Выбрать главу

— З поштарем? — перепитав Ровер.

— Так, із Мевою — поштарем старого піскового чаклуна, — відказав місячний пес.

Не встиг Ровер переповісти історію своїх пригод, як вони почули свист Місячанина. Обоє майнули на дах. Старий сидів, звісивши ноги з уступу, й переглядав листи, відразу ж викидаючи конверти геть. Вітер підхоплював їх і носив колами високо в небі, а Мева літала за ними, ловила і складала до невеликого лантуха.

— Я щойно читав про тебе, Роверандоме, песику мій, — сказав він. — Я назвав тебе Роверандомом, і ти маєш бути Роверандомом, адже тут, на Місяці, немає місця для двох Роверів. Цілком погоджуюся з моїм другом Саматосом — не додаватиму жодних сміховинних «П», аби тільки зробити йому приємне, — що тобі найкраще перебути деякий час тут. А ще мені написав Артаксеркс, — якщо ти знаєш, хто це, — і просив негайно відіслати тебе назад. Здається, його дуже роздратувало те, що ти втік і що Саматос допоміг тобі. Але ми тим не перейматимемось; і тобі не варто, доки ти зоставатимешся тут.

А тепер летіть собі й розважайтеся. Не займайте місяцепроменів і не вбивайте моїх білих кроликів, а коли зголоднієте, вертайтеся додому! Вікно на даху зазвичай відчинене. Бувайте!

Місячанин розчинився в повітрі; а будь-хто з тих, кому доводилося бувати на Місяці, потвердить вам, що повітря там неймовірно прозоре.

— Прощавай же, Роверандоме! — сказала Мева. — Бачу, тобі подобається сварити між собою чарівників. Бувай наразі. Не вбивай білих кроликів — і все тоді буде гаразд і ти безпечно дістанешся додому, хочеш того чи ні.

І Мева полетіла геть, та ще й так швидко, що ви не встигли б і свиснути за ту мить, коли вона вже зробилася тільки цяткою в небі, а потім і зовсім зникла з очей. Ровер же тепер не просто перетворився на іграшку: йому змінили ім'я і залишили на місяці геть самого, якщо не зважати на Місячанина та на його пса.

Роверандом — так, аби уникнути плутанини, поки що назвімо його й ми, — не мав нічого проти. Він неабияк радів, що тепер має крила, а Місяць виявився навдивовижу захопливим місцем, тож песик навіть думати забув про те, навіщо Псаматос вирядив його сюди. Збігло ще багато води, перш ніж йому довелося це з'ясувати.

А тим часом на песика чекала безліч пригод: і наодинці, й укупі з місячним Ровером. Він не часто літав у повітрі далеко від вежі; бо на Місяці, особливо з білого його боку, жили дуже великі та люті комахи, такі бліді, прозорі й безшумні, що помітити чи почути їхнє наближення було вельми складно. Місяцепромені ж просто сяяли та пурхали, тож Роверандом їх не боявся. Значно більше його тривожили великі білі бабкомолі з вогнистими очима; а були ж іще й мечомухи та скляні жуки зі щелепами, які нагадували сталеві капкани, і дрібні комахи-єдинороги зі списоподібними жалами, і п'ятдесят сім різновидів павуків, готових зжерти кожного, хто потрапить до їхніх лап. Але значно страшнішими за комах були сутінкові кажани.

Роверандом поводився так, як поводяться на тому боці Місяця птахи: літав зовсім трішки — й то поблизу дому чи на відкритих ділянках із широким оглядом, якнайдалі від комашиних схованок; походжав тихенько, особливо в лісах. Загалом, там усі істоти походжали дуже тихо, а птахи навіть рідко щебетали. Звуки, що їх можна було почути, видавали головно рослини. Квіти: білодзвоники, яснодзвоники, срібнодзвоники, брязкодзвоники та дзвениружі; віршокраси та центосвисти, дрібносурми, жовторіжки (блідо-блідо-жовті) та багато інших, із назвами, які годі перекласти, — з ранку до ночі творили мелодії. А ще росли перотрави та папороті: ясноскрипкоструни, поліфонії, мідноязики та лісові тріщики, й очерети біля молочно-білих ставків, — і всі вони м'яко виводили якусь музику, навіть уночі. Щиро кажучи, там завжди лунала ледве чутна музика.

Проте птахи мовчали і зазвичай були дуже крихітні, пострибували в сивих травах попід деревами, ховалися від мух і кидалися на перелітних бджіл; більшість тих птахів повтрачала крила чи забула, що з ними робити. Роверандом часто полохав пташок у їхніх маленьких приземних гніздах, коли тихо простував у блідих травах, вистежуючи білих мишей або винюхуючи на узліссях сірих білок.

