Населений острів | Страница 4 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

— Махх-ссим! — гаркнув рудобородий з дивним акцентом.

Не спускаючи ока з Максима, він виприснув через плече серію гримкотливих звуків, у якій кілька разів повторювалося слово «Махсим», у відповідь на що невидима понура особа почала вигукувати моторошні тоскні фонеми. Блакитні очі рудобородого вирячилися, розкрилася жовтозуба паща, і він зареготав. Певно, невідомий Максимові гумор ситуації дійшов нарешті до рудобородого. Пересміявшись, рудобородий витер вільною рукою очі, опустив свою смертоносну зброю і подав Максимові недвозначний знак, який означав: «Ану виходь!»

Максим з радістю підкорився. Він вийшов на ґанок і знову простягнув рудобородому прутик з грибами. Рудобородий узяв прутик, покрутив його так і сяк, понюхав і відкинув убік.

— Е ні! — заперечив Максим. — Ви у мене пальчики оближете…

Він нахилився і підняв прутик. Рудобородий не перечив. Він поплескав Максима по спині, підштовхнув до багаття, а біля багаття навалився йому на плече, посадив і заходився щось утлумачувати. Проте Максим не слухав. Він дивився на понурого. Той сидів навпроти і сушив перед вогнем якусь велику брудну ганчірку. Одна нога у нього була боса, і він повсякчас ворушив пальцями, і цих пальців було п’ять. П’ять, аж ніяк не шість.

Розділ другий

Гай сидів скраєчку лави біля вікна, полірував вилогою кокарду на береті і дивився, як капрал Варибобу виписує йому проїзні документи. Голова капрала була схилена набік, очі вибалушені, ліва рука лежала на столі, притримуючи бланк з червоним краєчком, а права неквапливо виводила каліграфічні літери. «Ловко у нього виходить, — думав Гай з деякою заздрістю. — Ото вже стара чорнильна душа: двадцять років у Леґіоні, і все писарем. Треба ж, як очі вилупив, — гордість бригади… Зараз ще і язика висолопить… Так і є — висолопив. І язик у нього в чорнилі. Зоставайся здоровий, Варибобу, стара ти чорнильнице, більше ми з тобою не побачимося. Взагалі-то, якось сумно від’їздити — хлопці гарні підібралися, і пани офіцери, і служба корисна, значуща…» Гай шморгнув носом і глянув у вікно.

За вікном вітер ніс білу куряву по широкій гладенькій вулиці без хідників, викладеній старими шестикутними плитами; біліли стіни довгих однакових будинків адміністрації та інженерного персоналу і крокувала, затуляючись від куряви і притримуючи спідницю, пані Ідоя, дама тілиста й поставна, — мужня жінка, яка не побоялася поїхати з дітьми слідом за паном бригадиром у ці небезпечні місця. Вартовий біля комендатури, з новачків, у необім’ятому пильовику і в береті, насунутому на вуха, узяв їй «на караул». Потім проїхали дві вантажівки з виховуваними — певно, робити щеплення… Так його, утришия його: не висовуйся за борт, нема чого тобі висовуватися, тут тобі не бульвар…

— Ти як усе-таки пишешся? — спитав Варибобу. — Га-ал? Чи можна просто — Гал?

— Аж ніяк, — сказав Гай. — Гаал моє прізвище.

— Шкода, — сказав Варибобу, задумливо обсмоктуючи перо. — Якби можна було «Гал», якраз би вмістилося в рядок…

«Пиши, пиши, чорнильнице, — подумав Гай. — Нема чого тобі рядки економити. Капрал, називається… Ґудзики зеленню поросли, теж мені капрал. Дві нашивки маєш, а стріляти до пуття не навчився, це ж усі знають…»

Двері розчинилися, і до канцелярії стрімко зайшов пан ротмістр Тоот із золотою пов’язкою чергового на рукаві. Гай підхопився і клацнув підборами. Капрал підвівся, але писати не облишив, старе луб’я. Капрал, називається…

— Ага… — мовив пан ротмістр після того, як бридливо здер протипилову маску. — Рядовий Гаал. Знаю, знаю, покидаєте нас. Шкода. Але радий. Сподіваюсь, у столиці служитимете з такою ж ревністю.

— Так точно, пане ротмістр! — сказав Гай схвильовано. У нього аж у носі защипало від захвату. Він дуже любив пана ротмістра Тоота, культурного офіцера, колишнього викладача гімназії. Виявляється, і пан ротмістр також його вирізняв.

— Можете сісти, — сказав пан ротмістр і пройшов за бар’єр до свого столу. Не сідаючи, нашвидку, проглянув папери і взявся за слухавку.

Гай тактовно відвернувся до вікна.

