Катерина | Страница 3 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

– Мовчи, Гнате, Макар Данилович дуже поважний чоловік, ти маєш радіти з того, що він завітав до нас.

Гнат Малько нахмурив чорні, густі брови.

– Он як ти заспівала, Килино! Чи не про це ти шепотілася з цим паном у церковному притворі? У гостину запрошувала?

Катерина застигла, помітивши, як забігали темні очі мачухи, й серце стисло погане передчуття. Коли ж заскрипіли двері в сінях, почувся хрипкий чоловічий кашель, і ось на порозі став Макар Яковенко. Катерина одвернулась до горщика з борщем, спиною відчуваючи погляд сотникових очей.

– Зі святою неділею вас, Гнате Степановичу, – пророкотів за спиною його низький голос, та Катерина вперто навіть голови не повернула, краючи сірий хліб на маленькі шматочки, а як же їй хотілось обернутись і кинутись до батька, щоб не вітав сотника, а гнав його з хати, як ганяла бабця Ганка збитошних сусідських котів. Але зробити цього не насмілилась.

– І вас із неділею, Макаре Даниловичу, – відказав батько. – Що ж це вас до нас привело?

– Та ось, зайшов по-сусідськи, заради святої неділеньки, а то, знаєте, Гнате, сумно самому у великій хаті.

Гнат прокашлявся.

– Та й справді, – озвався він, і Катерина з серцем мало не жбурнула миску на глиняну долівку. – Ну, то сідайте з нами, Макаре, пообідаєте, тільки вже звиняйте за убогість нашого частування, не погребуйте нашими борщем і кашею.

– Катруня ще вдосвіта зварила, – солодкою медовицею пролунав голос мачухи.

– Тоді це має бути найсмачніший борщ на селі, – досить весело проказав сотник, і Катерина, потайки озирнувшись, побачила, як мачуха всаджує його на чільне місце під образами.

– Смачний то він, може, й смачний, а був би з доброю куркою, то був би ще смачніший, – заперечив Гнат, і Катерина почула, як сумно пролунав його голос. І жаль до батька, який стільки працював, стільки спину попогнув на своєму віку, а статків великих не нажив, навпаки, ледве тяг ярмо великої родини, на якусь мить заслав у Катерини страх перед сотником. Потім батько тяжко зітхнув і звернувся вже до неї:

– Подавай же нам, доню, полудень!

– Зараз, батьку, – Катерина, опустивши долу золотаво-зелені очі, поставила миску з борщем перед батьком, а Домна подала яскраво-жовту пшоняну кашу, засмажену салом із цибулею. Потому Катерина примостилась на самому кінці столу, тайкома позираючи, як смачно та швидко наїдає сотник її борщ, аж тільки ложка мелькає в його дужих руках. Сама ж Катерина їла абияк, зовсім не відчуваючи смаку. Час від часу вона відчувала на собі погляд блакитних очей Яковенка та ловила погляди мачухи, у яких було щось незрозуміле – якась дивна мішанина вдоволеності, жадібності й темної неприхованої заздрості.

А по обіді, зібравши зі столу посуд, вона нишком вискочила в двері та побігла на город, зачаїлась, допоки сотник не піде геть.

І ось минуло вже три дні. Сотник більше не з’являвся в них, та Катерина серцем чула, що не полишить він її, а тільки вижидає чогось, та й мачуха он зробилась привітнішою…

– Та пощезни ти, стара відьмо, – раптом несамовито на всю хату заволала Домна й, кинувши під ноги Килині глечика з кислим молоком, вибігла надвір.

– Куди? – покрикнув Назар і гайда за дружиною. У хаті відразу ж ізнявся галас: заплакали Назарові діти й кинулись за батьком, прокинувся Микитка, захникав у колисці.

– Геть сказилася, – пробурмотіла Килина, вхопивши за штанці двох молодших діток, а потім обернулась до Катерини. – Чого розсілась? Біжи, лови Андрійка з Настунею.

Не промовивши й слова, Катерина підхопилася з місця й вибігла в сіни, а з сіней надвір. Її старенька груба сіра сорочка та синя спідничка враз намокли від дощу, а босі ноги ступили в багнюку, але Катерина не зважила на те, вона стрімко побігла до воріт, що від старості перехнябились набік, угледіла перед собою дітей, які неслися слідкома за батьком, вигукуючи скрізь грізне й несамовите завивання вітру:

– Татку! Мамо!

– Андрійку, вернись! – гукнула вона.

Скрізь щільну, темно-сіру завісу дощу Катерина ледве могла розгледіти Домну та Назара, які бігли до річки, але добре чула крик брата, що кликав дружину. Над головою спалахували блідо-рожеві блискавки, з сухим тріском гарчав грім, а вітер холодом гуляв по промоклому наскрізь одягу, однак Катерина то ледве помічала, не поспіваючи по слизькій багнюці за двома впертими небожатами.

