Выбрать главу

Наважуся сказати, що, підходячи до Християнської Легенди з цього боку, я тривалий час почував (і почуття те було радісне), що Бог вирятував зіпсутих створених істот, людей, по-своєму пристосувавшись до цієї, як і до решти сторін їхньої дивної натури. Євангелії містять чарівну історію, чи то пак історію розлогу, яка охоплює сутність чарівних історій. У них є чимало див: особливо мистецьких, прекрасних, зворушливих — «міфічних» у досконалій, замкнутій багатозначності; й серед отих див є найвеличніша та найзавершеніша з мислимих евкатастроф. Але ця розповідь увійшла до Історії та первинного світу; бажання і непереборне прагнення до субтворення піднялося до рівня втілення у Творінні. Народження Христа — евкатастрофа історії Людини. Воскресіння — евкатастрофа розповіді про Втілення. Ця розповідь починається і завершується радістю. Вона має справді найвищу «внутрішню щільність реальності». З-поміж усіх будь- коли розказаних легенд її правдивість люди визнають найохочіше, і немає жодної іншої легенди, яку би стільки скептиків сприймало як правду через притаманні їй риси. Бо її Мистецтву властивий переконливий тон Первинного Мистецтва найвищого ступеня, тобто — Творення. Відкидання її приводить або до смутку, або до гніву.

Не важко уявити собі непересічні захват і радість, які переживатиме людина, з'ясувавши, що якась особливо прекрасна чарівна казка є «первинно» правдивою, а її виклад — це історія, — тож казці відтак немає потреби позбуватися міфічної чи алегоричної багатозначності, притаманної їй. Не важко, бо людину не закликають вигадувати того, особливостей чого вона не знає. Радість буде точнісінько такого самого ґатунку, якщо не такого ступеня, як і радість, що її дає «поворот» у чарівній історїї: та радість має присмак первинної істини (інакше її не називатимуть радістю). Вона позирає вперед (або ж назад: керунок у цьому сенсі не має значення) до Величної Евкатастрофи. Християнська радість — Gloria — має таку саму природу; проте вона надзвичайно (нескінченно, якби наші здібності не були скінченними) висока та сповнена щастя. Одначе ця розповідь — найважливіша, вона — істинна. Справжність Мистецтва засвідчено. Бог є Володарем ангелів, людей і — ельфів. Легенда й Історія зустрілись і переплелись.

Але в Царстві Божому присутність найвеличнішого не пригнічує дрібноту. Прощена Людина залишається людиною. Казки та фантазії тривають і повинні тривати. Благовіст не скасував легенд, а лишень освятив їх, а надто — «щасливе закінчення». Християнинові й надалі потрібно працювати, розумом і тілом, страждати, надіятись і помирати; одначе тепер йому дано збагнути, що всі його схильності й таланти мають призначення, яке можна здійснити. Щедрість, із якою до нього поставилися, така велика, що тепер він, імовірно, справедливо наважується припускати, що у Фантазії здатен справді посприяти оздобленню та примноженню багатства творення. Усі казки можуть стати правдою: і все-таки, врешті-решт, звільнені, вони набуватимуть форм, схожих і не схожих на ті, що їх ми надавали їм, коли були Людьми, а остаточно звільнені, стануть схожими та не схожими на тих, що зазнали падіння — на тих, які знаємо ми.

ПРИМІТКИ

А (сторінка 325)

Сама першопричина (не тільки вжиток) їхніх «дивовиж» — сатирична: насмішка над глупотою; а елемент «сну» — це не просто механізм вступу та закінчення, але і притаманна йому дія та переміщення. Такі речі діти можуть сприйняти й оцінити, якщо їх залишити наодинці з книгою. Та багатьом дітям, як свого часу й мені, «Алісу» подають як чарівну історію, і, доки триває це непорозуміння, виробляється несмак до сну-механізму. У «Вітрі у вербах» згадки про сон немає. «Кріт дуже важко працював цілісінький ранок, прибираючи свій маленький будиночок». Отак вона починається. і так виникає правильний тон. І тим дивніше, що А. А. Мілн — величезний поціновувач цієї чудової книжки — супроводив свою інсценізовану версію «химерним» зачином, у якому ми бачимо, як дитина телефонує комусь за допомогою блідо-жовтого нарциса. А можливо, це не дуже дивно, бо проникливий поціновувач (на відміну від величезного поціновувача) книги ніколи не намагався б інсценізувати її. Адже тільки найпростіші складники: пантоміма та сатиричні елементи, пов'язані з казковими звірами, — здатні щось передати в цій формі. П'єса, на нижчому щаблі драми, є стерпним розважальним засобом, особливо для тих, хто не читав книги; та для декотрих дітей, котрих я водив на перегляд п'єси «Жаба з Жаб'ячого чертогу», найсильнішим враженням залишилася занудність зачину. Щодо решти — в них переважили спогади про книжку.

