Дівчина кульбабка | Страница 3 | Онлайн-библиотека


Выбрать главу

Сьогодні на ній була жовта сукня, того ж відтінку, що й волосся. І знову в нього сперло подих, і знову він не міг вимовити жодного слова. Та коли ця мить минула і дар мови повернувся, - все стало на свої місця і їхні думки були як два бурхливі струмочки, які, весело дзюркотали, зливаючись в єдиний потік весь день до самого вечора.

- А завтра ви прийдете? Цього разу запитала вона. Втім, він сам хотів це запитати, але вона випередила його. І її слова піснею звучали в його вухах на зворотньому шляху через ліс до будинку і заколихали його після вечора на ґанку з люлькою.

Наступного дня, коли він піднявся на пагорб, там нікого не було. Спочатку розчарування приголомшило його, але потім він подумав, що вона всього лише запізнюється. Вона, мабуть, ось-ось з'явиться. Він сів на гранітну лавку, щоб почекати. Але її не було. Проходили хвилини, години. З лісу виповзли тіні й почали підніматися схилом вгору. Стало холодніше. Нарешті він здався й засмучений подався до будинку.

Не з'явилася вона й наступного дня. Ні наступного. Він не міг ані їсти, ані спати. Риболовля набридла. Не читалося. І весь цей час він ненавидів себе, ненавидів за те, що поводиться як закоханий підліток, за те, що нічим не відрізняється від будь-якого іншого дурня, якому вже за сорок, а він усе зваблюється гарненьким личком й стрункими ніжками. Ще зовсім недавно він би навіть не подивився на іншу жінку, аж ось ще й тижня не пройшло, а він не тільки почав задивлятися, але й закохався.

Коли, на четвертий день, він піднімався на пагорб, то вже й не сподівався побачити Джулію, аж раптом побачив її в променях сонця, й здалося, що він знову ожив. Цього разу вона була в чорному платті. Він мав би здогадатися чому її не було, та він не здогадався поки не підійшов до дівчини й не побачив сльози на її очах та зрадницьке тремтіння губ.

- Джуліє, що сталося?

Вона припала до нього й притислася обличчям до піджака, її плечі здригалися. - Помер мій тато, - сказала вона, і він звідкись знав, що це її перші сльози, що на відспівуванні покійника і похоронах вона не плакала й розридалася лише зараз.

Він ніжно обняв дівчину. Він ніколи не цілував її, не поцілував і зараз. Тільки провів губами по чолу, торкнувся волосся - оце і все.

- Співчуваю, Джуліє, - сказав він. - Я знаю, як багато він для вас значив.

- Він із самого початку знав, що вмирає, - сказала вона. - Знав, напевно, відтоді, як проводив у лабораторії досліди зі стронцієм-90. Але він нікому про це не сказав, навіть мені нічого не сказав... Я не хочу жити. Без нього мені немає для чого жити. Немає для чого, немає, немає!

Він міцно обійняв її.

- Ви ще щось знайдете, Джуліє. Когось знайдете. Ви ще молода. Ви ще зовсім дитина.

Її голова різко відкинулася, вона глянула на нього миттєво висохлими очами.

- Я не дитина! Не смійте називати мене дитиною!

Від подиву він відпустив її й відступив назад. Він ще жодного разу не бачив її сердитою.

- Я не хотів... - почав було він.

Та її гнів пройшов так само швидко, як і з'явився.

- Я знаю, що ви не хотіли мене образити, містере Рендольф. Але я не дитина, правда, не дитина. Обіцяйте мені, що ніколи не називатимете мене дитиною.

- Добре, - сказав він. - Обіцяю.

- Тепер мені час йти, - сказала вона. - У мене ще тисяча справ.

- А завтра... ви прийдете завтра?

Вона довго дивилася на нього. Її блакитні очі блищали від сліз наче роса після літньої зливи.

- Машини часу зношуються, - сказала вона. - Потрібно замінити деякі деталі, а я не знаю, як це робиться. Наша... тобто моя... годиться тільки на одну поїздку, та й то я не впевнена.

- Але ж ви спробуєте?

Вона кивнула.

- Так, спробую. І ще, містере Рендольф...

- Так, Джулія?

- Якщо в мене не вийде, щоб ви знали, - я вас кохаю.

Вона швидко втекла вниз схилом й зникла в кленовому гаю. Його руки тремтіли коли він запалював люльку, і сірник обпік йому пальці. Він не пам'ятав, як дістався будинку, як вечеряв й ліг спати, але все це він робив, тому що вранці прокинувся в своїй кімнаті, а на кухні був брудний посуд.

Він вимив посуд й зварив каву. Весь ранок він ловив з містка рибу й намагався ні про що не думати. З реальністю він зіткнеться пізніше. А зараз йому було достатньо знати, що вона кохає його, і що через кілька коротких годин він знову її побачить. Навіть зіпсована машина часу повинна без зайвих клопотів довезти її з селища до пагорба.