На вулиці нічого не змінилося. Прогупотіло строєм на обід рідне капральство. Гай журливо провів його очима. Прийдуть зараз у кантину, капрал Серембеш скомандує скинути берети на «подячне слово», гаркнуть хлопці у тридцять горлянок «подячне слово», а над каструлями вже пара здіймається, і блищать миски, і стариган Дога вже готовий бовкнути відоме своє коронне про солдата і куховарку… Їй-богу, шкода від’їздити. І служити тут небезпечно, і клімат шкідливий, і пайка дуже вже одноманітна — самі консерви, а все одно… Тут принаймні точно знаєш, що ти потрібен, без тебе не обійдуться; тут ти на свої груди приймаєш зловісний натиск Лісу і відчуваєш цей натиск: самих друзів скільки тут поховав — оно за селищем цілий гай жердин з іржавими шоломами… А з іншого боку — столиця. Туди абикого не пошлють, а коли вже посилають, то не відпочивати… Там, подейкують, з Будинку Творців усі плаци видно, отож за кожним шикуванням хто-небудь із Творців неодмінно спостерігає, тобто не те що неодмінно, але ні-ні та й подивиться. Гая мов жаром обсипало: ні сіло ні впало він раптом уявив собі, що от викликали його із строю, а він на другому кроці підсковзнувся і засторчував носом командирові під ноги, забрязкотів автоматом по бруківці, роззява, і берет хтозна-куди сповз… Він відітхнув і крадькома роззирнувся. Не доведи господи… Так, столиця! Все на їхніх очах… Ну та дарма — інші ж служать. А там Рада — сестричка, сестриця… Дядько смішний, зі своїми давніми кістками, з черепахами своїми допотопними… «Ой і скучив же я за вами, любі ви мої!..»

Він знову глянув у вікно і спантеличено відкрив рота. Вулицею до комендатури прямували двоє. Один був знайомий — руда пика Зеф, старшина сто чотирнадцятого загону саперів, смертник, який заробляє собі життя розчисткою траси. А другий був ну цілковите одоробало, і одор®бало моторошнувате. Спершу Гай подумав, що це виродок, але миттю зметикував, що навряд чи Зеф тягнув би виродка у комендатуру. Здоровезний голий парубок, молодий, увесь коричневий, здоровий, як бугай; самі лише труси на ньому, якісь коротенькі, з блискучої матерії… Зеф був при своїй пукалці, але не схоже було, щоб він конвоював цього чужинця: йшли вони поруч, і чужинець, недоладно розмахуючи руками, без угаву щось Зефові утокмачував. Зеф лише відсапувався, і вигляд у нього був цілком очманілий. «Дикун якийсь, — подумав Гай. — А проте звідкіля він там узявся, на трасі? Може, звірами вихований? Були такі випадки. І схоже: оно м’язи які, так і перекочуються…»

Він дивився, як ця пара підійшла до вартового, як Зеф, утираючись, заходився щось пояснювати, а вартовий — новачок — Зефа не знає і штурхає його автоматом під ребро, наказує одійти на належну відстань. Голий парубійко, спостерігаючи це, встряє у розмову. Руки у нього так і літають, а обличчя й зовсім дивне: ніяк не вловити виразу — наче ртуть, а очі меткі, темні… Ну все, тепер і вартовий очманів. Зараз тривогу зчинить. Гай обернувся.

— Пане ротмістр, — сказав він, — дозвольте звернутися.

Там старшина сто чотирнадцятого когось привів. Може, глянете?

Пан ротмістр підійшов до вікна, подивився, брови у нього поповзли на лоба. Він штовхнув раму, висунувся і прогукав, давлячись курявою:

— Вартовий! Пропустити!

Гай зачиняв вікно, коли в коридорі загупотіли, і Зеф зі своїм чудернацьким супутником бочком зайшли у канцелярію. Слідом за ними увалився начальник варти і ще двоє хлопців зі зміни, що не спала. Зеф виструнчився, відкашлявся і, вилупивши на пана ротмістра безсоромні блакитні очі, прохрипів:

— Доповідає старшина сто чотирнадцятого загону, виховуваний Зеф. На трасі затримано оцю людину. За всіма ознаками — божевільний, пане ротмістр: лигає отруйні гриби, жодного слова не розуміє, розмовляє незрозуміло, ходить, як зволите бачити, голий.

Поки Зеф доповідав, затриманий бігав меткими очима по приміщенню, моторошно і дивно усміхаючись усім присутнім, — зуби мав рівні й білі, мов цукор. Пан ротмістр заклав руки за спину і підійшов ближче, озираючи його з голови до ніг.

— Хто ви такий? — спитав він.

Затриманий усміхнувся ще моторошніше, поплескав себе долонею по грудях і невиразно вимовив щось схоже на «Махсим». Начальник варти реготнув, вартівники захихотіли, і пан ротмістр також усміхнувся. Гай не одразу втямив, у чому тут річ, а потім зметикував, що на злодійському жаргоні «мах-сим» означає «з’їв ножа».

4