Катерина | Страница 11 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Тітка Наталка, немов відчувши щось, угледівши щось на нерухомому лиці сина, раптом різко підняла голову й гостро поглянула на Катерину. Її крик стихнув, а разом із ним стихнув і пронизливо-жалібний голос батюшки. Катерина чомусь злякалася цієї тиші, а ще більше сірих пронизливих очей тітки Наталки – неначе його, Миколиних, таких схожих. Неначе сам Микола глянув на неї в цю мить очима матері, глянув із-за тієї межі, що тепер навіки між ними.

Тітка Наталка простягнула до неї слабку руку.

– Катеринко, доню, – простогнала вона, закліпавши очима. І не було в очах її вже погляду Миколиного, на Катерину дивилась лише вона, нещасна, згорьована жінка. – Іди, йди, моя квітонько, попрощайся з синочком моїм. Я знаю, знаю, на тебе одну чекав він увесь цей час, бо кохав більше від свого життя… – Вона не договорила, зайшлася плачем, а Катерина й сама не втямила, як упала на коліна перед домовиною, як заридала гірко. Біль краяв серце гострим ножем, пронизував душу, а з вуст п’ялися слова, тихі та незрозумілі слова, якими вона просила вибачення в Миколи за те, що не долюбила, не встигла зробити щасливим.

– Прости мені, – шепотіла вона ледь чутно, скрізь завісу сліз непевно вбачаючи застигле незнайоме лице Миколи. – Прости мені, що жартувала тільки, коли ти освідчував мені кохання. Прости, Миколонько, за все прости!

А час минав. Ось уже й батюшка відспівав своє. Катерина зовсім не пручалась, коли чиїсь дужі руки відірвали її від домовини та підняли на ноги. А далі, мов у тумані, йшла вона селом поряд з тіткою Наталкою, що ридала, йшла за домовиною як справжня вдова. І світа білого не вбачала перед собою від болю, від сліз, які щедро лилися з очей.

Важким болем вкарбувався в її серце той останній день травня, коли ховали вони Миколу. І вирита могила під березами, й несамовитий крик тітки Наталки, коли домовину опускали в ту могилу, а потім тиша, коли тітка Наталка знепритомніла, – усе то глибоко закарбувалося в серці.

А потім був обід за помин душі Миколи, обід, на якому люди, виплакавши своє, зі смаком частувались добрим капусняком, вареною картоплею з салом і кропом, варениками з картоплею й маленькими пиріжечками з солодкою товченою квасолею та маком. І запивали все це чарками горілки та кухлями медовухи. І забували якось поступово, із кожною новою чарчиною забували все більше, що зібрало їх за цим столом під вишнями в садку Галушків. Хтось уже почав заводити сварку, інший реготів тихенько…

Катерина ж сиділа біля окам’янілої, чорної від горя тітки Наталки, мов дровиняку проковтнула. Від їжі її нудило, ледве ко́лива крихту ковтнути змогла й тепер сиділа, мов затьмарена, якось байдужно думаючи про те, що вже й додому повертатися слід, мачуха там певне зубами від злості скрегоче, роботи ж край… Але й піти не наважалась, боячись образити тітку Наталку.

А коли тітка Наталка підвелась, підскочила за нею слідком.

– Піду я вже, тітонько, – сказала Катерина тихо, – час уже, мачуха збиралась повітку мазати.

Тітка Наталка вхопила її за руку.

– Іди, моя любонько, йди. Тільки ж не забувай мене, бідну та нещасну жінку, заходь, Катеринко, коли в тебе буде вільна хвилинка. Він же так тебе любив, соколик мій, як почне бувало про тебе розповідати, аж світиться весь… – Вона не договорила, знову заплакала, тільки відмахнувшись від Одарки, яка хотіла її заспокоїти.

Катерина проковтнула сльози.

– Зайду, тітонько, неодмінно зайду, – пообіцяла вона, цілуючи зі сльозами на очах мозолисті, натруджені руки Миколиної матері.

– Іди з Богом, дитинко.

Повільно пішла Катерина з двору Галушків. Хоча й мала би квапитись додому, ноги, однак, самі понесли її до річки, на той берег, куди любив ходити Микола й де стояв бувало, про щось замислившись, а поряд росла стара верба, яка так часто торкалася гіллям його плечей.

