Населений острів | Страница 11 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Вусань процідив щось крізь зуби, неголосно, але з цілком уже неприємною інтонацією, одним духом допив свою склянку, витягнув з-під столу замашного чорного полірованого ціпка, підвівся і неквапом наблизився до Максима. Він сів навпроти, поклав ціпок упоперек столу і, не дивлячись на Максима, проте звертаючись вочевидь до нього, заходився цідити повільні, важкі слова, часто повторюючи «масаракш», і балачка його здавалась Максимові такою ж чорною та відполірованою від тривалого використання, як його відразливий ціпок, і в балачці цій була чорна погроза, і виклик, і неприязнь, і все це якось дивно замивалося байдужістю інтонації, байдужістю на обличчі та порожнечею безбарвних, осклянілих очей.

— Не розумію, — сказав Максим сердито.

Тоді вусань поволі обернув до нього біле обличчя, зиркнув мовби наскрізь, поволі, нарізно поставив якесь запитання і раптом спритно вихопив з ціпка довгого блискучого ножа з вузьким лезом. Максим навіть розгубився. Не знаючи, що сказати і як реагувати, він узяв зі столу виделку й повертів її у пальцях. Це вплинуло на вусаня несподівано. Він м’яко, не встаючи, відскочив, звалив стілець, безглуздо присів, виставив перед себе свій ніж, вуса його відстовбурчилися, і оголилися жовті довгі зуби. Крихкотіла жінка за бар’єром оглушливо заверещала. Максим від несподіванки підстрибнув. Вусань раптом опинився зовсім поруч, але тої ж миті звідкілясь з’явилася Рада і стала між ним і Максимом й заходилася голосно й дзвінко кричати. — спершу на вусаня, відтак, обернувшись, на Максима. Максим нічогісінько не розумів, а вусань, неприємно ошкіряючись, взяв свій ціпок, заховав у нього ніж і спокійно попрямував до виходу.

У дверях він обернувся, зронив кілька неголосних слів і зник.

Рада, бліда, з тремтячими губами, підняла звалений стілець, витерла серветкою пролиту на стіл коричневу рідину, забрала брудний посуд, віднесла, повернулася і щось сказала Максимові. Максим відповів «так», але це не допомогло. Рада повторила те ж саме, і голос у неї був роздратований, хоча Максим відчував, що вона не стільки розгнівана, скільки налякана.

«Ні», — сказав Максим, і враз жінка за бар’єром жахливо загорлала, затрясла щоками, і тоді Максим нарешті признався: «Не розумію».

Жінка вискочила з-за бар’єра, ані на мить не припиняючи кричати, підлетіла до Максима, стала перед ним, уперши руки в боки, і лементувала й далі, а потім вчепилася за його вдяганку і заходилася грубо нишпорити по кишенях. Приголомшений Максим не опирався. Він лише повторював: «Не треба», — і жалібно позиркував на Раду. Крихкотіла жінка штурхнула його в груди і, ніби дійшовши якогось страшного рішення, помчала назад до себе за бар’єр і там ухопила телефонний навушник.

— Фанк! — мовив Максим проникливо. — Фанк погано! Іти. Погано.

Потім усе якось несподівано розрядилося. Рада сказала щось крихкотілій жінці, та кинула навушник, поклекотіла ще трохи і заспокоїлася. Рада посадила Максима на попереднє місце, поставила перед ним нового кухля з пивом і, на його неймовірну втіху й полегшення, сіла поруч. Якийсь час усе було напрочуд добре. Рада ставила запитання, Максим, сяючи від задоволення, відповідав на них: «Не розумію», крихкотіла жінка бурчала на віддалі. Максим, посилювавшись, вибудував ще одну фразу й оголосив, що «дощ ходить масаракш погано туман». Рада зайшлася від сміху. А потім прийшла ще одна молоденька і доволі симпатична дівчина, привіталася з усіма, вони з Радою вийшли, і через деякий час Рада з’явилася вже без фартушка, у блискучому червоному плащі з відлогою і з великою картатою сумкою в руці.

— Ходімо, — сказала вона, і Максим підхопився.

Одначе відразу піти не вдалося. Крихкотіла жінка знову зірвалася на крик. Знову їй щось було не до шмиги, знову вона чогось вимагала. Цього разу вона розмахувала пером і якимсь папірцем. Деякий час Рада сперечалася з нею, та підійшла друга дівчина і стала на бік жінки. Йшлося про щось очевидне, і Рада врешті-решт поступилася. Тоді вони усі втрьох причепилися до Максима. Спершу вони по черзі і хором ставили одне й те саме запитання, якого Максим, природно, не розумів. Він лише розводив руками. Потім Рада наказала усім замовкнути, злегенька торкнулася Максимових грудей і запитала:

— Мак Сим?

— Максим, — поправив він.

— Мак? Сим?

— Максим. Мак — не треба. Сим — не треба. Максим.

