Выбрать главу

Ростислав Cамбук

Ювелір з вулиці Капуцинів

Автоматна черга хльоснула по вулиці. Богдан інстинктивно пригнувся. Пошепки вилаявся і завернув у провулок.

— Лякають, гади… — буркнув. — Тепер — хвилину відпочинемо… Стояти можеш?

Нахилився, допомагаючи Петрові зсунутись на тротуар.

— Я далі сам… — Петро, тримаючись руками за стіну будинку, ступив кілька кроків. — Бачиш, порядок…

— Порядок… — іронічно мовив Богдан.

Ніби у відповідь, знов застрочили автомати. Богдан поклав важку руку на Петрове плече, притиснув товариша у вузькій ніші біля брами. Сам притулився поруч. Стояв, високий, мало не дістаючи головою верху воріт, навдивовижу тонкий. Із свистом втягував повітря, наче задихався. Запалі груди ходили ходором під брудною, дірявою гімнастьоркою — Петро чув, як лунко б’ється Богданове серце.

— Посидь… — прошепотів, показуючи Богданові на урну для сміття. — Вони… пішли туди…

Махнув рукою в бік вулиці, що круто бралася вгору. Справді, автоматні черги віддалились і здавались незагрозливими.

— Е-е… — хрипко видихнув Богдан, — вони займають виходи з міста. А зараз прочісуватимуть вулиці. — Нахилився, підставляючи Петрові плече. — Тримайся міцніше, тепер кожна секунда — золото!

Вулиця була вузька й темна. Будинки, старовинні, з довгастими вікнами і важкими, оббитими залізом брамами, зімкнулися плече в плече, утворивши нерухому похмуру шерегу німих, байдужих до всього велетнів. Лише поблискували в місячному сяйві шибки, ніби підморгуючи, і ці мертві відсвіти немов підкреслювали, що за товстими кам’яними стінами давно припинилось життя. Петра охопив страх, захотілося крикнути, щоб сколихнути гнітючу тишу, розбурхати цей мертвий спокій. Здалося, що від крику кам’яні чорні велетні захитаються, впадуть, і вся ця вузька, похмура вулиця виявиться маревом, витвором його хворобливої уяви.

Петро на мить заплющив очі. “Ця вулиця — чудова пастка, — подумав. — Наче капкан…”

Видно, Богдан відчув те ж саме, бо прискорив ходу. Він ішов попід самими будинками, там, де темніше. Незграбні дерев’яні колодки, які носив у таборі, викинув ще за колючим дротом і простував босоніж, нечутно ступаючи по стертих плитах тротуару. За кілька метрів од перехрестя раптом зупинився, кинувся до найближчої брами.

— Замри, — шепнув Петрові. — Вони…

Петро притулився біля брами, підібгавши поранену ногу. Хотілось злитися з холодним каменем, зникнути, стати маленьким. І чомусь твоє кволе тіло здається таким великим! Певно, тебе давно вже помітили, дивляться з сотень затемнених вікон. Зараз хтось наставить автомат — коротка черга, і нема ні будинків, ні темного неба, ні тебе, стомленого, брудного, з підібганою простреленою ногою. А може, так і краще — не болітиме рана, та й ніколи більше не побачиш обшарпаного барака, конвоїрів у чорних мундирах, позбудешся гострого відчуття голоду, що переслідує навіть уві сні.

Богдан ліг поруч на брудних тротуарних плитах, за ящиком для сміття. Ледь визирає звідти. Ліву руку поклав під голову, правою схопив цеглину — озброївся.

Петро обережно, намагаючись не ворушитись, намацав у кишені пістолет. Три патрони — три постріли… Петрові б зараз ручний кулемет. Лежав би, сіючи свинцеву смерть, бив би й бив короткими чергами…

Здалеку почулося гудіння моторів. Богдан напружився, ніби збирався встати. Гул заповнив усю вулицю. Через перехрестя, поблискуючи фарами, на великій швидкості пройшли три вантажні машини з солдатами. За ними — мотоциклісти. Один мотоцикл зупинився на розі — Богдан бачив, як водій нахилився до кремезного автоматника, що сидів у колясці. Розвернувся в бік їхньої вулиці, ввімкнув світло.

Петро витяг пістолет. Ще секунда — і кінець…

Заревів мотор, мотоцикл повернув і помчав туди, де вулиця круто вигиналась.

Богдан підвівся.

— Тепер швидше!

Підсадив Петра на плечі і побіг, зігнувшись, праворуч. Перелізли через високий паркан. Богдан, знеможений, упав на траву.

Певно, нервове й фізичне напруження спричинилися до того, що лежав, не маючи сили піднятися, втупивши в небо невидющі очі. Петрові стало страшно — труснув Богдана за плече.

— Що з тобою?

