Дівчина кульбабка | Страница 1 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Побачивши на пагорбі дівчину, Марк згадав вірш Едни Сент-Вінсент Міллей . Можливо через те, як дівчина стояла на вечірньому сонці й вітер грався її кульбабово-золотавим волоссям, а може й через те, як старомодна біла сукня тріпотіла на її довгих та струнких ногах. В будь-якому разі, він знав напевне, що вона незрозумілим чином перенеслася з минулого в сьогодення. Це враження виявилося помилковим: як потім з'ясувалося, вона з'явилася не з минулого, а з майбутнього.

Він зупинився на деякій відстані від неї, важко дихаючи після сходження на пагорб. Вона ще не бачила його, і він придумував, як не злякавши сповістити її про свою присутність. Намагаючись щось придумати, він дістав люльку, набив її й розпалив, прикриваючи долонями від вітру. Коли він знову поглянув на неї - вона вже повернулася до нього й з цікавістю розглядала його.

Він повільно підходив до неї, гостро відчуваючи близькість неба й насолоджуючись подихом вітру в лице. Потім подумав, що йому варто частіше прогулюватися. Досі він йшов лісом, а тепер ліс, який подекуди вже займався вогненними фарбами осені, розкинувся далеко внизу, а за лісом виднілося маленьке озерце до якого притулилася хатинка й місток для риболовлі. Коли дружину Марка зненацька викликали на засідання суду присяжних, в якості одного з присяжних, - він був вимушений провести два тижні решти відпустки на самоті. Удень він ловив рибу з містка, а прохолодними вечорами читав, сидячи біля великого каміна у вітальні. Через два дні таке існування йому набридло і він подався блукати лісом, вийшов до пагорба, піднявся на нього й побачив дівчину.

Підійшовши ближче, він побачив, які в неї блакитні очі - блакитні, як небо, на тлі якого вимальовувався її стрункий силует. Її овальне обличчя було юне, ніжне і чарівне. Це викликало настільки сильне почуття дежавю, що він ледве стримав бажання простягнути руку й погладити дівчину по приголубленій вітром щоці. І хоча його рука не ворухнулась, та він відчув, як тремтять кінчики пальців.

Але ж мені сорок чотири, а їй навряд чи більше двадцяти, подумав він зі здивуванням. Господи, що на мене найшло?

- Насолоджуєтесь краєвидом? - голосно запитав він.

- О, так - сказала вона й повернулася захоплено змахнувши руками. - Правда ж, як гарно!

Він подивився туди ж.

- Так, - сказав він.

Внизу знову починався ліс. Його теплі вересневі фарби затопили всю долину, обійняли село, яке виднілося за кілька кілометрів, і поступово блякли на підступах до передмість. А вдалині розмитий легким туманом виднівся зубчатий силует Коув-сіті, подібний на розтягнений середньовічний замок - в тумані він здавався якимось зовсім нематеріальним, казковим.

- Ви теж з міста? - запитав він.

- Деякою мірою, так, - відповіла вона й посміхнулася. - Я з Коув-сіті, яке старше за це на двісті сорок років.

З посмішки він зрозумів, що вона й не сподівається, що він їй повірить, але що в глибині душі їй було б приємно, якби він вдав, що вірить їй. Він теж посміхнувся.

- Тобто з міста дві тисячі двісті першого року нашої ери? - сказав він. - Мабуть, до того часу місто неймовірно виросло.

- Так, виросло, - відповіла вона. - Тепер це частина гігантського міста, яке доходить аж сюди. - Вона показала на край лісу біля підніжжя пагорба. - Дві тисячі сорокова вулиця проходить прямо через той кленовий гайок, - продовжувала дівчина. - Бачите ті акації?

- Так, - сказав він, - бачу.

- Там тепер нова площа. І на ній такий великий магазин, що ледь за півдня обійдеш. Там можна купити майже все - від аспірину до аероавтівок. А поруч з ним, там, де у вас буковий гай, великий магазин одягу, у якому продають останні витвори найкращих модельєрів. Цю мою сукню я купила сьогодні вранці. Правда, дуже гарна?

Гарною, якщо так можна висловитися, сукню робила дівчина. Але він все ж ввічливо подивився на сукню. Вона була зшита з невідомого йому матеріалу, створеного начебто із суміші цукрової вати, морської піни й снігу. Вже не було меж можливостям виробників синтетичних тканин - як, очевидно, і не було меж небилицям, які вигадують молоденькі дівчата.

- Напевно, ви прибули сюди машиною часу, - сказав він.

- Так, її винайшов мій батько.

Марк уважно подивився на неї. Такого щирого виразу обличчя він ніколи не бачив.

- І часто ви тут буваєте?

- Так. Це мої улюблені просторовочасові координати. Інколи я стою тут годинами, дивлюся й не можу надивитися. Позавчора я бачила кролика, вчора - оленя, а сьогодні - вас.