Коли песик уперше побачив ті ліси, вони м'яко бриніли від хорових співів срібнодзвоників. Гінкі чорні стовбури, прямі та високі, ніби храми, здіймалися просто зі срібного килима, і їх укривало, наче дах, світло-блакитне листя, яке ніколи не облітало. Відтак навіть крізь найдовший телескоп із Землі годі було побачити чи то чорні стовбури, чи то срібнодзвоники попід ними. Наприкінці року всі дерева вкриває блідо-золотий цвіт; а тому що ліси на Місяці майже безкраї, це, без сумніву, змінює вигляд планети з нижньосвіття.

Проте не думайте, ніби Роверандом отак збавляв увесь свій час. Зрештою, песики знали, що Місячанин не спускає з них очей, отож, вони здійснили чимало відчайдушних виправ і добряче повеселились. Іноді вони дуже довго мандрували разом і днями не згадували про повернення до вежі. Раз чи два обоє забредали так далеко в гори, що, озирнувшись, бачили замість вежі тільки блискучу голку, що світилася звіддалік; цуцики сиділи на білих каменях і спостерігали, як схилами пагорбів блукають отари крихітних (завбільшки з Ровера, який належав Місячанинові) овець. Кожна вівця мала золотого дзвіночка, і кожен дзвіночок дзеленькав щоразу, коли вона робила крок уперед, аби знову нащипати повен писок сивої трави; всі дзвоники бриніли одностайно, а всі вівці сяяли, ніби сніг, і ніхто ніколи їх не тривожив. Ровери були для того надто добре виховані (й надто боялися Місячанина), а інших собак на Місяці не було, як не було ні корів, ані коней, ані левів, ані тигрів, ані вовків; із чотирилапства, сказати б, не водилося там нічого більшого за кроликів і білок (аж ніяк не іграшкових розмірів), та ще хіба часом траплялося побачити велетенського — майже з осла — білого слона, який стояв у врочистій задумі. Про драконів я не згадую, адже вони ще не втрапили до нашої Історії, та й жили дракони дуже-дуже далеко від вежі, бо страшенно боялися Місячанина, — усі, крім одного (проте навіть він боявся, хоч і лише наполовину).

Коли б песики не поверталися до вежі, то, залетівши у вікно, завжди — ніби вони прибували саме вчасно — натрапляли на готовий обід; але Місячанина вони бачили чи чули нечасто. У підземеллі в нього була майстерня, з якої вгору сходами піднімалися хмари білої пари та сірої імли, а потому линули кудись через горішні вікна.

— Що він робить там сам-один цілісінькими днями? — якось запитав Роверандом у Ровера.

— Що робить? — перепитав місячний пес. — Та він завжди страшенно заклопотаний, — а відколи тут з'явився ти, він, здається, працює особливо наполегливо. По-моєму, створює сни.

— Для чого ж він створює сни?

— О! Для іншого боку Місяця. Тут ніхто не має снів; усі сновидці обходять по колу на зворотний бік.

Роверандом сів і почухався; для нього це пояснення не було вичерпним. Одначе місячний пес не збирався розповідати ще про щось, і, якщо ви запитаєте мене, чому, — то, гадаю, більше нічого він і не знав.

Проте невдовзі після того трапилася пригода, яка геть вимела з Роверандомової голови такі запитання. Обидва цуцики вирушили в захопливу виправу, сказати б, аж надто захопливу, доки вона тривала; та вони були самі винуваті. Песики подалися геть на декілька днів і забрели значно далі, ніж вони бували, відколи з'явився Роверандом; але про те, куди прямувати, жоден із них не помізкував. Отож, вони пішли й заблукали. А збившись із дороги, брели все далі й далі від вежі, хоча гадали, що повертаються. Місячний песик мовив, що облазив увесь білий бік Місяця і знає його як свої п'ять пазурів (той Ровер був дуже схильний до перебільшень), але нарешті мусив визнати, що довколишня місцевість виглядає дещо незвично.

— Боюся, минуло надто багато часу, відколи я бував тут, — сказав він, — і вже трохи забув, що тут і до чого.

Насправді ж він ніколи раніше не бував у тій місцині. Не підозрюючи про те, цуцики підійшли надто близько до непевного кордону з темним боком Місяця, де безліч призабутих речей видається реальністю, а шляхи та спогади переплутуються. Щойно їм здалося, ніби вони втрапили на правильний шлях додому, як зненацька песики наштовхнулися на якісь високі гори, що здіймалися перед ними: мовчазні, голі та зловісні. Тепер місячний песик уже не вдавав, ніби бачив їх раніше. Гори були сірі, а не білі, і виглядали так, наче їх зроблено зі старого схололого попелу. Між ними лежали довгі тінисті видолинки без ознак життя.

9