Населений острів | Страница 10 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Максима відтрутили до стіни будівлі, притиснули до мокрої скляної вітрини, і, витягнувши шию, він побачив поверх голів, як жовтий квадратний автомобіль мідно заклекотав, зрушив з місця, заблискотів безліччю яскравих вогнів, протиснувся крізь товписько людей та машин і зник з очей.

Розділ четвертий

Пізно ввечері Максим збагнув, що ситий по саму зав’язку цим містом, що йому більше нічого не хочеться бачити, а хочеться що-небудь з’їсти. Він перебув на ногах увесь день, побачив надзвичайно багато, майже нічого не зрозумів, дізнався простим підслуховуванням кілька нових слів і ототожнив кілька місцевих літер на вивісках та афішах, Нещасний випадок з Фанком збентежив і здивував його, але загалом він був навіть задоволений, щб знову дістав змогу діяти самостійно. Він любив самостійність, і йому дуже бракувало самостійності увесь цей час, поки він сидів у Бегемотовому п’ятиповерховому термітнику з поганою вентиляцією. Поміркувавши, він вирішив тимчасово загубитися. Ввічливість ввічливістю, а інформація інформацією. Процедура контакту, звісно, справа свята, але кращої нагоди одержати незалежну інформацію він, напевне, не матиме…

Місто вразило його. Воно тиснулося до землі, увесь рух тут відбувався або по землі, або під землею; величезні обшири між будинками і над будинками були вільні, їх віддали диму, дощу і туману. Місто було сіре, курне, безбарвне, якесь повсюдно однакове — не будівлями своїми, поміж яких траплялися досить зграбні, не одноманітним роїнням натовпів на вулицях, не нескінченною своєю вогкістю, не дивовижною мертвотністю суцільного каменю та асфальту, — однакове в чомусь найзагальнішому, найголовнішому. Воно було схоже на велетенський годинниковий механізм, в якому немає деталей, що повторювалися б, проте все рухається, обертається, з’єднується й роз’єднується в єдиному вічному ритмі, зміна якого означає лише одне: несправність, поломку, зупинку. Дивний, ні на що не схожий, небачений світ! Мабуть, він був достатньо складний і правувався багатьма законами, але один — і головний — закон Максим уже відкрив для себе: роби те ж саме, що роблять усі, і так само, як роблять усі. Вперше у житті йому хотілося бути, як усі. І Максим робив, як усі. Разом з натовпом він увалювався в лункі громадські склади під брудними скляними дахами, разом з усіма залишав ці склади, разом з усіма спускався під землю, втискувався у переповнені електричні потяги, мчав кудись у неймовірному гуркоті й брязкоті, підхоплений потоком, знову піднімався на поверхню, на якісь вулиці, точнісінько такі самі, як попередні…

Потому настав вечір, загорілися несильні ліхтарі, що висіли високо над землею і майже нічого не освітлювали, на великих вулицях запанувала тіснява, і, відступаючи перед цією тіснявою, Максим опинився в якомусь напівпорожньому й напівтемному провулку. Тут він утямив, що на сьогодні з нього досить, і зупинився.

Він завважив три світляні золотаві кулі, мигтючий синій напис, звитий із скляних газосвітних трубок, і двері, що вели до напівпідвального приміщення. Він уже знав, що трьома золотавими кулями позначаються, як правило, місця, де харчують. Він спустився по щербатих сходинках і побачив маленьку залу з низькою стелею, десяток порожніх столиків, підлогу, товсто посилану доволі чистою тирсою, скляний буфет, захаращений підсвіченими пляшками з райдужними рідинами. У цій кав’ярні майже нікого не було. За нікельованим бар’єром коло буфета мляво рухалася крихкотіла літня жінка у білій куртці з закасаними рукавами; віддалеки, за круглим столиком, сидів у недбалій позі малий на зріст, одначе міцний чолов’яга з блідим квадратним обличчям і пишними чорними вусами.

Максим зайшов, вибрав собі столик у ніші подалі від буфета і сів. Крихкотіла жінка за бар’єром глипнула у його бік і щось хрипко голосно сказала. Вусань також зиркнув на нього порожніми очима, відвернувся, узяв високу склянку з прозорим трунком, що стояла перед ним, пригубив і поставив на місце. Десь грюкнули двері, і в залі з’явилася молоденька приваблива дівчина у білому мереживному фартусі, знайшла Максима очима, підійшла, сперлася пальцями на стілець і задивилася кудись поверх його голови. У неї була чиста, ніжна шкіра, легкий пушок на верхній губі і красиві сірі очі. Максим галантно доторкнувся пальцем до кінчика свого носа і проказав:

— Максим.