Він прийшов раніше, сів на гранітну лавку й чекав, коли вона вийде з лісу й почне підніматися на пагорб. Він чув як стукоче його серце і знав, що руки тремтять.

"Позавчора я бачила кролика, вчора - оленя, а сьогодні - вас."

Він чекав, чекав, але вона не прийшла. Не прийшла вона й наступного дня. Коли тіні почали подовжуватися й стало прохолодно, він спустився з пагорба й увійшов у кленовий гай. Він знайшов стежку й пройшов нею через ліс аж до самого села. Він зупинився біля маленького будиночка пошти й запитав, чи немає для нього листів. І коли літній поштар відповів, що листів немає, він якусь мить зважувався.

- Ска... скажіть, живе десь тут поблизу сім'я Данверсів? - випалив він.

Поштар похитав головою.

- Ніколи не чув про таких.

- А похорони недавно в селі були?

- Вже з рік як не було.

Марк приходив на пагорб щодня, поки не скінчилася його відпустка, але в глибині душі він знав, що дівчина не повернеться, що він втратив її назавжди, неначе її ніколи й не було. Вечорами він вештався селом сподіваючись, що поштар помилився, але Джулії не було й сліду, а перехожі, яким він описував зовнішність дівчини, теж нічого не знали про неї.

На початку жовтня він повернувся в місто. Вдома він намагався поводитися так, наче в їхніх стосунках з Анною нічого не змінилося. Та коли вона дивилась на нього, то здавалось, що вона бачить, що щось змінилося. І хоча вона ні про що не запитувала, з кожним тижнем вона ставала все мовчазнішою й мовчазнішою, а той, так і не розгаданий ним, страх в її очах ставав все виразнішим.

Він почав щонеділі їздити за місто й відвідувати вершину пагорба. Листя вже пожовкло, а небо було навіть блакитніше, ніж місяць тому. Годинами сидів він на гранітній лавці, дивлячись на те місце, де востаннє бачив дівчину.

"Позавчора я бачила кролика, вчора - оленя, а сьогодні - вас."

Потім, дощової ночі всередині листопада, він знайшов валізу. Вона належала Анні, і знайшов він її зовсім випадково. Вона поїхала в місто пограти в бінго, а він залишився в будинку сам. Провівши дві години дивлячись надоїдливі передачі, Марк згадав про складані картинки-загадки, які він збирав минулої зими.

Намагаючись придумати собі якесь заняття - будь-яке, аби тільки відволіктися від думок про Джулію, він поліз за картинками на горище. Валізка впала з полиці, коли він порпався серед коробок й випадково зіштовхнув її. Вона впала й від удару об підлогу відкрилася.

Він нахилився, щоб підняти її. Це була та валіза з якою Анна прийшла в ту невелику квартирку, яку вони найняли після одруження, і він згадав, що вона завжди замикала її й, сміючись, говорила, що є речі які жінка повинна тримати в секреті навіть від власного чоловіка. З роками замок проржавів і від удару зламався.

Марк почав було закривати валізу, та зупинився, коли помітив виступаючий край білої сукні. Тканина здавалась знайомою. Він бачив подібну тканину ще зовсім недавно - вона викликала спогади про цукрову вату, морську піну та сніг. Він підняв кришку й тремтячими руками дістав сукню. Марк тримав її за плечі й дав розгорнутися, і вона висіла в кімнаті як ніжний падаючий сніг. Він довго дивився на сукню, в нього перехопило подих. Потім, обережно згорнувши, він поклав її в валізу й закрив кришку. А валізу поставив назад в нішу під дахом.

"Позавчора я бачила кролика, вчора - оленя, а сьогодні - вас."

По даху тарабанив дощ. Горло так стисло, що на мить Марку здалося, що він ось-ось розридається. Він повільно спустився східцями з горища. Зійшов спіральними сходами з другого поверху в вітальню. Годинники на каміні показували чотирнадцять хвилин по десятій. Через кілька хвилин вона вийде на розі з автобуса й піде вниз вулицею й підійде до дверей будинку. Анна... Джулія. А може Джуліанна?

Чи не таке її повне ім'я? Можливо. Люди, коли вибирають нове ім’я, завжди зберігають в ньому хоча б частину свого справжнього імені. Можливо вона вважала, що повністю змінивши прізвище безпечно залишити хоч частину імені. Ховаючись від поліції часу, вона, напевно, не лише змінила прізвище, але й вжила інших заходів. Не дивно, що вона ніколи не хотіла фотографуватися! А скільки страху вона, мабуть, пережила в той далекий день, коли сором'язливо ввійшла в його контору, щоб найнятися на роботу! Зовсім одна в чужій епосі, не знаючи напевно чи вірна батьківська концепція часу, чи чоловік, який покохає її в сорокарічному віці матиме ті ж почуття до неї в свої двадцять. Все ж вона повернулася, повернулася, як і обіцяла.

3