В (сторінка 343)

Звісно ж, ці деталі, як правило, потрапляли у казки, навіть у часи, коли цих звичаїв справді дотримувалися тому що вони цінні як елемент творення розповіді. Якби мені довелося написати історію, в якій повісили чоловіка, то в наступні віки, якби історія збереглася (а це вже є знаком того, що історії притаманна певна незмінна та більш ніж локальна чи тимчасова цінність), це мало би продемонструвати, що вона була написана в період, коли людей дійсно вішали і це було законно. Мало би: в майбутньому не можна бути певним щодо цього висновку. Адже для того, щоби бути певним цього, майбутньому дослідникові потрібно було би точно знати, коли повішання вважали законним і коли я жив. А я міг би запозичити цей випадок із інших часів і місць, із інших історій; я міг би просто його вигадати. Проте, навіть якби цей висновок виявився правильним, сцена повішання з'явилася в історії тільки (а) тому, що я був свідомий драматичної, трагічної чи макабричної сили цього епізоду в моїй казці або (б) тому, що ті, хто передав її прийдешнім поколінням, перебували під таким впливом тієї сили, що зберегли цей епізод. Часова відстань, цілковита антикварність і чужорідність могли би згодом загострити лезо трагедії чи жаху, але те лезо мусило існувати, щоб ельфійське точило старовинності загострило його. Відтак найменш корисно — принаймні для літературних критиків — відповідати чи запитувати про Іфіґенію, доньку Агамемнона: «Чи легенда про її жертвопринесення в Авліді походить із часів, коли людські жертви були звичайною практикою?»

Кажу тільки «як правило», бо цілком зрозуміло: те, що тепер вважають «розповіддю», колись задумували як щось інакше, наприклад, як реєстрацію факту чи ритуалу. Йдеться саме про «реєстрацію». Історія, вигадана, щоби пояснити ритуал (процес, який подекуди вважають часто повторюваним), залишається передусім історією. їй віритимуть, і вона вціліє (вочевидь, надовго переживе сам ритуал) тільки завдяки своїй цінності як розповіді. У деяких випадках ті деталі, які зараз помітні лише через те, що вони видаються дивними, могли раніше бути такими буденними та не вартими уваги, що з'являлися ніби ненароком: наче згадка про те, що чоловік «зняв капелюха» чи «сів у поїзд». Але такі повсякденні деталі ненадовго переживуть зміну щоденних звичок. Принаймні не в епоху усної передачі інформації В епоху писемності (і швидких змін у звичках) розповідь може залишатися незмінною досить довго, щоби навіть її буденні деталі набули незвичності й вишуканості або дивовижності. Багато творів Дікенза нині справляє саме таке враження. Сьогодні можна відкрити томик із його романом, придбаний і вперше прочитаний тоді, коли щоденні звички відповідали описаним у тій історії, хоча зараз ті деталі вже настільки самовіддалені від наших щоденних звичок, як і елізабетинський період. Але така ситуація характерна лише для модерну. Антропологи та фольклористи не уявляють собі нічого подібного. Проте, коли вони працюють із незадокументованим усним переданням, тоді їм тим паче слід подумати про те, що в цьому випадку вони мають справу з об'єктами, чиєю першочерговою метою було складання історій і які вціліли насамперед із тієї самої причини. «Жаб'ячий король» (див, с. 379) — це не Credo і не посібник із законів тотемізму, а чудернацька казка з цілком очевидною мораллю.

С (сторінка 345)

Наскільки мені відомо, діти з ранньою схильністю писати не мають особливого потягу до створення чарівних історій, хіба якби ті були чи не єдиною продемонстрованою їм формою літератури; і найприкметніше, що спроби їхні — провальні. Ця літературна форма — не проста. Коли діти й мають якийсь особливий нахил, то він звернений до казок про тварин, що їх дорослі часто плутають із чарівними історіями. Найкращі з-поміж відомих мені казок, які написали діти, були або «реалістичні» (за задумом), або зі звірами та птахами — головно зооморфними людськими подобами, характерними для казок про тварин — як персонажами. Гадаю, діти дуже часто обирають саме таку форму насамперед тому, що вона допускає значну частку реалізму: зображення домашніх подій і розмов, які справді знайомі дітям. Одначе саму форму зазвичай пропонують або визначають дорослі. Вона дивним чином переважає в літературі, хорошій і поганій, яку нині переважно читають малим дітям, — припускаю, що П розуміють як щось близьке до напівнаукових книг про звірів і пташок: до «природознавства», яке також вважають належною поживою для юних умів. І це супроводжується засиллям ведмедиків і кроликів, які, здається, витіснили ляльок навіть із ігрових кімнат дівчаток. Діти складають саги — нерідко довгі та гарно продумані — про власні іграшки. І якщо ті мають подобу ведмедів, то ведмеді й стануть героями саги, проте говоритимуть, наче люди.

61