Дівчина зачудовано втупилася у нього, мовби лише в оцю мить побачила. Вона була настільки мила, що Максим мимоволі усміхнувся до вух, і тоді вона також усміхнулася, вказала собі на ніс і мовила:

— Рада.

— Добре, — сказав Максим. — Вечерю.

Вона кивнула і щось спитала. Максим про всяк випадок також кивнув.

Усміхаючись, він подивився їй услід — вона була тоненька, легка, і приємно було згадати, що в цьому світі також є вродливі люди.

Крихкотіла жінка коло буфета виголосила довгу буркотливу фразу і сховалася за своїм бар’єром. Нараз Максим виявив, що вусань дивиться на нього. Неприємно дивиться, недоброзичливо. І коли придивитися, то й сам він якийсь неприємний.

Важко сказати, у чім тут річ, але він асоціюється чомусь чи то з вовком, чи то з мавпою. Ну й нехай. Не будемо про нього…

Рада знову з’явилася і поставила перед Максимом тарілку, в якій парувала каша з м’яса та овочів і грубий скляний кухоль з пінистою рідиною.

— Добре, — сказав Максим і жестом вказав на стілець поруч із собою.

Йому дуже хотілося, щоб Рада посиділа біля нього, поки він їстиме, розповіла йому що-небудь, а він послухав би її голос, і щоб вона відчула, як вона йому подобається і як йому добре поруч із нею.

Але Рада тільки усміхнулася і похитала головою. Вона проказала щось — Максим розібрав слово «сидіти» — і відійшла до бар’єра. «Шкода», — подумав Максим. Він узяв двозубу виделку і заходився їсти, силкуючись із тридцяти відомих йому слів стулити фразу, що передавала б доброзичливість, симпатію і потребу в спілкуванні.

Рада, зіпершись спиною на бар’єр, стояла, схрестивши руки на грудях, і позиркувала на нього. Щоразу, коли їхні очі зустрічалися, вони усміхалися одне одному, і Максима трохи дивувало, що усмішка Ради робилася дедалі блідішою та невпевненішою. Він переживав доволі різнорідні почуття. Йому було приємно дивитися на Раду, хоча до цього відчуття приплутувалася наростаюча тривога. Він діставав насолоду від їжі, що виявилася несподівано смачною і доволі поживною. Водночас він чув на собі косий гнітючий погляд вусаня і безпомилково вловлював невдоволення крихкотілої жінки за бар’єром… Він обережно надпив з кухля — це було пиво, холодне, свіже, але, здається, занадто міцне. На любителя.

Вусань щось сказав, і Рада підійшла до його столика. Між ними розпочалася якась притишена балачка, неприємна і неприязна, але в цю мить на Максима напосілася муха, і йому довелося вступити у боротьбу. Муха була могутня, синя, нахабна: вона наскакувала, здавалося, відразу зусебіч, вона гула і завивала, наче освідчувалася Максимові у коханні, вона не хотіла відлітати, вона хотіла бути тут, з ним і з його тарілкою, ходити по них, облизувати їх, вона була надокучлива і багатослівна. Скінчилося все тим, що Максим зробив незграбний рух, і вона впала у пиво. Максим гидливо переставив кухоль на інший столик і заходився доїдати рагу.

Підійшла Рада і вже без усмішки, дивлячись убік, запитала щось.

— Так, — сказав Максим про всяк випадок. — Рада хороша.

Вона глянула на нього з відвертим переляком, відійшла до бар’єра і повернулася, несучи на блюдечку маленьку чарку з коричневою рідиною.

— Смачно, — сказав Максим, дивлячись на дівчину лагідно й стурбовано. — Що погано? Радо, сядьте тут говорити. Треба говорити. Не треба йти.

Ця ретельно обміркована промова справила на Раду несподівано погане враження. Максимові здалося навіть, що вона от-от заплаче. Принаймні у неї задрижали губи, вона прошепотіла щось і втекла з зали. Крихкотіла жінка за бар’єром зронила кілька обурених слів. «Щось я не так роблю», — занепокоєно подумав Максим. Він абсолютно не міг собі уявити — що. Він тільки розумів: ні вусань, ні крихкотіла жінка не хочуть, щоб Рада з ним «сидіти» і «говорити». Та оскільки вони аж ніяк не були представниками адміністрації і охоронцями законності і оскільки він, Максим, здається, не порушував жодних законів, думку цих роздратованих людей не варто було, мабуть, брати до уваги.

10