Населений острів | Страница 65 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Мак мовчав. Він вертів у пальцях коштовний келих з дорогим вином і мовчав. Прокурор чекав. Він не відчував свого тіла. Йому здавалося, що його тут немає, що він висить десь у небесній порожнечі, дивиться вниз і бачить м’яко освітлений затишний куточок, мовчазного Мака і поруч з ним у кріслі щось мертве, заціпеніле, німотне й бездиханне…

Потім Мак спитав:

— Скільки у мене шансів залишитися живим при захопленні Центру?

— П’ятдесят на п’ятдесят, — сказав прокурор.

Певніше, це йому вчулося, що він сказав, бо Мак спохмурнів і знову вже голосніше повторив своє запитання.

— П’ятдесят на п’ятдесят, — хрипко сказав прокурор. — Можливо, навіть більше. Не знаю.

Мак знову довго мовчав.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Де розташований Центр?

Розділ дев’ятнадцятий

Близько полудня пролунав телефонний дзвінок. Максим узяв навушник. Голос прокурора сказав:

— Прошу пана Сима.

— Я вас слухаю, — відгукнувся Максим. — Здрастуйте. Він умить відчув, що скоїлося щось лихе.

— Він приїхав, — сказав прокурор. — Починайте негайно. Це можливо?

— Так, — сказав Максим крізь зуби. — Одначе ви мені дещо обіцяли…

— Я нічого не встиг, — сказав прокурор. У голосі його прохопилася панічна нотка. — І тепер уже не встигнути. Починайте негайно, не можна зволікати жодної хвилини. Ви чуєте, Маку?

— Гаразд, — сказав Максим. — У вас все?

— Він їде до вас. Він буде у вас за тридцять — сорок хвилин.

— Зрозумів. Тепер усе?

— Все. Давайте, Маку, давайте. З богом!

Максим кинув навушник і кілька секунд посидів, мізкуючи. «Масаракш, усе летить шкереберть… Втім, подумати я ще встигну…» Він знову схопив навушник.

— Професора Аллу Зефа.

— Так! — гаркнув Зеф.

— Це Мак…

— Масаракш, я ж просив не чіплятися до мене сьогодні…

— Заткни пельку і слухай. Негайно спускайся у хол і жди мене…

— Масаракш, я зайнятий!

Максим скреготнув зубами і скосив око на лаборанта. Лаборант сумлінно рахував на арифмометрі.

— Зефе, — сказав Максим, — негайно спускайся у хол. Тобі зрозуміло? Негайно! — Він вимкнувся і набрав номер Вепра. Йому пощастило: Вепр був удома. — Це Мак. Виходьте на вулицю і ждіть мене, є термінова справа.

— Гаразд, — сказав Вепр. — Іду.

Максим кинув навушник, поліз у стіл, витягнув першу-ліпшу теку і перегорнув папірці, гарячково міркуючи, чи все готово. «Машина в гаражі, бомба в багажнику, пального повний бак… Зброї немає, і дідько з нею, не треба зброї… Документи в кишені, Вепр жде… Це я молодець, гарно придумав про Вепра… Щоправда, він може відмовитися… Ні, навряд чи він відмовиться, я б не відмовився… Все… Здається, все…» Він сказав лаборантові:

— Мене викликають, скажи, що я у Департаменті будівництва. Буду за годину-другу. Бувай.

Він узяв теку під пахву, вийшов з лабораторії і збіг по сходах. Зеф уже походжав холом. Завваживши Максима, він зупинився, заклав руки за спину і насупився.

— Якого дідька, масаракш… — почав він ще здаля. Максим, не зупиняючись, ухопив його попідруч і потягнув до виходу.

— Що за чортівня? — мурмотів Зеф, огинаючись. — Куди? Навіщо?..

Максим виштовхав його за двері і по асфальтованій доріжці поволік за ріг до гаражів. Довкола було порожньо, лише на газоні віддалік уривчасто джеркотіла косарка.

— Та куди ти мене врешті-решт тягнеш? — загорлав Зеф.

— Мовчи, — сказав Максим. — Слухай. Збери негайно усіх наших. Усіх, кого спіймаєш… До дідька запитання! Слухай! Усіх, кого спіймаєш. Зі зброєю. Навпроти воріт є павільйон, знаєш?.. Засядьте там. Ждіть. Приблизно за тридцять хвилин… Ти мене слухаєш, Зефе?

— Ну, — спитав Зеф нетерпеливо.

— Приблизно за тридцять хвилин до воріт під’їде Мандрівець…

— Він приїхав?

— Не перебивай. Приблизно за тридцять хвилин до воріт, можливо, під’їде Мандрівець. Якщо не під’їде — добре. Просто сидіть і ждіть мене. А якщо під’їде — розстріляйте його.

— Ти що, з глузду з’їхав? — сказав Зеф, зупиняючись. Максим пішов далі, а Зеф з прокльонами побіг слідом: — Адже нас усіх переб’ють, масаракш! Охорона!.. Шпиги довкіл!

