Выбрать главу

Що ж до початку чарівних історій, то ледве чи комусь до снаги вдосконалити формулу Колись давно. Вона діє миттєво. Цю дію можна оцінити, наприклад, читаючи чарівну історію «Жахлива голова» зі «Синьої чарівної книги». Це власна адаптація Єндрю Ленґа відомої легенди про Персея та Ґорґону. Вона починається словами «колись давно», не називаючи ні року, ні країни, ні осіб. Такий підхід нині можна назвати «перетворенням міфології на чарівну історію». Я би радше сказав, що це — перетворення високої чарівної історії (такими є грецькі легенди) на ту конкретну форму, яка зараз найвідоміша в нашій країні: ясельну, або «бабусину» форму. Безіменність — не чеснота, а випадковість. і її не варто було наслідувати; адже тут аморфність — це приниження, перекручування через забудькуватість і брак майстерності. А от із безчасовістю, гадаю, все інакше. Той початок — не від бідності, а від багатозначності. Він умить створює враження величного неосяжного світу часу.

ПІСЛЯМОВА

Одна з величезних приємностей фаху книжкового ілюстратора полягає у бажанні та можливості повернутися до розповідей, які читав багато-багато років тому, і знову ними захопитися — нерідко надаючи особливої уваги деталям, — а також отримати задоволення від нових творів. Деякі з історій, які вміщено в цій книзі, я вперше прочитав лише кілька місяців тому й пожалкував, що не мав їх напохваті, коли мої діти прагнули щовечора слухати казки.

Чимало найпопулярніших дитячих творів закорінено в казках, вигаданих для конкретних дітей, і такий несистемний, часто навіяний щасливим здогадом, підхід породжує потік ідей, які згодом викристалізовуються у високу літературу. У Толкінових коротких оповіданнях і віршах я аж надто добре вчуваю присутність і самого автора, і його дітей. Там ми натрапляємо на неймовірно оригінальні складники та події, які могли постати лише внаслідок спостережень і бесід, розбурханих двома чи й більше глибокими умами. Я ж — подумки — бачу, як мореплавець із «Лицарських пригод» народився, коли автор показав своїм дітям комаху, що пливла чи летіла літнього дня понад ставом, і взявся розмірковувати, назустріч яким пригодам вона прямує. Це — навіть переконливіше, ніж сюрреалістичний і дивовижний ряд мовних образів. — витворює в моїй уяві ту магічну мить передачі, коли ідея, що народилася в одній голові, закорінюється в іншій і породжує нову історію чи істоту.

Декотрі з інших поезій і казок звучать ніжніше, особистіше, елегійніше, тож їх — гадаю — було написано у професорському кабінеті, десь між лекціями та приватними уроками, в моменти перепочинку чи нудьги, такі як-от у писців, чиї «хайкуподібні» розмисли дійшли до нас на берегах сторінок манускриптів, що їх вони переписували. Хай би яким було їхнє походження, в цих текстах я найкраще відчуваю автора та ще більше ціную його майстерність розповідача завдяки легкості й вигадливості, що їх він надає декотрим із менш важливих творів.

Гадаю, хороші розповідачі казок потрібні нам зараз так само, як і тоді, коли передання з уст в уста було єдиним способом зберегти сказання; й активне передавання історій відіграє істотну роль у розвитку мозку. Якість історій, із якими ми стикаємось у період дорослішання, життєво важлива для нашого добробуту — точнісінько так само, як і якість їжі чи довколишнє середовище. Найпрекраснішим у процесі переповідання історій, до якого нам дано долучитись — і ми маємо чудові приклади цього у «Сказаннях із Небезпечного Королівства», — є те, що співпраця та взаємне зацікавлення розповідача й аудиторії кладуть початок спільної подорожі, яка може завести до вельми несподіваних і чудових місцин.

Алан Лі

63