Выбрать главу

У дорозі Ясінські зовсім позбулися всякого підозріння і вже були певні, що справді їдуть на комісаріят поліції. Почалася розмова «від серця» і Ясінські кидали всякі образи на адресу українців. Коли ж. дійшло до того, що Ясінські висловилися про українців як про бандитів, через яких немає ніколи спокою, нагло впали постріли: один, другий, і обидвоє Ясінські згинули відразу. Ілярій Кук вирішив справу під імпульсом внутрішнього почуття образи, за зневагу українського народу і згарячу поладнав справу некорисно для організації та громадської опінії. Хоч друзі були обурені таким потягненням Ілярія, було пізно про це говорити. Треба було втікати.

Першої ночі поліція вже встигла зорганізувати облави в усіх напрямках. Ще тієї ночі загинув Майба в поліційнім однострою у перестрілці з поліцією. Двох інших друзів поліція спіймала протягом кількох днів. Василя Кука, Миколу Ґабу, Петра Сороку поліція арештувала вдома, але із браку доказових матеріялів випустила їх на волю. Василь Кук відразу з поліції подався в підпілля. Скоро після того зробив це саме Микола Ґаба, але в 1938 р. поліція наскочила на нього на квартирі Купчика в Золочеві, де вив'язалася стрілянина. Ґаба відстрілювався із горища і вбив одного поліційного агента Бісінака, а сам скочив у город і втік.

Ілярій Кук сидів у камері 17, а в сусідній сиділи Степан Галамай і Петро Тупиця із с. Дмитрова, Радехівського повіту. Перед моєю судовою розправою мене перенесли з камери від Петра Цици до камери, де сидів Галамай. У тій камері разом просиділи кілька місяців, було доволі часу пізнати себе й подружити.

Дуже довірочно мене поінформували, що плянується втеча з тюрми Ілярія Кука, якому грозить кара смерти. Все мав поладнати його оборонець, який погодився принести йому пістоль до тюрми. Провід ОУН був повідомлений про плянову втечу, але тому що Ілярій Кук порушив організаційну дисципліну і на власну руку зайво постріляв людей, організація заборонила доставити пістоль до тюрми, бо вважала, що на волі Ілярієві не оминути суворого організаційного покарання. Було, отже краще погодитися з долею в тюрмі й ворожим судом.

Того всього Ілярій не знав і далі плянував утечу навіть без пістоля, просто через вирізану ґрату у вікні. Але й той плян зрадив бандит Цвен, який був донощиком тюремної адміністрації.

Тюремна адміністрація побоювалася, що Ілярій може зреалізувати плянову втечу, тому вирішила перевезти його до тюрми Бриґідок у Львові, вкоротці після судового процесу.

Процес проти Кука і друзів почався в січні 1938 р. в Золочеві, Ілярій Кук, Качор Вол. і Петро Цица одержали кару смерти. Двом останнім замінив апеляційний суд на досмертну тюрму, Ілярія стратили.

При страті Кука був присутній о. д-р Богдан Липський і, мабуть, д-р Степан Шухевич, як оборонець.

Чомусь адміністрація тюрми Бриґідок задумала Ілярія Кука повісити на вартівні, а не на подвір'ї, на побудованій шибениці, як до того часу було завжди практиковано. Отже процедура повішення виглядала так: кат холоднокровно заклав Кукові петлю на шию й вибив стілець з-під ніг. Сталося те, чого найменше можна було сподіватися.

Ілярій Кук своїм тягарем вирвав гак із стелі і впав живий на підлогу. За віруванням усіх в'язнів, у таких випадках другий раз не вішають. Та це, мабуть, були припущення, нічим не обґрунтовані, бо на очах свідків і Ілярія Кука робітники почали наново вмонтовувати гак у стелю, що забрало досить часу.

Тим часом Ілярій дуже мучився, тяжко віддихав і душився. Очима водив за працею робітників і чекав чергового повішення. За другим разом гак уже не вирвався, й Ілярій Кук закінчив своє молоде життя. Перестало битися серце молодого бойовика, сина залізничника із с. Красного коло Золочева.

9. СУДОВИЙ ПРОЦЕС

Приблизно у вересні 1937 р. судове слідство проти нашої групи було закінчене. Скінчилися затяжні й нудні допити слідчого, який майже кожного дня викликав мене до тюремного бюра і у присутності двох експертів, розпізнавальників характеру письма, питав щоразу одне й те саме. Експерти диктували інструкції і організаційні доручення, які знайшла поліція в Дубенка, а я все писав і писав, виглядало, що в безконечність, може по кілька сотень разів переписував мабуть чотири документи.