Тоді Рада приставила палець до свого носика і мовила:

— Рада Гаал. Максим…

Максим збагнув нарешті, що їм для чогось знадобилося його прізвище, — це було дивно, але набагато дужче його здивувало інше.

— Гаал? — проказав він. — Гай Гаал?

Запанувала тиша. Усі були вражені.

— Гай Гаал, — повторив Максим зраділо. — Гай хороший.

Здійнявся галас. Усі жінки говорили разом. Рада термосила Максима і щось запитувала. Видно було, що її страшенно цікавить, звідки Максим знає Гая. Гай, Гай, Гай — лунало у потоці незрозумілих слів. Питання про прізвище Максима забулося.

— Масаракш! — озвалася нарешті крихкотіла жінка і зареготала, і дівчата також засміялися, і Рада вручила Максимові свою картату сумку, взяла його під руку, і вони вийшли під дощ.

Вони пройшли до кінця погано освітлену вуличку і звернули у ще темніший провулок з дерев’яними перехнябленими будинками обабіч брудної бруківки, нерівно мощеної булижником; потім звернули ще раз і ще раз; криві вулички були порожні, жодна людина не траплялася їм на шляху.

Попервах Рада жваво теревенила, часто повторюючи ім’я Гая, а Максим раз у раз підтверджував, що Гай хороший, однак додавав по-німецьки, що не можна бити людей по обличчю, що це дивно і що він, Максим, цього не розуміє. Але що далі, то вулиці робилися вужчі, темніші та сльотавіші, мова Ради все частіше уривалася. Іноді вона зупинялася і вдивлялася в темряву, і Максим гадав, що вона вибирає сухішу дорогу, але вона шукала у темряві щось інше, бо калюж вона не помічала, і Максимові доводилося щоразу легенько відтягувати її на сухі місця, а там, де сухих місць не було, він брав її під пахви і переносив — їй це подобалося, щоразу вона завмирала від задоволення, але миттю забувала про це, тому що боялася.

Що далі вони відходили від кав’ярні, тим дужче вона боялася. Попервах Максим намагався знайти з нею нервовий контакт, щоб передати їй трохи бадьорості і впевненості, але, як і з Фанком, це не виходило. І коли вони вийшли з нетрів і опинилися на винятково брудній, немощеній дорозі, де праворуч тягнувся нескінченний мокрий паркан з іржавим дротом нагорі, а ліворуч — непроникливо-чорний, сморідний пустир без жодного вогника, Рада геть підупала духом — вона мало не плакала, і Максим, з метою бодай трохи піднести настрій, заходився на все горло співати найвеселіші з відомих йому пісень; і це допомогло, та ненадовго, лише до кінця паркана. А потім знову потягнулися будинки, довгі, жовті, двоповерхові, з темними вікнами; з них несло холонучим металом, органічним мастилом, ще чимсь задушливим і чадним, рідко й каламутно горіли ліхтарі, а вдалині, під якоюсь глухою аркою, стояли, наїжачившись, мокрі люди, і Рада зупинилася.

Вона вчепилася в його руку й уривчасто зашепотіла, вона була сповнена страху за себе і ще більше за нього. Шепочучи, вона потягнула його назад, і він підкорився, гадаючи, що їй від цього буде краще, але потім збагнув, що це просто нерозсудливий акт відчаю, і затявся.

— Ходімо, — сказав він їй лагідно. — Ходімо, Радо. Погано немає. Добре.

Вона послухалася, як дитина. Він повів її, хоча й не знав дороги, і раптом збагнув, що вона боїться цих мокрих постатей, і дуже здивувався, оскільки в них не було нічого страшного і небезпечного — так собі, звичайні, скоцюрблені під дощем аборигени, стоять і ловлять дрижаки від вільгості.

Спершу їх було двоє, потім звідкілясь з’явилися третій і четвертий з вогниками наркотичних паличок.

Максим простував безлюдною вулицею поміж жовтих будинків прямо на ці фігури, а Рада все ближче тулилася до нього, і він обняв її за плечі. Йому зненацька спало на думку, що він помиляється, що Рада тремтить не від страху, а від холоду. Мокрі люди не становили небезпеки, він пройшов мимо них, мимо цих сутулих, довгообразих, змерзлих, а вони, з руками, схованими у глибокі кишені, тупцювали, щоб зігрітися, жалюгідні, отруєні наркотиками, і, здається, навіть не помітили його з Радою, навіть не звели очей, хоча він пройшов так близько, що чув їхнє нездорове, нерівне дихання. Він гадав, що Рада хоча б тепер заспокоїться, — вони були вже під аркою, — і раптом попереду, наче з-під землі, наче відокремившись од жовтих стін, з’явилися і стали впоперек дороги ще четверо, таких самих мокрих і жалюгідних, проте один з них був з довгим товстим ціпком, і Максим упізнав його.

11