Населений острів | Страница 8 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

«Так чи інак, а справи мої кепські, — вирішив Максим, давлячись останнім шматком. — Треба швидше вчити мову, і тоді все з’ясується…»

— Добре, — сказала Риба і забрала в нього тарілку. — Ходімо.

Максим зітхнув і підвівся. Вони вийшли у коридор. Коридор був довгий, брудно-блакитний, праворуч і ліворуч тягнулися ряди зачинених дверей, точнісінько таких, як двері до Максимової кімнати. Максим ніколи тут нікого не зустрічав, але разів зо два чув за дверима якісь дивні, збуджені голоси. Можливо, там також утримувалися прибульці, які чекали вирішення своєї долі.

Риба крокувала попереду широким чоловічим кроком, пряма, як палиця, і Максимові зненацька стало дуже шкода її. Ця країна, схоже, ще не знала промисловості краси, і бідолашна Риба була полишена на саму себе. З цим рідким безбарвним волоссям, що стирчало з-під білої шапочки, з цими величезними лопатками, що випирали під халатом, з потворно худючими ногами абсолютно неможливо було, мабуть, відчувати себе на висоті — хіба що з інопланетними істотами, та й то з негуманоїдними. Асистент професора ставився до неї зневажливо, а Бегемот і зовсім її не помічав і звертався до неї не інакше як «И-и-и», що, очевидно, відповідало у нього інтеркосмічному «Е-е-е»… Максим пригадав своє власне, бозна-яке до неї ставлення і відчув докори сумління. Він наздогнав її, погладив по кощавому плечу і сказав:

— Нолу молодець, хороша.

Вона звела до нього сухе обличчя і зробилася, як ніколи, схожою на здивованого ляща анфас. Потім відвела його руку, насупила ледь помітні брови і суворо проказала:

— Максим поганий. Чоловік. Жінка. Не треба. Максим засоромився і знову трохи відстав.

Так вони дісталися кінця коридора. Риба штовхнула двері, і вони опинилися у великій світлій кімнаті, яку Максим називав про себе приймальнею. Вікна тут були без смаку декоровані прямокутними ґратами з товстого залізного пруття, і високі, оббиті шкірою двері вели у лабораторію Бегемота, а біля дверей завжди чомусь сиділи двоє дуже високих, малорухливих аборигенів, які не відповідали на привітання і перебували начебто у постійному трансі.

Риба, як завжди, відразу пройшла до лабораторії, залишивши Максима у приймальні. Максим, як завжди, привітався; йому, як завжди, не відповіли. Двері в лабораторію лишилися прочиненими; звідтіля долинав гучний, роздратований голос Бегемота і дзвінке клацання ввімкненого ментоскопа. Максим підійшов до вікна, якийсь час дивився на туманний, мокрий краєвид, на лісисту рівнину, розсічену стрічкою автостради, на високу металеву башту, що ледь видніла в тумані, відтак занудьгував і, не чекаючи запрошення, зайшов у лабораторію.

Тут, як завше, приємно пахло озоном, мерехтіли дублюючі екрани, голомозий заморений асистент (ім’я мав таке, що його неможливо було запам’ятати, а прізвисько — Торшер) вдавав, ніби настроює апаратуру, і з цікавістю прислухався до чвари. У лабораторії мала місце чвара.

У кріслі Бегемота, за столом Бегемота, сидів незнайомець з квадратним обличчям, що помітно лущилося, і червоними набряклими очима. Бегемот стояв перед ним, розчепіривши ноги, впершись руками в боки і трохи пригнувшись. Він горлав. Шия у нього була сиза, лисина пломеніла західним пурпуром, з рота навсібіч летіла слина. Намагаючись не привертати до себе уваги, Максим тихенько пройшов до свого робочого місця і неголосно привітався з асистентом. Торшер — особа нервова, засмикана — пойнятий жахом відскочив і підсковзнувся на товстому кабелі. Максим ледве встиг підхопити його за плечі, і бідолашний Торшер обважнів, закотивши очі. Ні кровинки не зосталося в його обличчі. Дивна це була людина: він до судом боявся Максима. Звідкілясь нечутно вродилася Риба з відкоркованим флакончиком, який вона миттю піднесла до Торшерового носа. Торшер гикнув і ожив. Перше ніж він знову впав у небуття, Максим приставив його до залізної шафи і квапливо відійшов.