Три документи були підписані «Щетиною», тобто мною, а одні носили підпис «Канґур», тобто члена повітового проводу від пропаґандивних справ – П. Тупиці із с. Дмитрова. Всі документи були друковані вільною рукою. Тож і мені доводилося вільною рукою теж друкувати. Я, правда, намагався змінювати характер кожної букви, інакше їх укладав, писав помалу й незугарно та все таки знавці характеру письма визнали перед судом, що організаційні доручення були писані моєю рукою.

Я був би повірив експертам, що вони розуміються на справі, але коли вони обидва авторитетно ствердили, що письма підписані псевдом «Канґур» теж належать мені, тоді я дуже засумнівався у їхній фаховості.

Та дуже можливо, що поліція хотіла мене більше обтяжити матеріялами. Безпосередніх доказів проти мене вона не мала. Єдине, що Дубенко під тортурами виявив моє прізвище як людини, з якою мав організаційні зустрічі, і що письма теж походили від мене. Хоч Дубенко перед слідчим суддею відкликав свої попередні зізнання і сказав, що їх зізнав неправдиво і що зі мною ніколи про організаційні справи не говорив, це нічого не помогло, бо поліція, спираючись на перші зізнання Дубенка, обвинуватила мене як повітового провідника Радехівщини й того трималася до кінця.

Акт оскарження, який мав понад п'ятдесят сторінок машинопису, кожний із нас отримав до рук по камерах. Обвинувачених було 54 особи. Годі мені пригадати всіх друзів з тієї судової справи, але тут вичислю тих, що пригадую:

Дмитро Кушинський, Василь Демчук, В. Войтович, Євген Апонюк, Гречаник, Іван Дідик, Іван Казанівський, Гриць Казанівський, Іван Шпак, Володимир Фединишин, Петро Туплиця, Березюк, Панчук, Василь Кухта, Іван Тимчишин, Степан Харчун, Войцеховський, Василь Єнджейовський, Пущик й ін.

З уваги на більшу кількість осіб, справу розділено на дві частини. Перша група начислювала тридцять осіб, друга – двадцять чотири особи. Нашим оборонцем були: д-р Степан Шухевич зі Львова, д-р Теодор Ваньо, д-р Безпалко (Д-ра Безпалка НКВД розстріляв у Бригідках у Львові в неділю 22 червня 1941 р., в перший день вибуху війни. В тому часі теж сиділи в тюрмі його донька Орися, про яку згадаю пізніше) д-р Володимир Краснопера, д-р Струсевич, д-р Григорій Олесницький – всі із Золочева.

Акт оскарження будувався на перших зізнаннях обвинувачених. Майже половина тих зізнань була спрепарована поліційними чинниками й потверджена ув'язненими під примусом тортур. Для прикладу наведу такий випадок: Я цілком не знав Войтовича, підрайонового провідника зі Щурович, але він під тортурами на допитах зізнав, що це я його втягнув до ОУН і отримував від мене доручення.

Гриць Казанівський і Василь Кухта зізнали також під пресією й тортурами, що я їх вербував до ОУН. А в дійсності з ними я ніколи про ОУН навіть не говорив і сам не знав, що вони були у звені ОУН. Для мене були відомі тільки числа, деякі псевда на підставі організаційної схеми.

Було ще більше друзів, які обтяжили мене, як повітового провідника, й це мене вповні переконувало, що їхні зізнання були вимушені та фальшиві, за вийнятком районового провідника Дубенка.

Хоч слідчий суддя довго переслухував друзів, які всі відкликали попередні обтяжуючі зізнання й подали свідків та інші факти вимушення зізнань поліційними чинниками, він обмежився тільки нотаткою відклику зізнань, але ввесь акт оскарження спирався на початкові неправдиві зізнання багатьох ув'язнених.

Акт оскарження мав такі закиди: приналежність до ОУН, змагання відірвати частину землі від цілости Речіпосполитої Польської, нелегальне посідання зброї і ужиття зброї в часі акції (мова про застрашування польських колоністів, яких тієї ночі було виселено з колонії коло с. Дмитрова). Цікаве, що поліція зовсім поминула той факт, що її роззброєно під Кривецьким лісом. Шпак Іван найбільше того боявся, бо це було його завдання.

Приблизно на початку грудня нас автом завезли до суду в Золочеві. Дві лави оскаржених берегла мундирована поліція. Перед нами засідав судовий трибунал: по середині три судді, побіч прокуратор, на двох лавах із правого боку присяглі судді. різного віку і стану, по лівому боці наші оборонці, а побіч них представники преси. Позаду нас за бар'єром – битком набита заля людьми-українцями, переважно молодь і родини підсудних.

9