Населений острів | Страница 60 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Він ішов на повний зріст. Він знав, що йому доведеться силою виколупувати чорних погоничів із залізної шкаралущі, і він хотів цього. Ніколи у житті він нічого так не хотів, як хотілося йому зараз відчути під пальцями живу плоть…

Частина п'ята

ЗЕМЛЯНИН

Розділ вісімнадцятий

Державний прокурор спав сторожко, отож вуркотіння телефону вмить розбудило його. Не розплющуючи очей, він узяв навушник і хрипко зронив:

— Слухаю.

Нявкітливий голос референта ніби вибачався:

— Сьома година, ваше превосходительство…

— Ага, — сказав прокурор, усе ще не розплющуючи очей. — Ага. Дякую.

Він увімкнув світло, відгорнув ковдру і сів. Певний час він роздивлявся свої худі бліді ноги і з сумним подивом розмірковував про те, що ось уже на шостий десяток перейшло, а він не пам’ятає жодного дня, коли б йому дали виспатися. Постійно хто-небудь будить. Коли він був поручиком, його будив після гульні тварюка денщик. Коли він був головою Чорного трибуналу, його будив телепень секретар з непідписаними вироками. Коли він був школярем, його будила мати, щоб він ішов на заняття, і це був наймерзенніший час, найбридкіші пробудження. І завжди йому говорили: треба! Треба, ваше благородіє… Треба, пане голово… Треба, синку… А нині це «треба» говорить собі він сам… Він підвівся, накинув халат, хлюпнув в обличчя пригорщу одеколону, вставив зуби, глянув, масажуючи щоки, у дзеркало, скривився неприязно і пройшов до кабінету.

Тепле молоко вже стояло на столі, а під крохмальною серветкою — блюдце з солонуватим печивом. Це слід було випити і з’їсти як ліки, та спершу він підійшов до сейфа, розчинив дверцята, взяв зелену теку і поклав її на стіл поряд із сніданком. Хрумкотячи печивом і сьорбаючи молоко, він ретельно обдивлявся теку, поки не переконався, що з учорашнього вечора її ніхто не відкривав. Як багато змінилося, подумав він. Усього три місяці минуло, а як усе змінилося!.. Він машинально глянув на жовтий телефон і кілька секунд не міг відвести од нього очей. Телефон мовчав — яскравий, вишуканий, мов весела іграшка… Страшний, мов заведена пекельна машина, яку неможливо розрядити…

Прокурор судомливо, обома руками учепився в зелену теку, зажмурився. Він відчув, що страх наростає, і поквапився осмикнути себе. Ні, так не годиться, зараз треба зберігати цілковитий спокій і міркувати безпристрасно… «Вибору у мене однаково немає. Отже, ризик… Ну що ж: ризик так ризик. Ризик завжди був і буде, потрібно тільки звести його до мінімуму. І я його зведу до мінімуму. Атож, масаракш, до мінімуму!.. Ви, здається, не впевнені в цьому, Розумако? Ах, ви сумніваєтесь? Ви завжди сумніваєтесь, Розумако, є у вас така риса, ви — молодець… Ну що ж, спробуємо розвіяти ваші сумніви. Чули ви про таку людину — її звати Максим Каммерер? Невже чули? Це вам лише здається. Ви ніколи раніше не чули про таку людину. Ви зараз почуєте про неї вперше. Дуже прошу вас, вислухайте і зробіть про неї найоб’єктивніший, найнеупередженіший висновок. Мені дуже важливо знати вашу об’єктивну думку, Розумако; від цього, щоб ви знали, залежить тепер цілість моєї шкіри. Моєї блідої, з синіми прожилками, такої любої мені шкіри…»

Він прожував останнє печиво й одним духом допив молоко.

Потім уголос сказав: «Розпочнемо».

Він відкрив теку. «Минуле цієї людини туманне. І це, звісна річ, паршивий початок для знайомства. Одначе ми з вами знаємо не тільки, як з минулого виводити теперішнє, а й як з теперішнього виводити минуле. І якщо нам конче знадобиться минуле нашого Мака, ми врешті-решт виведемо його із теперішнього. Це зветься екстраполяцією… Наш Мак починає своє теперішнє з того, що втікає з каторги. Раптово. Несподівано. Саме в той момент, коли ми з Мандрівцем простягаємо до нього руки. Ось панічний рапорт генерал-коменданта, класичний зойк ідіота, який нашкодив і не сподівається уникнути покари: він ні в чому не винен, він зробив усе за інструкцією, він не знав, що об’єкт добровільно вступив у лави саперів-смертників, а об’єкт вступив і підірвався на мінному полі. Не знав… От і ми з Мандрівцем не знали. А потрібно було знати! Об’єкт — людина несподівана, ви мусили ждати чогось подібного, пане Розумако… Авжеж, тоді це вразило мене, але ж тепер ми розуміємо, в чому річ: хтось пояснив нашому Макові про башти, він вирішив, що в Країні Творців йому робити нічого, і дременув на Південь, симулював загибель… — Прокурор опустив голову на руку, мляво потер лоба. — Атож, тоді все це і почалося… Це була перша помилка у серії моїх помилок: я повірив, що він загинув. А як я міг не повірити? Яка нормальна людина подасться на Південь?… Будь-хто повірив би. А от Мандрівець не повірив».

