Катерина | Страница 10 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Дід Шуляка зморщив носа.

– Хіба мені повилазило? Чи не бачив я, як глядів на тебе цей пан, вража дівко? Та ти…

– Годі вам, діду, – мов отямившись, раптом озвався дядько Василь. – І чого ви прискіпались до дівки? Хоч до сина мого повагу майте, до Миколи, який так любив Катрю.

Дід Шуляка невдоволено зморщив чоло, покрутив своїм гачкуватим носом, але змовчав, тільки блимнув на Катерину недобрими очиськами. Узагалі старий, як і дочка його, ще досить молода, пишна та пихата вдова Горпина, був пліткар нівроку. Ще й більш від того, цей хитрий дід лихіший був за будь-яку сільську бабу язикату – мов лис, крався селом, вивідуючи та винюхуючи, що можна цікавого, й не було в селі родини, котра б не попала на гострий язик старого вовкуна. Усе ж бо він знає, за кожного розповість такого, що людина й сама про себе знати не знає. Катерина завсіди його не любила й намагалась від нього одмикувати, щоправда, він досі не надто й цікавивсь нею.

Іван узяв її за руку.

– Ходімо, Катруню, не день же нам тут стояти. Мама… – Він заплакав. – Мама чекає на Миколу… живого Миколу, нехай пораненого, але живого. А кого ми їй привеземо?

Дядько Панас Мірошник цьвохнув кобилу, і вона потягнула в село свою страшну ношу. Катерина, не відриваючи болісного погляду від спокійного, якогось просвітленого лиця Миколи, попростувала слідом.

* * *

– Ну, й де тебе нечиста сила носила?

Не встигла Катерина ще й до двору увійти, як до неї шулікою підлетіла мачуха.

Катерина підвела заплакані очі.

– Миколу зарізали… на смерть…

Килина скривила лице так, мов кислиць покуштувала.

– Та хай їм трясця, тим Миколам, про мене, так нехай їх усіх повирізають, менше світ бруднитимуть! – і плюнула собі під ноги. – Ти мені краще скажи, як сміла ти так учинити, без мого відома, га? Сватів закортіло від того блазня? А що дістала? Будеш знати, як без батьківської волі вчиняти…

Катерина зблідла.

– Тітко Килино, що ви таке кажете?

– Правду, правду кажу. А що, пече? Та ще не так буде пекти, як я рогача вхоплю. Та я за те, що ти підмовила батька дати згоду на те бісове сватання, тебе…

– Облиш її, Килино!

Голос батька, який, мабуть, уперше заступивсь за Катерину, обірвав галасливе верещання й палку річ Килини, і щось таке було в тому голосі, що та втихла відразу ж, обпаливши Катерину злим поглядом.

– Що, й тебе вона вже нацькувала? – запитала тільки чоловіка з образливою гіркотою, але той, мов не почувши її, звернувся до доньки, яка стояла біля воріт ні жива ні мертва, ледве тримаючись на ногах.

– Помер? – запитав тільки тихо, наближаючись до Катерини та зазираючи в її заплакані очі.

Вона слабко хитнула головою.

– Помер, – відповіла тихо-тихо й раптом гойднулась, відчуваючи, як тікає з-під нетвердих ніг земля. – Помер, – повторила ледь чутно й, жалібно поглянувши на батька, заридала. Хитнулась ізнову й упала б напевно, якби не міцні батьківські руки, що підхопили її.

Отямилась вона на лаві, на якій ще вранці лежала Домна, й відразу не могла ніяк утямити, чого ж це вона лежить, коли надворі ще видко. Вона ж сватів мала виглядати… Від Миколи… Микола!

Микола ж помер!

Згадка, болісна та страшна, враз торкнулася затьмареного важким забуттям розуму, й Катерина застогнала.

Господи ж Боже! Микола помер!

– Отямилась? – почувся тихий голос Ярини. Вона стояла поряд і тривожно вдивлялась у її лице.

– Катрусю, як ти?

– Микола, – видихнула у відповідь Катерина й заплакала. Перед очима майнуло веселе сірооке лице. Його більше немає, він полишив її назавжди, той рудоволосий парубок.

Ярина всунула їй кухля з водою.

– На, випий, краще зробиться.

– Не зробиться, – похмуро відповіла Катерина, але воду випила. – Уже ніколи не зробиться мені краще, Ярино.

– Не говори так, час лікує, – заперечила Ярина.

– Можливо, – байдужим голосом відгукнулась Катерина, думаючи про те, що треба б устати, підвестися з цієї лави, яка ще берегла Домнин біль, а сил геть не було. – Мачуха де? – запитала тихо.

– Із бабою Ганкою пораються в дворі, – відгукнулась Ярина. – Батько як заніс тебе непритомну до хати, вона мало не скаженіла, так верещала, щоб будив ледащо, та ще й баба підпряглась. Але батько мене здивував, вигнав їх із хати, щоб не чіпали.

