Выбрать главу

«Фантастичні» елементи іншого штибу у віршах і прозі, навіть якщо вони суто оздоблювальні та з'являються від випадку до випадку, сприяють такому звільненню. Проте вони не такі дієві, як чарівна історія — історія, що будується на Фантазії або ж довкола неї, — історія, для якої Фантазія є ядром. Фантазія ж твориться з Первинного Світу, проте хороший ремісник любить свій матеріал, він має таке знання і чуття глини, каменю чи дерева, яке може дати лише мистецтво творення. Коли викували Ґрем, то виявили холодне залізо; створення Пегаса ошляхетнило коней; у Деревах Сонця та Місяця оприявнилося торжество кореня, стовбура, квітки та плоду.

Адже чарівні історії насправді значною мірою або й переважно (найкращі їхні взірці) працюють із простими чи фундаментальними речами, яких не чіпала Фантазія, та ця простота в їхньому оточенні стає особливо світло-сяйною. Бо вигадник історій, котрий дозволяє собі «вільно поводитись» із Природою, може бути її коханим, але не рабом. Саме чарівні історії вперше освятили для мене могутність слів і дивовижність таких речей, як камінь і залізо; дерево і трава; дім і вогонь; хліб і вино.

На завершення вділю трохи уваги Порятунку й Утісі, які, безперечно, близько пов'язані між собою. Хоча чарівні історії, звісно, аж ніяк не можна вважати єдиним способом Порятунку, сьогодні вони є однією з найбільш очевидних, а для декого — обурливих форм «ескапістської» літератури; відтак до роздумів про них доцільно додати деякі загальнокритичні міркування про поняття «порятунок».

Я заявив, ніби Порятунок є однією з основних функцій чарівних історій, і тому що я не ставлюся до них негативно, то, зрозуміло, й не схвалюю насмішкуватого чи жалісливого тону, яким тепер часто промовляють слово «Порятунок». — це тон, для якого узус цього слова поза літературною критикою не дає жодних підстав. У тому, що люди помилково та захоплено називають Реальним Життям. Порятунок є зазвичай річчю доволі практичною, хоча може бути навіть героїчною. У реальному житті його важко засуджувати, хіба якщо він невдалий; у критиці він видаватиметься тим гіршим, чим ближче стоятиме до успіху. Очевидно, йдеться про неправильний ужиток слів, а також про плутанину в думках. Чи варто насміхатися з людини, котра, опинившись у в'язниці, намагається вибратися звідти і повернутися додому? Чи якщо вона, не маючи змоги вибратись, думає і говорить про щось інше, крім тюремників і в'язничних стін? Зовнішній світ не стає менш реальним від того, що в'язень не може його бачити. Вживаючи слово «порятунок» у такому значенні, критики неправильно обрали слово; що більше, вони плутають — часто «ненавмисно» помиляючись — Порятунок В'язня з Утечею Дезертира. Точнісінько так само речник Партії міг би затаврувати відхилення від убозтва Фюрерового чи будь-якого іншого райху чи навіть його критику як державну зраду. У такий самий спосіб ці критики, щоби ще більше заплутати, а отже, викликати ще більше презирство до своїх опонентів, наліплюють ярлик зневаги не лише на Втечу а й на справжній Порятунок і на те, що зазвичай його супроводжує: на Огиду, Гнів, Осуд, Бунт. Вони не просто змішують порятунок в'язня з утечею дезертира, але, здається, й віддали би перевагу покірності «зрадника» перед опором патріота. Після таких міркувань вам випадає лише сказати: «Земля, яку ви любили, — приречена». — й виправдати будь-яку зраду, далебі уславити її.

Дріб'язковий приклад: не згадувати (чи то пак не виставляти напоказ) електричних вуличних ліхтарів масового виробництва у вашій казці — це Порятунок (у тому сенсі). Проте це може бути і майже напевно є наслідком обґрунтованої огиди до неймовірно типового продукту Епохи Роботів, що поєднує в собі технічну досконалість і винахідливість із потворністю й заниженою (часто) якістю результату. Ці ліхтарі можна вилучити з казки просто через те, що вони погані ліхтарі, й, імовірно, одним із уроків, які варто засвоїти з цієї історїї, є усвідомлення згаданого факту. Але тут з'являється велика наліпка: «Електричні ліхтарі прийшли, щоби залишитися», — так вони кажуть. Досить давно Честертон правдиво зазначив, що тільки-но він чув, ніби щось там «прийшло, щоби залишитися», відразу ж розумів, що те «щось» незабаром замінять іншим: адже вважатимуть його жалюгідно застарілим і віджилим. «Поступ Науки, прискорений потребами війни, невблаганно рухається вперед… роблячи певні речі застарілими та віщуючи нові перспективи у використанні електрики», — з рекламного оголошення. Тут ідеться про те саме, тільки значно загрозливіше. Електричний вуличний ліхтар узагалі можна знехтувати просто через те, що він аж надто нікчемний 1 минущий. Принаймні в чарівних історіях можна описати далебі тривкіші та фундаментальніші речі. Наприклад, блискавицю. Ескапіст не так низько схиляється перед примхами швидкоплинної моди, як його опоненти. Він не перетворює речі (їх, можливо, цілком розумно було би вважати поганими) на власних господарів чи богів, шануючи їх як щось невідворотне, навіть «невблаганне». А його опоненти, легкі на презирство, не мають жодних гарантій, що він на цьому й зупиниться: ескапіст може підбурити людей знести вуличні ліхтарі. В ескапізму є ще одне — далебі лиховісніше — обличчя: Протидія.