— Зробіть усе, що зможете, — сказав Максим. — Мандрівця необхідно застрелити…

Вони підійшли до гаража. Максим наліг на засув і відкотив двері.

— Якийсь божевільний замір… — сказав Зеф. — Навіщо? Чому Мандрівця? Цілком порядний дядько, його всі тут люблять…

— Як хочеш, — холодно сказав Максим. Він відкрив багажник, помацав крізь проолієний папір запал з годинниковим механізмом і опустив кришку на місце. — Я нічого тобі не можу зараз розповісти. Але у нас є шанс. Єдиний… — Він сів за кермо і встромив ключ у запалювання. — І ще май на увазі: якщо ви не рішите цього порядного дядька, він рішить мене. У тебе дуже мало часу. Дій, Зефе.

Він увімкнув двигун і задом повільно виїхав з гаража.

Зеф стояв у дверях. Вперше в житті Максим бачив такого Зефа — перепудженого, ошелешеного, розгубленого. «Прощай, Зефе», — сказав він сам до себе про всяк випадок.

Машина підкотила до воріт. Леґіонер з кам’яним обличчям неквапливо записав номер, відкрив багажник, зазирнув, закрив багажник, повернувся до Максима і суворо спитав:

— Що вивозите?

— Рефрактометр, — сказав Максим, простягуючи перепустку і дозвіл на вивезення.

— «Рефрактометр РЛ-7, інвентарний номер…» — пробурмотів леґіонер. — Зараз я запишу…

Він неквапливо поліз до кишені за записником.

— Швидше, будь ласка, я спішу, — сказав Максим.

— Хто підписував дозвіл?

— Не знаю… Мабуть, Пуголовок.

— Не знаєте… Підписувався б розбірливо, все було б гаразд…

Він нарешті розчинив ворота. Максим викотився на трасу і витиснув зі свого візка усе, що було можливо. «Якщо нічого не вийде, — подумав він, — і я залишусь живим, доведеться тікати… Проклятий Мандрівець, учув, бісів син, повернувся… А що я робитиму, якщо вийде? Нічого не готово, схеми Палацу немає — не встиг Розумака, і фотокартки Творців він також не дістав… Хлопці не готові, плану дій ніякого немає… Проклятий Мандрівець! Якби не він, у мене було б ще три дні на розроблення плану… і армія, і штаб, масаракш! Ось хто відразу пожвавішає! Ось з кого треба починати. Ну, це справа Вепра, він буде радий цим зайнятися, він у цьому тямить. І ще бовваніють десь білі субмарини… Масаракш, а ще ж триває війна! Ага, війна, здається, скінчилася. Втім, хто зна€, що вони там ще готують…» Максим звернув з центральної вулиці у вузький провулок між двома височезними хмарочосами рожевого каменю і по бруківці підкотився до старезного, почорнілого будиночка. Вепр уже чекав. Притулившись спиною до ліхтарного стовпа, він курив сигарету. Коли машина зупинилася, він жбурнув недокурок і, протиснувшись крізь маленькі дверцята, сів поруч з Максимом. Він був спокійний і холодний, як завше.

— Здрастуйте, Маку, — сказав він. — Що сталося?

Максим розвернув машину і знову виїхав на головну вулицю.

— Що таке термічна бомба, знаєте? — спитав він.

— Чув, — відповів Вепр.

— Добре. Із синхронними запалами мали коли-небудь справу?

— Вчора, наприклад, — сказав Вепр.

— Чудово.

Певний час вони їхали мовчки. Тут був пожвавлений рух, і Максим зосередився на тому, щоб прорватися, пробитися, протиснутися між величезними вантажівками і старими облізлими автобусами, і нікого не зачепити, і не дати нікому зачепити себе, і попасти під зелене світло, а потім знову попасти під зелене світло, і не втрачати хоча б ту жалюгідну швидкість, яку вони мали, і нарешті їхнє авто вирвалося на Лісове шосе, на знайому автостраду., обсаджену височенними деревами.

«Смішно, — подумав раптом Максим. — Цією ж дорогою я в’їжджав у цей світ, певніше, мене завозив бідолаха Фанк, а я нічого не розумів і вважав, що він фахівець з проблем прибульців. А тепер цією ж дорогою я, можливо, виїжджаю з цього світу і зі світу взагалі та ще й забираю з собою гарну людину…» Він скоса глянув на Вепра. Обличчя Вепра було напрочуд спокійне: він сидів, висунувши лікоть протеза у вікно, і чекав, коли йому дадуть пояснення. Можливо, він дивувався, можливо, хвилювався, але помітити це було неможливо, і Максим відчув гордість, що така людина довіряє йому і покладається на нього без застережень.

— Я вам дуже вдячний, Вепре, — сказав він.

— Он як? — мовив Вепр, обернувши до нього сухе жовтувате обличчя.

— Пам’ятаєте, одного разу на засіданні штабу ви відкликали мене убік і дали кілька розумних порад?

65