Богдан на мить заплющив очі. Здавалося, не зможе ворухнути й пальцем — так скувала втома; тіло стало важке й чуже. Це відчуття власної немічності злякало Богдана — розумів, що навіть хлопчисько взяв би зараз верх над ним. Та через кілька хвилин уже почував себе бадьоріше — життя поверталось…

Підвівся на ліктях, сів. І всміхнувся Петрові:

— Здається, я трохи стомився… Але ж рік полону — не так уже й файно…

Петро присунувся до Богдана.

— Скоро розвидниться, — сказав тривожно. — А тут пропадем ні за цапову душу.

— Нехай пан лейтенант, — пожартував Богдан, — не завдають собі клопоту. — Він обережно розсунув кущі, огледівся. — За цим садом — ярок… А там — і городами, і ми вдома… Богдан Стефанишин, перепрошую пана лейтенанта, не фирцик якийсь… — Тихо засміявся. — Здається, Петрику, небезпека позаду.

Невеличкий Богданів будинок стояв, оточений старими, гіллястими яблунями. Під бляшаним дахом, з широкими вікнами, він був майже такий, яким Петро уявляв його з Богданових розповідей. Петрові здалось, що вже навіть був тут, бачив і цей столик під бузковим кущем, і бочку з водою біля клумби, і вузьку стежку, що пролягла між смородиновими кущами на город…

Богдан причаївся під яблунею, сторожко озираючись навкруги. Востаннє стояв тут ще перед війною — за рік все могло статися…

Обережно обійшов бузковий кущ. Біля сарайчика щось біліло на вірьовці. Потягнув до себе — раптом дурнуватий, щасливий усміх розплився по обличчю: тримав у руках старий рушник, на якому мати вишила червоних півників. Сховав обличчя у м’якому полотні, вдихаючи дурманні, з дитинства знайомі запахи, — цей рушник завжди висів на кухні біля вінків цибулі, а тому міцно пропах гіркувато-солодким її духом.

Тепер Богдан майже точно знав — Катруся тут. Присунувся до вікна, тихенько затарабанив пальцями по шибці. І зразу ж присів за бочкою — хто ж його зна, може, чужа людина в домі…

Коли побачив у вікні ледь помітне в темряві обличчя, забув про обережність, випростався, припав до скла. Дівчина злякано відсахнулась.

— Що вам потрібно? — запитала приглушеним голосом.

Богдан облизав сухі губи. “Катрусю… сеструнцю…” — йому здавалось, що вголос вимовляє найтепліші слова, і тільки по тому, що Катруся дивилася злякано І нічого не розуміла, збагнув — слова ці залишаються в ньому, так і не вимовлені. “Катрусю, — сказав голосно і жалібно, як дитина, що в чомусь завинила, — це я, Богдан…”

Бліде обличчя майнуло за фіранкою. Рипнули вхідні двері, і маленька постать в білому кинулась до Богдана. Побачивши ще одного чоловіка, Катруся ойкнула, сховалась за брата.

— Почекайте, я халатик накину…

— Тихше! — зупинив її Богдан. — Ти сама?

— А кого ж мала приймати?

— Добре. Це Петро, товариш… Він поранений… Чекай, я йому допоможу. Іди вперед…

Після брудного барака оця кімната з полірованими меблями і з простеньким килимком на підлозі здалася незвичайною. Петрові не вірилось, що подібна квартира може існувати в такі часи за три кілометри від центру міста, від Цитаделі, де й досі гниють полонені… А тут ще й кактус на підвіконні! Виходить, життя не припинилось.

Він лежав на канапі, дивився довкола, й мимовільні сльози котилися з очей. Богдан і Катруся схилились над його ногою. Катруся, помітивши сльози, співчутливо запитала:

— Боляче?

— Ні… — похитав головою. Справді, болю не відчував, нога ніби задерев’яніла. Кактус… Майже такий стояв у їхній київській квартирі…

Катруся нагріла у виварці води, принесла білизну.

— Перепрошую, це Богданова, — попередила. — Трохи великувата…

“Гамівна сорочка”, — подумав Петро, одягаючись. А Богдан глянув — і засміявся. Сміявся довго і щиро. Петро зрозумів — регоче не з його справді кумедного вигляду, а тому, що нарешті після пережитого відчув себе знову людиною…. Богдан раптово замовк. Озирнувся, наче хтось міг підглядати у вікна, попросив:

— Хай Катруся постелить нам у коморі. А до дверей присуне шафу. Наговоримось потім. Тепер — спати.

Комора — маленька довгаста кімнатка. Тут важко поставити навіть одне ліжко. Катруся постелила на підлозі. Але ж справжні простирадла, а пошивки такі свіжі і пахнуть, здається, смородиновим листям — певно, сушилися в саду над кущами.

1