Нещодавно — хоча це видасться неймовірним — я чув, як оксенфордський клерк стверджував, що він «вітає» наближення часу автоматизованих фабрик масового виробництва та ревіння автоматичного транспорту в «корках», які він же й утворив, тому що це вивело його університет на контакт із «реальним життям». Можливо, він мав на увазі, що триб життя і праці людей двадцятого сторіччя дедалі швидше — тривожними темпами — наближається до варварства та що галаслива демонстрація цього на вулицях Оксфорда має слугувати попередженням: мовляв, годі зберегти надовго острівець святості в пустелі глупоти завдяки самим лишень огорожам, не вдаючись до справжніх наступальних заходів (практичних та інтелектуальних). Але, боюсь, ішлося про інше. Хай там як, але вислів «реальне життя» в цьому контексті, здається, не відповідає академічним стандартам. Ідея, що автомобілі «живіші», приміром, за кентаврів чи драконів, доволі цікава: що вони «реальніші», приміром, за коней — жалюгідно абсурдна. Яким реальним, яким приголомшливо живим є фабричний димар порівняно з в'язом: бідолашна застаріла рослина, безпідставна мрія ескапіста!

Щодо мене, то я не здатен переконати себе, ніби дах станції Блетчлі «реальніший» за хмари. А як артефакт він надихає менше, ніж легендарний купол небесний. Міст до четвертої платформи не такий цікавий, як Біфрост, що його охороняв Гкймдал із Ґ'яларгорном. Моєму нецивітзованому серцю не дає спокою запитання: чи не давали би залізничники собі раду з усім своїм численним обладнанням краще, ніж вони це зазвичай роблять, якби їх виховували з трохи більшою фантазією? Гадаю, чарівні історії могли би стати кращими магістрами мистецтв, аніж згаданий вище вчений.

Велика частина того, що він (доводиться припускати) й інші (це точно) назвали би «серйозною» літературою, — не більше, ніж забава під скляним дахом поруч із міським басейном. Чарівні історії можуть вигадувати чудовиськ, які літають у повітрі чи населяють водні глибини, але ті бодай не намагаються втекти від небес чи від моря.

Та якщо ми на мить облишимо «фантазію», то я не вважаю, що читачеві чи вигаднику чарівних історій слід соромитися навіть «порятунку» архаїкою, себто надавати перевагу не драконам, а коням, замкам, вітрильникам, лукам і стрілам; не лише ельфам, а й лицарям, і королям, і жерцям. Бо, зрештою, після розмірковування (цілком не пов'язаного з чарівними історіями чи лицарським романом) людина мисляча у висновку, ймовірно, дійде до несхвалення — присутнього вже в самому мовчанні «ескапістської» літератури — прогресивних речей на кшталт фабрик або ж кулеметів і бомб, які виявляються звичайними, чи незмінними, чи — наважимося сказати — «невблаганними» виробами тих самих фабрик.

«Сирівцевість і огидність сучасного європейського життя» — того самого реального життя, контакт із яким нам належить вітати. — «є свідоцтвом біологічної нижчості, недостатньої або ж нещирої реакції на довколишнє середовище». Найбожевільніший замок, який коли-небудь вигулькував із велетневого лантуха в якійсь із нецивілізованих гельських оповідок, не лише значно менш огидний за автоматизовану фабрику, але й також (якщо скористатися вельми сучасним висловом) «у що най реальнішому сенсі» — далебі значно реальніший. Чому ми не повинні рятуватися від «похмурої асирійської» безглуздості циліндрів чи морлоцького жаху фабрик або ж не засуджувати їх? Цього не схвалюють навіть письменники, котрі працюють у найбільш ескапістському жанрі літератури — Науковій фантастиці. Оці пророки часто звістують (а багато хто, здається, і прагне створити) світ, схожий на єдину велику залізничну станцію зі скляною покрівлею. Та з них зазвичай дуже складно видобути відповідь, що ж робитимуть у такому світомісті люди. Вони, може, й позбудуться «повного вікторіанського обладунку» заради вільного вбрання (з застібками-блискавками), та, як з'ясується, скористаються своєю свободою, щоби грати з механічними забавками у гру «рухаймося з якнайбільшою швидкістю», яка швидко набридає. З огляду на деякі схожі історії, ті люди й далі будуть такими самими хтивими, мстивими та жадібними, як завжди; а ідеали їхніх ідеалістів ледве чи перевершуватимуть прагнення побудувати якомога більше міст отакого штабу на інших планетах. Ото і справді епоха «вдосконалених засобів для втілення вироджених намірів». То частина властивої таким часам болячки — виникнення бажання порятуватися, щоправда, не від життя загалом, а від нинішнього часу та власноруч створеного нещастя, — ми цілком свідомі як огидності власних творінь, так і їхньої згубності. Тож згубність і огидність видаються нам нерозлучними союзниками. А от уявити разом згубність і красу нам важко. Страх перед прекрасною феєю, який наскрізь пронизує давні віки, майже не приходить нам до голови. Та ще тривожніше те, що навіть саму доброту позбавили притаманної їй краси. Авжеж, у Чарокраї можна уявити людожера, котрий володарює у страхітливому замку, схожому на нічне жахіття (цього вимагає людожерове зло), проте годі уявити оселю, побудовану з добрими намірами: корчму, готель для подорожніх, залу доброчесного та шляхетного короля, — яка виглядає бридкою аж до нудоти. Сьогодні було би нерозважливо сподіватися побачити небридку оселю — хіба би її побудували ще до наших часів.

59