Выбрать главу

— Місячною доріжкою простісінько до краю світу, а тоді поза край і на Місяць. Так сказав старий Псаматос.

Роверу не припала до душі ідея перелетіти через край світу, а Місяць видався холодною місциною.

— Чому на Місяць? — запитав він. — На світі є чимало куточків, де я ніколи не бував. Мені щось не доводилося чути, щоби на місяці були кістки чи навіть собаки.

— Там є щонайменше один пес, який належить Місячанинові; а тому що він є поважним старцем і найвеличнішим із усіх магів, то там, напевно, знайдуться кістки і для його собаки, і для собак-гостей також. А про те, навіщо тебе туди вирядили, ти, гадаю, довідаєшся в належний час, якщо не втратиш розуму та не гайнуватимеш сил на нарікання. Думаю, Псаматос виявив неабияку ласку, потурбувавшись про тебе; я, правду кажучи, не розумію, навіщо це йому. Він робить щось лише маючи на те велику хорошу причину, — ти ж бо не схожий ані на хорошого, ні на великого.

— Дякую, — відказав Ровер, почуваючись знищеним. — Те, що всі ці чарівники переймаються мною, я певен, дуже милостиво з їхнього боку, хоча мене це трохи пригнічує. Зв'язавшись із чарівниками та їхніми друзями, ніколи не знаєш, чого сподіватися далі.

— Але будь-який дзявкотливий маленький домашній улюбленець не заслуговує і на таке щастя, — відповіла чайка, і потому вони вже довго не спілкувалися.

Місяць дедалі більшав і яснішав, а світ унизу темнішав і віддалявся. Нарешті — цілком несподівано — світ закінчився, і Ровер бачив тільки, як із темряви, що внизу, сяють зорі. Далеко під ними в місячному світлі миготіли бризки: там, де водоспади зривалися з краю світу і линули просто в космос. Від того видовища в нього страшенно закрутилася голова, тож песик занурився в Мевине пір'я і надовго-предовго заплющив очі.

А коли він розплющив їх знову, цілий Місяць розіслався попід ними — новий білий світ, що блищав, наче сніг, а в тому місці, де високі гостроверхі гори кидали додолу довгі тіні, простягайся широкі відкриті простори синьо-зеленої барви.

На вершині однієї з найвищих гір — такої високої, що здавалося, ніби вона проштрикне їх, коли Мева метнулася донизу, — Ровер побачив вежу. То була біла споруда з рожевими та блідо-зеленими лініями, що блискотіла так, немовби цілу її було виготовлено з мільйонів мушель, які все ще волого вигравали піною та мерехтіли; та вежа стояла на краю білого урвища білої, мовби крейда, скелі й у місячному світлі сяяла набагато яскравіше за віддалену скляну шибу безхмарної ночі.

Наскільки сягало Роверове око, жодна стежина не збігала з кручі донизу; проте на той момент це важило мало, бо Мева хутко знижувалась і небавом приземлилася просто на дах вежі, на запаморочливій висоті понад місячним світом, порівняно з якою приморські скелі, де жила сама Мева, видавалися низькими та безпечними.

На превеликий подив Ровера, на даху біля них негайно відчинилися маленькі двері й звідтіля випхав голову старець із довгою сріблястою бородою.

— Нічогенький політ! — сказав він. — Я зазначив час, як тільки ви перетнули край, і, мушу визнати, ви рухалися зі швидкістю тисяча миль за хвилину. Сьогодні вранці ви, вочевидь, квапилися! Радий, що не наштовхнулися на мого пса. Цікаво, куди, місяць забирай, він тепер подівся?

Старий витяг неймовірно довгого телескопа і припав до нього одним оком.

— Онде! Онде він! — закричав. — Знову тривожить місяцепромені, негідник! Спускайтеся-но, вельмишановний! Спускайтеся, вельмишановний! — погукав він у повітря, а потому просвистів довгу чисту срібну ноту.

Ровер поглянув угору, підозрюючи, що кумедний старигань, напевно, несповна розуму, щоби висвистувати за собакою в небі; та, на диво, високо над вежею він побачив маленького білого пса з білими крилами, який ганявся за чимось, що нагадувало прозорих метеликів.

— Ровере! Ровере! — погукав старий; і щойно наш Ровер вискочив на спину Меві зі словами: «Я тут!» — навіть не поцікавившись, звідки чоловік знає його ім'я, — як помітив, що маленький летючий пес шугнув із неба вниз і вмостився на плечах старого.

Тоді він зрозумів, що собаку Місячанина також звати Ровер. Це його неприємно вразило, та на нього ніхто не звертав уваги, тож він знову сів і почав тихенько гарчати.