- Але як же це так - учора, - запитав Марк, - якщо ви щоразу повертаєтесь в той же самий час?

- А, я розумію, що ви маєте на увазі. Справа в тому, що плин часу діє на машину, як і на все інше, і щоб повернутися в ті ж самі координати, потрібно переводити машину назад кожні двадцять чотири години. Але я цього ніколи не роблю, тому що мені більше подобається вертатися в різні дні.

- Ваш тато коли-небудь бував тут з вами?

Високо над головою ліниво пропливав гусячий клин, і дівчина деякий час стежила за ним.

- Мій тато хворий, - нарешті сказала вона. - Він би з радістю прийшов, якби тільки міг. Але я розповідаю йому про все, що бачу, - поспішно додала вона, - а це майже те саме. Наче він справді буває тут. Ви так не вважаєте?

В її погляді було таке бажання почути підтвердження, що це вразило його до глибини душі. - Звичайно, - сказав він, а потім додав: - Мабуть чудово мати машину часу.

Вона кивнула з серйозним видом.

- Щедрий дарунок людям, які люблять природу. В двадцятьтретьому столітті таких гарних місцин залишилося зовсім небагато.

Він посміхнувся.

- Їх не так вже й багато й у двадцятому столітті. Я б сказав, що цей куточок єдиний в свому роді. Треба частіше бувати тут.

- Ви десь тут живете? - запитала дівчина.

- Я живу в хатині десь за три милі звідси. Вважається, що я у відпустці, але виходить щось не те. Дружину викликали виконувати її громадянський обов'язок в суді присяжних, тож вона не могла поїхати зі мною. Відкладати відпустку було вже пізно, от і доводиться мені не за власним бажанням бути кимось схожим на Торо . Мене звати Марк Рендольф.

- А я Джулія, - сказала вона. - Джулія Денверс.

Ім'я їй пасує. Пасує так само, як і біла сукня, блакитне небо, пагорб і вересневий вітер. Напевно, вона живе в тому маленькому селищі в лісі, але яке це має значення. Якщо вона хоче прикидатися людиною з майбутнього, то це її справа. Набагато важливіше почуття, які він відчув при першому погляді на неї, і ніжність, яка охоплює його щоразу коли він дивиться на її приємне обличчя.

- Чим ви займаєтеся, Джуліє? - запитав він. - Чи ви ще навчаєтеся в школі?

- Я вчуся на секретаря, - відповіла вона. Виставивши вперед ногу, вона зробила граціозно повернулася і склала руки на грудях. - Мрію стати секретаркою , - продовжувала вона. - Адже це просто чудово - працювати у великій поважній установі й записувати, що говорять поважні люди. Пане Рендольф, хотіли б, щоб я була вашою секретаркою?

- Дуже, - відповів він. - Моя дружина була моєю секретаркою – це ще до війни. Саме тоді ми й познайомилися. - І навіщо я їй це розповідаю? - здивувався він.

- Вона була хорошою секретаркою?

- Найкращою. Мені було жаль втрачати такого працівника. Але, втративши її як секретарку, я отримав дружину, тож навряд чи це можна назвати втратою.

- Ні, не можна. Ну, пане Рендольф, мені вже час повертатися. Тато чекає моїх розповідей про те, що я бачила сьогодні, та й вечерю треба приготувати.

- Ви прийдете завтра?

- Напевно, прийду. Я буваю тут щодня. До побачення, містере Рендольф.

- До побачення, Джуліє, - сказав він.

Він дивився, як дівчина легко збігла вниз по схилу пагорба й зникла в кленовому гаю, де через двісті сорок років пройде дві тисячі сорокова вулиця. Він посміхнувся. Яка чарівна дитина, подумав він. Мабуть надзвичайно чудово мати таке невичерпне почуття чудесного і таку життєрадісність. Він особливо цінував ці якості, тому що сам ними не володів. У двадцять років він був серйозним юнаком і старанно навчався в юридичному інституті, в двадцять чотири він мав свою практику, хоча та була й невелика, але повністю забирала весь його час... ні, не повністю. Коли він одружився з Анною, в його житті настав недовгий період, коли робота відступила на другий план. А потім, коли почалася війна, був ще один період, цього разу триваліший, коли прагнення заробити побільше грошей здавалося недоречним і навіть нікчемним заняттям. Однак після повернення до цивільного життя ці нікчемні заняття знову завалили його, тим більше що тепер йому потрібно було утримувати дружину та сина. І з того часу він постійно працював, за винятком тих чотирьох тижнів, що він їх останніми роками дозволяв собі провести у відпустці. Два тижні він проводив з Анною й Джефом на курорті за їхнім смаком, а решту часу, коли Джеф повертався в коледж, вони з Анною жили в цьому будиночку на березі озера. Та цього року він проводив ці два тижні на самоті. Втім, не зовсім на самоті.

1