Населений острів | Страница 26 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

— Н-ну, так… — сказав пан ротмістр, зупиняючись. — От і все, капрале Гаал. Боюсь, що ми не дочекаємося твого товаришочка. І боюсь, що тебе сьогодні востаннє називають капралом.

Гай із зачудуванням глипнув на нього. Пан ротмістр ошкірявся.

— Ну, чого дивишся? Чого ти витріщився, як свиня на шинку? Твій приятель накивав п’ятами, дезертирував, він боягуз і зрадник! Зрозуміло, рядовий Гаале?

Гай був приголомшений. І не стільки словами пана ротмістра, скільки його тоном. Пан ротмістр був у захваті. Пан ротмістр торжествував. У пана ротмістра був такий вигляд, ніби він виграв великий заклад. Гай машинально зиркнув у глиб кар’єру і раптом угледів Мака. Мак повертався сам, автомат він ніс у руці за ремінь.

— Масаракш! — прохрипів пан ротмістр.

Він також побачив Мака і отетерів.

Більше вони не розмовляли, вони тільки дивилися, як Мак неквапливо наближається до них, легко ступаючи по кам’яних кришках, дивилися на його спокійне добре обличчя з дивними очима, і в голові у Гая панувало сум’яття: пострілів усе-таки не було… Невже він задушив їх… чи забив прикладом… він, Мак, жінку? Та ні, пусте… Але ж пострілів таки не було…

За п’ять кроків від них Мак зупинився і, дивлячись панові ротмістру в обличчя, кинув автомат йому під ноги.

— Прощавайте, пане ротмістр, — сказав він. — Тих нещасних я відпустив і тепер хочу піти сам. Ось ваша зброя, ось одежа… — Він повернувся до Гая і, розстібуючи пасок, сказав йому: — Гаю, це нечиста справа. Вони нас обдурили, Гаю…

Він стягнув з себе чоботи і комбінезон, скрутив все у вузол і залишився таким, яким Гай побачив його вперше на південному кордоні — майже голим, у самих лише сріблястих трусах і тепер навіть без взуття. Він підійшов до машини і поклав вузол на радіатор. Гай вжахнувся. Він глянув на пана ротмістра і вжахнувся ще більше.

— Пане ротмістр! — заволав він. — Не треба! Він збожеволів! Він знову…

— Кандидате Сим! — каркнув пан ротмістр, тримаючи руку на кобурі. — Негайно сідайте в машину! Ви заарештовані.

— Ні, — сказав Мак. — Це вам лише здається. Я вільний. Я прийшов за Гаєм. Гаю, ходімо! Вони тебе ошукали. Вони — брудні людці. Раніше я сумнівався, тепер я переконаний. Ходімо.

Гай похитав головою. Він хотів щось сказати, щось пояснити, але не було часу і не було слів. Пан ротмістр витягнув пістолет.

— Кандидате Сим! У машину! — каркнув він.

— Ти йдеш? — спитав Мак.

Гай знову похитав головою. Він дивився на пістолет у руці пана ротмістра, і думав тільки про одне, і знав тільки одне: Мака зараз уб’ють. І він не розумів, що потрібно чинити.

— Гаразд, — сказав Мак. — Я тебе знайду. Я про все дізнаюсь і знайду тебе. Тобі тут не місце… Поцілуй Раду.

Він повернувся і рушив, так само легко ступаючи по кам’яних кришках босими ногами, як і в чоботах, а Гай, тіпаючись мов у лихоманці, німо дивився на його широку трикутну спину і чекав пострілу і чорної дірки під лівою лопаткою.

— Кандидате Сим, — сказав пан ротмістр, не підвищуючи голосу. — Наказую повернутися. Буду стріляти.

Мак зупинився і знову обернувся до нього.

— Стріляти? — сказав він. — У мене? За що? Втім, це не має значення… Дайте сюди пістолет.

Пан ротмістр, тримаючи пістолет біля стегна, навів дуло на Мака.

— Я рахую до трьох, — сказав він. — Сідай у машину, кандидате. Раз!

— Ану, дайте сюди пістолет, — сказав Мак, простягаючи руку і прямуючи до пана ротмістра.

— Два! — сказав пан ротмістр.

— Не треба! — крикнув Гай.

Пан ротмістр вистрілив. Мак був уже близько. Гай бачив, як куля влучила йому в плече і як він сахнувся, ніби налетів на перепону.

— Дурень! — сказав Мак. — Дайте сюди зброю, злобливий дурню!

Він не зупинився, він і далі йшов на пана ротмістра, простягнув руку за зброєю, і з дірки у плечі зненацька цівкою вихлюпнула кров. А пан ротмістр з дивним, скрипучим звуком позадкував і дуже швидко вистрілив тричі підряд просто у широкі коричневі груди. Мака відкинуло, він упав на спину, миттю підхопився, знову впав, трохи піднявся, і пан ротмістр, присівши від напруження, випустив у нього ще три кулі. Мак перевалився на живіт і застиг.