За двором баби Омелянівни, де за вербою починалася стежка до річки, Катерина таки вхопила Андрійка та Настуню, обома руками притисла до себе їхні мокрі тільця, які з останньої сили пручались, нещадно лупцюючи тітку гострими кулачками.

– Пусти, Катерино, пусти до мами, – важко дихаючи, скиглив Андрійко й виривався з рук. – Баба зла, скривдила маму, й вона хоче в річці потонути, як ото баба Дідчиха.

Катерина затремтіла від цих слів, відчувши нарешті, як холод пробирає скрізь мокру сорочку. Баба Дідчиха й справді загубила душу, потонувши на Великдень, – не витримала сварливої невістки. А тепер і їхня Домна поклала кінець собі зробити. Боже-світе, як же то воно страшно через якусь сварку бабу, що сама спокійно жити не може й іншим не дає, збавляти віку собі, губити душечку свою безсмертну. А Домна ж іще й важкою була, дитину вже мала під серцем, і давалась їй та вагітність дуже тяжко, часто нудило, сама зробилась плаксива, що годі й стерпіти, нервова така, що найменша подрібниця одразу виводила з себе. За двох попередніх вагітностей, навіть коли ходила за двома, Андрійком та Настунею, не була такою знервованою.

А дощ тим часом поволі вщухав, і наляканій Катерині зі ще більш наляканими дітьми стало видно вже навіть річку та стежку, посеред якої стояли Назар із Домною. Він тримав її за руку й про щось умовляв, а вона пручалась і затято хитала головою. На якусь мить небо спалахнуло такою ярко́ю блискавицею, що Катерині засліпило очі, а діти біля неї налякано заверещали, повідвертавши личка. Потому гуркнуло, та так, що загула, затремтіла земля, а десь на селі з важким стогоном упало дерево, запала тиша, і навіть дощ став полоскати тихіше своїми тяжкими краплинами яскраво-зелене листя. Коли Катерина розплющила очі, Домни поруч із Назаром уже не було, вона вперто бігла до річки, широко розкинувши руки, а Назар ледь поспівав за нею, сковзаючись на слизькій багнюці.

– Домно, стій, тобі кажу, – лунав над стихлою після страшної грози землею його красивий високий голос, але Домна й не думала слухатись чоловіка. Вона припустила ще швидше, та якоїсь миті не втрималась на ногах, посковзнулась, голосно зойкнула, замахала руками, мов велика наполохана птаха, й покотилася з гори до такої жаданої річки.

– Домно!

Голосним відлунням пролетів над селом крик Назара, й, неначе відгукнулися на крик той, затремтіли худенькі тільця дітей. Настуня заплакала, притиснувшись ще ближче до Катерини, а Андрійко раптом рвонувся прудко й горошиною покотивсь слизькою стежкою слідком за батьком. Притуливши до себе Настуню, Катерина широко розкритими очима спостерігала, як Назар скидає з себе геть мокру сорочку й кидається в бурхливе плесо Кагамлички, туди, куди за хвилину до того впала Домна, й неспокійні хвилі покривають його з головою.

– Матір Божа, Царице Небесна, – шепотіла Катерина тиху молитву, лагідно пестячи чорні намоклі коси Настуні, – спаси рабу Божу Домну, пожалуй діточок її, не полишай сиротами.

Нарешті по якихось хвилях, що вдалися Катерині найдовшими в житті, біля берега з’явився Назар. На руках у нього лежала непритомна, поникла Домна.

Настуня вирвалася з рук Катерини.

– Мамо! Матусю!

Вона ластівочкою злетіла вниз, майже не торкаючись босими ніжками землі, а Катерина з острахом дивилась на те, як Назар несе свою дружину. Чорна довга коса Домни хвостала чоловіка по штанях, а руки звисали донизу, мов у неживої.

Бориси, чимале мальовниче село, розкинулось своїми білими хатами-мазанками на невеликому пагорбі, під яким сіро-блакитною стрічкою протікала річка та стежка, що вела від річки до села, йшла різко вгору. Катерина, тамуючи дух, спостерігала, як важко підіймається Назар із Домною на руках, як його міцні ноги ковзаються в рідкій багнюці, з’їжджають назад, але він уперто пнеться наверх, і маленькі рученята дітей чимдуж підтримують його. А дощ вже майже вщух, і лиш подеколи легкі дрібні краплі торкалися лиця. Гроза гарчала вже десь із боку Дніпра, відходячи від Борисів та забираючи з собою низькі темно-сірі хмари, спалахуючи на заході яскравими блискавицями.

3