Він сів у стендове крісло і спостеріг, що незнайомець облишив слухати Бегемота й уважно роздивляється його, Максима. Максим привітно усміхнувся. Незнайомець злегенька нахилив голову. Нараз Бегемот з жахливим тріском гепнув кулаком по столу і схопився за телефонний апарат. Скориставшись паузою, незнайомець зронив кілька слів, з яких Максим розібрав лише «треба» і «не треба», взяв зі столу аркуш цупкого блакитнуватого паперу з яскраво-зеленим краєчком і помахав ним у повітрі перед обличчям Бегемота. Бегемот досадливо відмахнувся і тої ж миті заходився гавкати в телефон. «Треба», «не треба» і незрозуміле «масаракш» сипалися з нього як з рога достатку, і ще Максим уловив слово «вікно». Все скінчилося тим, що Бегемот роздратовано пожбурив навушник, ще кілька разів гаркнув на незнайомця, заплювавши його з голови до ніг, і викотився, хряснувши дверима.

Тоді незнайомець обтер обличчя носовичком, підвівся з крісла, відкрив довгу пласку коробку, що лежала на підвіконні, і видобув з неї якийсь темний одяг.

— Ідіть сюди, — сказав він Максимові. — Вдягайтесь. Максим озирнувся на Рибу.

— Ідіть, — сказала Риба. — Вдягайтесь. Треба. Максим збагнув, що в його долі відбувається нарешті

довгожданий поворот, що десь хтось щось вирішив. Він забув про настанови Риби, миттю скинув потворний балахон і за допомогою незнайомця убрався в нові шати. Шати ці, на думку Максима, не відзначалися ні красою, ні зручністю, але вони були точнісінько такі, як на незнайомцеві. Можна було припустити навіть, що незнайомець пожертвував свої власні запасні шати, бо рукава куртки були закороткі, а штани висіли ззаду мішком і спадали. Втім, решті присутніх вигляд Максима у новому одязі припав до душі. Незнайомець бурчав щось схвальне; Риба, пом’якшивши риси обличчя, наскільки це можливо для ляща, гладила Максимові плечі та обсмикувала на ньому куртку, і навіть Торшер блідо усміхався, сховавшись за пультом.

— Ходімо, — сказав незнайомець і попрямував до дверей, за якими зник розлючений Бегемот.

— До побачення, — сказав Максим Рибі. — Дякую, — додав він на лінкосі.

— До побачення, — відповіла Риба. — Максим гарний. Здоровий. Треба.

Здається, вона була розчулена. А може, стурбована тим, що костюм кепсько сидить. Максим махнув рукою блідому Торшерові й поспішив слідом за незнайомцем.

Вони проминули кілька кімнат, захаращених незграбною, архаїчною апаратурою, спустилися у гуркотливому і дзенькітливому ліфті на перший поверх і опинилися у просторому низькому вестибюлі, куди кілька днів тому Гай привів Максима. І як кілька днів тому, знову довелося чекати, поки пишуться якісь папери, поки смішний чоловічок у безглуздому головному уборі дряпає щось на рожевих картонках, а червоноокий незнайомець дряпає щось на зелених, а дівчина з оптичними підсилювачами на очах робить на цих картонках фігурні вирізи, а потім усі обмінюються картонками, причому заплутуються, і кричать одне на одного, і хапаються за телефонний апарат, і нарешті чоловічок у безглуздому головному уборі забирає собі дві зелених і одну рожеву картонку, причому рожеву картонку він рве навпіл і половину віддає дівчині, яка робила вирізи, а незнайомець одержує дві рожеві картонки, синю товсту картонку і ще круглий металевий жетон з вибитим на ньому написом і все це за хвилину віддає високому чолов’язі зі світлими ґудзиками, котрий стоїть біля виходу, за двадцять кроків від чоловічка у безглуздому головному уборі, і коли вони вже виходять на вулицю, високий раптом починає сипло кричати, і червоноокий незнайомець знову повертається, і з’ясовується, що він забув забрати собі синій картонний квадратик, і він забирає собі синій картонний квадратик і з глибоким зітханням запихає кудись за пазуху. Лише після цього Максим, який встиг уже змокнути, має можливість сісти у нераціонально довге авто правобіч від червоноокого. Той роздратований, сопе і часто повторює улюблене заклинання Бегемота: «Масаракш». Машина завуркотіла, м’яко рушила з місця, вибралася з нерухомої череди інших машин, порожніх і мокрих, прокотилася по великому асфальтованому майданчику перед будівлею, проминула величезну клумбу з в’ялими квітами, мимо високої жовтої стіни викотилася до повороту на шосе і різко загальмувала.

— Масаракш, — знову просичав червоноокий і вимкнув двигун.

По шосе повзла довга колона однакових плямистих вантажівок з кузовами із криво склепаного, гнутого заліза. Над залізними бортами стирчали ряди нерухомих округлих предметів, що волого відсвічували металом. Вантажівки рухалися неквапом, дотримуючись правильних інтервалів, розмірено клекочучи моторами і поширюючи жахливий сморід органічного перегару.

8