У Гая все попливло перед очима, і він опустився на підніжок машини. Ноги його не тримали. У вухах його усе ще лунав огидний густий хрускіт, з яким кулі впиналися у тіло цієї дивної і безмежно любої людини. Відтак він отямився, проте ще якийсь час сидів, не ризикуючи звестися на ноги.

Коричневе тіло Мака лежало поміж біло-рожевого каміння і саме було нерухоме, як камінь. Пан ротмістр стояв на попередньому місці і, тримаючи пістолет напоготові, курив, жадібно затягуючись. На Гая він не дивився. Потім він докурив до краю, до самих губів, обпікся, відкинув недокурок і зробив два кроки у бік забитого. Але вже другий крок був дуже короткий. Пан ротмістр Чачу так і не відважився підійти впритул. Він зробив контрольний постріл з десяти кроків, але схибив. Гай бачив, як кам’яний порох приснув поруч із головою Мака.

— Масаракш, — просичав пан ротмістр і заходився засовувати пістолет у кобуру.

Він засовував довго, ніяк не міг застебнути кобуру, а потім підійшов до Гая, узяв його скаліченою рукою за мундир на грудях, рвучко підняв і, шумно дихаючи в обличчя, проказав, розтягуючи слова, наче п’яний:

— Гаразд. Ти залишаєшся капралом. Але в Леґіоні тобі робити нічого… Напишеш рапорт про переведення в армію. Залазь у машину.

Частина третя

ТЕРОРИСТ

Розділ дев’ятий

Супроводжуючий неголосно сказав: «Чекайте тут», — і пішов — сховався поміж кущів та за деревами. Максим сів на пеньок посередині галявинки, засунув руки глибоко в кишені брезентових штанів і став чекати. Ліс був старий, занедбаний, підлісок душив його, від старезних зморшкуватих стовбурів тхнуло спорохнявілою гнилизною. Було сиро. Максим щулився, він відчував нудоту, хотілося посидіти на осонні, погріти плече.

У кущах неподалік хтось був, але Максим не звертав уваги — за ним стежили від самого селища, і він нічого не мав проти. Дивно було б, якби вони повірили йому відразу.

Збоку на галявину вийшло дівчатко у завеликій залатаній кофтині і з кошиком на руці. Воно втупилося у Максима і так, не відводячи від нього допитливих оченят, пройшло мимо, зашпортуючись і плутаючись в траві. Якесь звірятко, схоже на вивірку, майнуло серед кущів, збігло на дерево, глянуло вниз, наполохалося і щезло. Було тихо, тільки десь віддалеки стукотіла нерівним стукотом машина — різала тростину на озері.

Людина у кущах не покидала свого місця — свердлила спину лихим поглядом. Це було неприємно, але треба звикати. Відтепер завжди буде так. Населений острів повстав проти нього, стріляв у нього, стежив за ним, не вірив йому. Максим задрімав. Останнім часом він часто дрімав у найнеслушніші моменти. Засинав, прокидався, знову засинав. Він не пробував з цим боротися: так хотів організм, а йому видніше. Це минеться, тільки не треба опиратися.

Зашурхотіли кроки, і супроводжуючий сказав: «Ідіть за мною». Максим підвівся, не виймаючи рук із кишень, і рушив за ним, дивлячись на його ноги в м’яких мокрих чоботах. Вони заглибилися в ліс і почали ходити, виписуючи кола та складні петлі, поступово наближаючись до якогось житла, до якого від галявинки було зовсім близько. Потім супроводжуючий вирішив, що він достатньо заплутав Максима, і подерся навпростець крізь буревій, до того ж, як людина міська, здіймав забагато шуму і тріскотняви, аж Максим перестав чути кроки людини, що скрадалася слідом.

Коли буревій скінчився, Максим завважив за деревами галявку та перехняблений рублений дім з позабиваними вікнами. Галявка поросла високою травою, однак Максим бачив, що тут ходили — зовсім недавно і давно. Ходили обачно, намагаючись щоразу підійти до будинку іншим шляхом. Супроводжуючий розчинив скрипливі двері, і вони зайшли до темних затхлих сіней. Людина, яка йшла слідом, залишилася іззовні. Супроводжуючий відкинув ляду і сказав: «Ходіть сюди, обережніше…» Він погано бачив у темряві. Максим спустився по дерев’яній драбині.

У льоху було тепло, сухо, тут були люди; вони сиділи кругом дерев’яного столу і кумедно витріщалися, намагаючись роздивитися Максима. Пахло щойно погашеною свічкою. Мабуть, вони не хотіли, щоб Максим бачив їхні обличчя. Максим упізнав лише двох: Орді, дочку старої Іллі Тадер, і тлустого Мемо Грамену, який сидів біля самої драбини з кулеметом на колінах. Нагорі важко загриміла ляда і хтось сказав:

26