сміх щезнув з її вуст. Вона мов засоромилась його, такого незвичного для себе. А потім повільно підвела очі на Миколу.

– Ой, та в тебе ж лице геть пошкрябане!

Він тільки покрививсь, а Катерина нахмурила чоло, покинула вже непотрібного кілка, підняла руки та почала краєм сорочки втирати йому з почервонілого лиця краплини крові. Микола відмахнувся, вхопив її пальчики своїми сильними руками й раптом притулив їх до своїх гарячих, немов палаючих, губ, і поцілував швидко-швидко, мов обпік.

Катерина застигла.

– Миколо, що ти? А як хто побачить?..

Він тільки всміхнувся.

– Ну, то й що? Нехай дивляться, я критися не збираюсь… – Він раптом нахмурився. – Чи, може, ти сотника боїшся?

Катерина відступила на крок.

– Ніякого сотника я не боюся!

– І не підеш за нього?

– Не піду!

– А за мене підеш? – раптом тихо запитав він, не випускаючи її рук зі своїх долонь. Вже швидко вечоріло, та Катерина бачила, як горять, палають рішучістю його очі. – Як завтра сватів зашлю – не відмовиш?

Катерина мовчала, не тямлячи, що сказати, бо бачила, що то не просто слова, а він і справді може завтра сватів заслати. Вона не знає, що йому відповісти. Звісно, Микола не сотник, він і гарніший, і літами молодий, та все ж не кохає вона його. Чи захвилює він серце коли її так, щоб аж важко було дихати й не хотілось ні на кого дивитись, окрім нього? А з другого боку, хіба не однаково, покохає вона його чи ні? Що в тому коханні? Його можна ввесь вік дожидати й промучитись поряд з мачухою, а там, хто його знає, може й злюбиться їй Микола. Зате вона вирветься з-під ярма мачушиного, а мати в Миколи жінка добра, он у неї Одарка, старша невістка, мов та пава, по селу ходить, усе на свекруху не нахвалиться.

Збентежена та розгублена, Катерина підвела очі й відразу ж застигла, окам’яніла, помітивши нарешті мачуху, яка причаїлась біля воріт і, зовсім не соромлячись, вслухалася в їхню розмову. Побачивши її ненависні очі, Катерина раптом зрозуміла, що згодна на все, аби позбутися огидної та ворожої присутності цієї жінки.

– І що то ти, Катерино, біля парубків крутишся, а робота не роблена стоїть, і корова недоєна? – розтягуючи слова, запитала Мальчиха, й Катерина побачила, як у Миколи насупились брови.

– Я півня заганяла…

– Добре ж ти його ганяєш, уже майже поночі надворі, а в тебе ще нічого не роблено…

– А вона вам що, за наймичку в господі? Не людина зовсім? Самі своєї роботи не поробите, чи руки зовсім повсихали? – різким, непривітним голосом озвався до Мальчихи Микола, повертаючись до неї лицем, неначе огороджуючи собою притихлу Катерину.

Мальчиха зашипіла:

– А ти де такий вийнявся, щоб мене страмити? Ти ба, ще не виріс із коротких штанців, а вже вказує, як я маю з Катрею поводитись! – Вона вийшла за ворота. – Ану, геть звідси, поки я рогача не вхопила…

Микола сіпнувся, хотів добряче вилаяти Мальчиху, яку не любив з самого дитинства, але Катерина стрімко вхопила його за рукав простої білої сорочки й прошепотіла:

– Миколо, прошу тебе, не треба. Іди, краще додому, в мене й справді роботи багато. Благаю!

– Добре, я піду, не стану більше чіпати ясної панії, – насмішкувато відгукнувся Микола, позирнувши на тин Товкача. – Але перше все ж упіймаю того клятого півня.

І не встигла Катерина й оком змигнути, як він одним сильним рухом ухопився за тин і перемахнув на подвір’я діда Товкача. Чутно було, як він одразу ж засичав, ускочивши босими брудними ногами в густу Товкачеву жаливу. Потім руда голова його майнула навпроти білої стіни хати й зникла в сутінках. Мачуха мовчала, осудливою тінню видніючись біля воріт, а Катерина взагалі дух зачаїла, боячись мачушиної люті.

На Товкачевому подвір’ї голосно закугикав півень, обурено й невдоволено, згодом почувся собачий гавкіт, а за ним крик баби Палажки Товкачихи:

– Рятуйте, злодії!

Минула ще хвилина, і нарешті показавсь Микола. Він знову заліз у жаливу й засичав ще голосніше. У руках він тримав наполоханого півня.

– Зловив ось!

Катерина простягнула руки над тином, забираючи притихлого півня, й почула Миколин шепіт:

– Виходь до верби опівночі, я чекатиму.

Вона ледь помітно хитнула головою на знак згоди, взяла під оберемок півня та й попрямувала до своїх воріт, де й далі стовбичила мачуха. Не сказавши й слова, вона пройшла у двір, випустила півня, взяла відро та пішла доїти корову, яку подарували батьки Ярини та яка була неабиякою розкішшю для убогих Мальків.

2

У темній хаті Гната Малька тихим, негаласливим господарем панував сон. Місяць уповні скрізь невеличке віконце вимальовував сріблясту доріжку на долівці, примарним світлом торкаючись обіднього столу з грубого дерева, лави, а на ній – Домни, що важко дихала, та Назара, який спав поруч долі на ряднинці. Піч же, на якій спав Гнат із дружиною, та закуток, де спала без Василя, що їздив у панських справах, Ярина, потопали в темряві. Усі спали. Молодиці доволі тихо, а от Гнат хропів, як і завжди.

Одна Катерина не спала.

Широко розплющеними очима дивилась вона в маленьке віконце поряд із рядниною, що правила їй за постіль, але не бачила ні місяця, ні гілля старої яблуні, що росла поруч із хатою. Перед очима була руда чуприна Миколи, який схилив голову та цілував її руки так… вона й сама не знала, як. Знала тільки, що ніколи раніше не цілував він її пальців і навіть подумати не могла, що то виявиться так приємно та… хвильно. Невже вона й справді ще може його покохати, хай не так сильно, та все ж покохати? Принаймні його дотик не викликав у неї відчуження, як дотик сотника…

5