Прокурор узяв черговий рапорт. «О цей Мандрівець! Розумник Мандрівець, геній Мандрівець… Ось як я мусив діяти — як він! Я був певен, що Мак загинув: Південь є Південь. А він наповнив усе Заріччя своїми агентами. Гладкий Фанк — ах, не запопав я його свого часу, не прибрав до рук! — цей гладкий, облізлий кабан схуд, мотаючись по країні, винюхуючи і видивляючись, а його Кура здох від лихоманки на Шостій трасі, а його Тапу-Півника захопили горці, а потім П’ятдесят П’ятий — не відаю, хто він такий, — потрапив до рук піратів аж на узбережжі, проте встиг повідомити, що Мак там з’являвся. Здався патрулям і був відправлений назад у свою колону…

Ось як чинять люди з головою: вони ні в що не вірять і нікого не жаліють. Ось як я мусив вчинити тоді. Облишити усі справи, зайнятися лише Маком, адже я вже тоді чудово розумів, яка це страшна сила — Мак, а я натомість зчепився зі Смикунцем і програв, а потім зв’язався з цією ідіотською війною і також програв… Я й зараз програв би, та мені нарешті пощастило: Мак з’явився в столиці, у лігві Мандрівця, і я дізнався про це раніше, ніж Мандрівець. Так, Мандрівче, так, хрящовухий, тепер програв ти. Треба ж було тобі виїхати саме тепер. І ти знаєш, Мандрівче, мене навіть не засмучує та обставина, що знову залишилося нез’ясованим, куди і навіщо ти поїхав. Поїхав, і гаразд. Ти, ясна річ, у всьому поклався на свого Фанка, і твій Фанк привіз тобі Мака, та от яка біда — занедужав твій Фанк після своїх воєнних пригод, лежить непритомний у двірському шпиталі — велике цабе, таких тільки у двірський шпиталь! — і тепер я не схиблю, тепер він лежатиме там, скільки мені потрібно буде. Тебе немає, Фанка немає, а наш Мак є, і це вийшло напрочуд вдало…»

Прокурор відчув радість і, помітивши це, зараз же пригасив її. «Знов емоції, масаракш… Спокійніше, Розумако. Ти знайомишся з новою людиною на ім’я Мак, ти мусиш бути гранично об’єктивним. Тим більше, що цей новий Мак анітрохи не схожий на колишнього, тепер він зовсім дорослий, тепер він знає, що таке фінанси і дитяча злочинність. Порозумнішав, посуворішав наш Мак… Ось він пробився у штаб підпілля (рекомендуючі: Мемо Грамену і Аллу Зеф), мов грім з ясного неба накинувся там на них з пропозицією розкрити усьому підпіллю справжнє призначення башт; штаб завив, але ж переконав їх Мак! Залякав їх там, заплутав; прийняли вони цю ідею, доручили Макові розробку… У ситуації він розібрався швидко і правильно. І вони там це збагнули — втямили, з ким мають справу. Або просто відчули… Ось останнє донесення: фракція просвітителів залучила його до обговорення програми перевиховання, і він з радістю погодився. Відразу запропонував купу ідей. Ідейки такі собі, але не в тім річ, перевиховання — взагалі ідіотизм, важливо те, що він уже не терорист, нічого він не хоче висаджувати в повітря, нікого не хоче вбивати; важливо те, що заходився він коло своєї кар’єри, активно заробляє собі авторитет у штабі, виголошує промови, критикує, пнеться нагору; важливо те, що він має ідеї, прагне їх здійснити, а це саме те, що вам потрібно, пане Розумако…»

Прокурор випростався в кріслі.

«І ось ще те, що потрібно. Повідомлення про спосіб життя. Багато працює — і в лабораторії, і вдома, — тужить, як і досі, за тією дівчиною, Радою Гаал, займається спортом, майже ні з ким не дружить, не курить, майже не п’є, в їжі дуже поміркований. З іншого боку, виявляє очевидну схильність до розкоші в побуті й знає собі ціну: належне за штатом авто прийняв без будь-яких заперечень, висловивши невдоволення його малою потужністю і потворністю; невдоволений також квартирою — вважає її занадто тісною і позбавленою елементарних вигод; помешкання своє прикрасив оригінальними картинами та антикварними мистецькими виробами, витративши на них майже весь аванс… І так далі. Гарний матеріал, дуже гарний матеріал… А до речі, скільки грошей у його розпорядженні? Та-ак, керівник теми в лабораторії хімічного синтезу… Непогано його прилаштували. І ще більше, мабуть, наобіцяли. Хотів би я знати, як йому пояснили, навіщо він знадобився Мандрівцю. Це знає Фанк, гладка свиня, але він не скаже, швидше здохне… Ах, якби в котрийсь спосіб витягти з нього все, що він знає! З якою насолодою я потім його рішив би… Скільки він крові мені попсував, тварюка… І Раду цю він у мене викрав, а як би вона мені зараз у пригоді стала — Рада… Яка це зброя, коли маєш справу з чистим, чесним, мужнім Маком!.. Втім, зараз це, мабуть, не так уже й погано… Не я тримаю під замком твою кохану, Маку, це все Мандрівець, це все його інтриги, цього шантажиста…»

60