Навпроти тієї верби, на другому березі, на пагорбі виднівся величний палац Гнатовських, що, наче лебідь, виступав із буйної зелені пишного саду. Кажуть, що там, у тому палаці, краса невимовна, килими в кімнатах багаті, а кімнати, мов їхня вся хата, а то й більше, й усе таке дивне, одно слово – панське. Так казали, сама Катерина зроду навіть не наближалась до садиби. Інша річ, дід Шуляка, який розписував по селу довгим язиком усі дива, що доводилось бачити йому завдяки товариству зі старим паном Брониславом. А Катерині, котра іноді слухала ті розповіді, було так цікаво, як же живуть вони – ті пани? Вдавалось би, й такі самі люди вони, а сплять не на ряднах, а на м’яких перинах, і їдять щось особливе, й сплять до полудня, встають, аби попоїсти смачненько, одягнутись гарненько, сюди-туди – й знову до опочивальні. А тут як прокинешся з півнями, а то й раніше, та тільки й знаєш увесь день, що як проклятій робити та ще й докори слухати…

Десь там, на тому боці річки, раптом заржав коняка, й Катерина здригнулась, обірвавши невеселі свої думки. Перед нею відразу ж промайнули пильні темні очі, що якось дивно подіяли на неї того дня, коли вбили Миколу. Дивні очі. І дивляться дивно, мов у саму душу намагаються зазирнути, щоб побачити й розгадати найпотаємніше.

Кінь заржав уже близько, й наступної миті він, той скажений панський коняка, влетів на галявину біля річки, навпроти тієї верби, під якою стояла Катерина. Вона відчула, як здригнулося серце, коли очі уздріли темноволосого наїзника… Непомітна серед гілля старої верби Катерина, мов причарована, дивилась на те, як пан Криштоф зістрибує на землю та йде до води. У Катерини перехопило дух! Який же він високий, вищий за батька та Миколу, а плечі які широкі!

Ляснувши тварину по лискучому боці, пан підійшов до води, опустивсь на коліна, метнув оком на коня, який жадібно припав до води ліворуч, потім набрав у пригорщі водиці та хлюпнув на своє засмагле від жаркого сонця лице. Потім набрав ще, але вже хлюпати не став, а почав жадібно пити. Катерина, майже не дихаючи від якогось дивного почуття, видивлялась на могутню панову постать. Ось він набрав іще пригорщу, нахилив чорняву голову… І Катерина відчула, як забухкотіло серце, як дух зробився важким, а тіло – мов хтось залоскотав. Бо на якусь безглузду, неймовірну мить вдалося їй, що то вуста панові не води торкаються, а її шкіри, її дівочих вуст.

Ця думка, така зухвала та грішна, так налякала її, що вона зробила крок назад, мотнувши гілля.

Пан Криштоф відразу ж підняв голову.

Катерина завмерла, боячись навіть дихнути. Відстань між берегами в цьому місці була такою короткою, що вона змогла розгледіти подив у темних очах пана. Подив та ще щось, звабливе та незнайоме, від чого вона ледве втрималась на ногах. Пронизливі, уважні карі очі наполегливим поглядом уп’ялися в збентежені золотаво-зелені, немов тримаючи в нерухомості самою лиш силою того погляду, який лякав її, просту кріпацьку дівчину, й вабив до себе, вабив із невідпорною, якоюсь чаклунською силою.

Та ось заржав, тикнувшись у панське плече, кінь. І чари розвіялись. Катерина, налякана та збентежена, стрімко обернулась і відчайдушно дала драла вгору, на пагорб, до села. Що ж це на неї найшло? Ще за Миколою не встигли сльози просохнути, а вона вже на інших заглядається. Та ще на кого? На пана власного?

Господи помилуй!

Увесь час, поки бігла вона на пагорб, як та молода кізочка, напруженою спиною відчувала палаючий, невідступний погляд пронизливих панських очей.

4

Час здатен загоїти найстрашніші, найболючіші рани. Він тече собі поволі повз тебе, проходить, і тут-таки, невидимо для тебе, лікує тебе, гоїть рани. Так було й з Катериною. Перші дні було ще дуже важко. Згадки про Миколу ставали перед очима постійно, а тієї ночі, коли його поховали, вона взагалі не могла заснути. Як тільки потушила мачуха каганця, так і з’явилося в чорній темряві те страшне, жовтувато-земляне лице. Катерина вся затрусилась, але навіть не пискнула, бо знала, що жалості від мачухи за такі витівки не дочекається. Так і лежала, завмираючи від страху, та потім не втрималась, підвелася, помацки віднайшла Яринин закуток, відчуваючи, як колотить усю, наче в пропасниці.

– Ярино, – зашепотіла гарячкувато, намацуючи тепле та пружне тіло невістки. – Ярино, прокинься!

– Га? – відгукнулась Ярина зі сну, та так голосно відгукнулася, що з печі щось забубоніла мачуха.

Катерина охопила себе тремтячими руками.

11