Ровер Місячанина мав добрий слух, відтак одразу ж стрибнув на дах вежі й заповзявся гавкати, мов навіжений; а потому сів і прогарчав:

— Хто приніс сюди іншого собаку?

— Якого іншого собаку? — запитав Місячанин.

— Оте дурненьке мале щеня, що в чайки на спині, — відповів місячний пес.

Тоді вже, звісно, Ровер скочив на ноги й гавкнув на повен голос:

— Сам ти дурненьке мале щеня! Хто дав тобі право називатися Ровером, тобі, котрий схожий радше на кота чи кажана, ніж на собаку?

Тож ви зрозуміли, що незабаром вони мали стати гарними приятелями. Власне, саме в такий спосіб песики зазвичай і спілкуються з незнайомцями свого виду.

— Ану летіть геть, ви, двоє! І припиніть галасувати! Я хочу побесідувати з поштарем, — мовив Місячанин.

— Ходімо, курдуплику! — сказав місячний пес; і тоді Ровер пригадав, що він і справді курдуплик, навіть порівняно з невеличким місячним псом.

Отож, замість гавкнути щось образливе, песик сказав лише:

— Я би радо, якби мав крила й умів літати.

— Крила? — перепитав Місячанин. — Завиграшки! Ось тобі пара, й летіть собі!

Мева засміялась і просто-таки скинула песика на самісінький край даху вежі! Та не встигнув іще Ровер бодай разочок хапнути ротом повітря й почати уявляти, як він каменем падає вниз на біле каміння глибокої долини, коли раптом відчув за спиною пару прекрасних крил, — вони були білі з чорними плямами (саме такі йому й пасували). А все ж поки він дав собі з ними лад, то падав досить довго, бо не звик до крил. Тож йому знадобився певний час, аби по-справжньому призвичаїтися до них, хоча ще задовго до того, як Місячанин завершив бесіду з Мевою, Ровер намагався ганятися за місячним псом довкола вежі. І він уже почав стомлюватися від цих перших спроб, коли місячний пес шугнув униз до вершини гори й умостився на краю прірви понад кам'яними стінами. Ровер помчав за ним, і невдовзі вони вже сиділи поруч, переводячи подих і повисолоплювавши язики.

— Отож, тебе назвали Ровером на мою честь? — запитав місячний пес.

— Не на твою, — сказав наш Ровер. — Я певен, що моя господиня навіть і не чула про тебе, коли вирішувала, як назвати мене.

— Це не важливо. Саме мене першого з усіх собак нарекли Ровером, іще тисячі років тому, — тож тебе мали би назвати на мою честь! Авжеж, я був справжнім Ровером! Я ніколи ніде не спинявся й не належав нікому, доки не потрапив сюди. Відтоді, як перестав бути цуценям, я лише втікав і втікав; безперестанку бігав і мандрував, аж доки настав один погожий ранок — дуже погожий ранок, — і я, засліплений сонцем, зірвався з краю світу, коли ганявся за метеликом.

Паскудні враження, скажу я тобі! На щастя, в той момент під світом саме пропливав Місяць, отож, після жахливого падіння прямісінько крізь хмари, ударів об метеори й інших прикрощів я гепнувся на нього. Шелепнувся в одну з величезних срібних павутин, яку гігантські сірі павуки розвішують тут між горами, і, коли павук уже спускався драбиною, щоби замаринувати мене у власній слині й затягти до своєї комори, з'явився Місячанин.

Крізь отой свій телескоп він бачить абсолютно все, що відбувається на цьому боці Місяця. Павуки його бояться, бо він дає їм спокій лише тоді, коли вони плетуть срібні нитки та мотузки для нього. Старий просто-таки впевнений, що вони ловлять його місяцепромені — а це не дозволено, — хоч і вдають, що харчуються самими лише бабкомолями та сутінковими кажанами. Місячанин знайшов крила місяцепроменя в сітях отого павука, тож не встиг той і оком змигнути, як перетворився на камінну брилу. Тоді Місячанин підібрав мене, нагодував і мовив: «Ну й паскудне падіння! Найкраще дати тобі пару крил про всяк випадок, — лети ж бо і розважайся! Не займай місяцепроменів і не вбивай моїх білих кроликів! А коли зголоднієш, прилітай додому: вікно на даху зазвичай відчинене!»

Я подумав, що він порядний тип, але трохи несповна розуму. Тому не повторюй моєї помилки: насправді він не божевільний! Я би не наважився шкодити його місяцепроменям чи кроликам. Він може перетворити тебе на когось жахливо бридкого. А тепер розкажи мені, чому ти прилетів із поштарем!

8