Коли ж увіходить мачуха.

– Ну що, виспалась, ясная панночко? – просичала вона, кидаючи на стіл брудну ганчірку. – Геть ви з Домною подуріли, чи що? Одна вклалася, й ти туди ж, ледарко, до лави? А нам з бабусею робити за вас.

Катерина змусила себе сісти.

– Мені зробилося зле…

– А мені добре? – перебила мачуха, свіркнувши злим поглядом. – А чи матері моїй старенькій? Ось що, Катре, ще раз утнеш таке, я знайду, як тобі віддячити, й батька не побоюся, з’явилась мені хоробра… але я ще тобі віддячу, затям це в голові своїй придуркуватій!

Катерина у відповідь тільки промовчала. Сваритися з мачухою в неї не було ні сил, ані звички. Та й що б дала та сварка?

Килина зіщулилась.

– Ну, й чого всілася? – кинула вона сердитим голосом. – Відпочила й досить. Давай, уставай, Катре, бо на городі вже скоро вовки завиють, поки ви з Домною тут хворієте, – в мене здоров’я не вистачить самій горбатитись.

Катерина підвелась на ноги, похитнулась трішки. Її погляд упав на сорочку. На ній самій не було вже ні сорочки, ні намиста, ні сап’янців, от тільки спідниця залишилась. Вона винувато покосилась на Ярину, але та лише рукою махнула.

А на третій день ховали Миколу.

Його відспівували в досить просторій, гарній хаті Галушків, що стояла на невисокому пагорбі, ближче до церкви. Катерина прийшла до них разом із батьком та Яриною, мачуха йти на похорон до «того рудого кота» зі злом відмовилась.

На подвір’ї Галушків було людно, але тихо, все-таки горе в людей, то з поваги одні розмовляли пошепки, а інші взагалі мовчали. З появою Катерини замовкли всі.

Ярина взяла Катерину за руку.

– Ну що ж ти, Катруню, тут стоїш? Іди, попрощайся з Миколою, – сказала вона, хитнувши головою на відчинені двері до хати, з яких лунали високі жіночі голоси.

Катерина налякано відсахнулась.

– Ні. Як я можу… незручно якось…

– Яке там незручно? Ти ж майже нареченою йому була.

Малько зітхнув.

– Ярина правду каже, доню. Іди.

Відчуваючи себе вкрай ніяково, Катерина зробила несміливий крок до порога. І люди, які стояли біля дверей, ураз розступилися перед нею, пропускаючи до хати, пропускаючи в ту напівтемряву, з якої тягнуло солодкуватим духом ладану, де чувся плач та лунали молитви.

Ледь переставляючи ноги, Катерина, мов уві сні, ступила до хати Галушків, тієї хати, у яку б мала ввійти дружиною Миколи, а входила не знати ким. І не нареченою, й не вдовою. Із сонця в хаті було майже поночі, й вона трохи не впала, чудернацько перечепившись на порозі, – не відразу уздріла домовину, що стояла посеред великої світлиці, та людей, які оточили цей сумний, останній дім Миколин. Та спливла якась мить, і вона побачила й дядька Василя, й тітку Наталку, яка майже лежала на домовині, перекрикуючи гірким плачем оксамитовий голос батюшки Софронія.

– Упокой, Господи, душу раба Твого, – високим голосом завів огрядний дяк Мелетій.

Батюшка махнув кадилом.

– Об убієнном рабє Божієм Ніколає Господу помолімся, – протягнув він співуче своїм могутнім голосом, і Мелетій відгукнувся:

– Господи, помилуй!

Тітка Наталка заридала голосніше, й Катерина відчула, як запаморочилось у неї в голові чи то від задушливого повітря світлиці, наповненого запахом ладану та ще чогось, незрозумілого та солодкувато-нудотного, чи то від хвилювання. Хотілось розвернутися та втекти, аби не чути надривних криків згорьованої тітки Наталки, аби не бачити знову нерухомого блідого лиця Миколи, зовсім на себе не схожого.

Проковтнувши слину, що мала якийсь гіркий присмак, Катерина повільно пройшла до домовини. Змусила себе поглянути на лице Миколи під вінчиком і здригнулася. Воно вже не було таким, як того жахливого дня на підводі. До блідості додалося щось інше, землянисто-жовте та страшне. Такими самими жовтими були й руки, що лежали перехрещені на білій святковій сорочці, білина якої тільки підкреслювала ту страшну землисту жовтяницю мертвого тіла.

Катерина похитнулась.

Невже цей суворий мовчазний незнайомець зі страшним лицем, блідо-синьою ниткою рота, гострим довгим носом та впалими, темними щоками і є її Микола?

10