Выбрать главу

Фантазія, звісно ж, вирушає в путь, маючи певну пільгу — заворожливу невідомість. Але цю пільгу обернули проти фантазії, перша посприяла утвердженню лихої слави другої. Багатьом людям не подобається, коли їх «заворожують». їм не подобається будь-яке втручання Первинного Світу чи бодай тих дрібних його проблисків, які вдається вихопити їхньому розуму. Вони, отже, нерозумно і навіть зловмисно плутають Фантазію зі Сновидінням, у якому немає Мистецтва, та з психічними розладами, у яких натомість відсутній контроль: із оманами й галюцинаціями.

Проте помилка чи зловмисність, пробуджена тривогою, відтак і нелюбов'ю, — це не єдина причина такого переплутування. Фантазія має також і суттєву ваду: її важко довести до кінця. Фантазія, думаю, може бути не менш, а більш субтворчою; та хай там як, а на практиці з'ясовується, що витворити «внутрішню щільність реальності» тим важче, що більш несхожими на дійсну організацію Первинного Світу є образи та реорганізації первинного матеріалу. Цей вид «реальності» легше створити з допомогою дещо «поміркованішого» матеріалу. Відтак Фантазія аж надто часто залишається без розвитку; її використовують і використовували нерозважно, чи лише напівсерйозно, чи просто задля оздоби: вона продовжує бути лише «химерною». Кожен, хто успадкував фантастичний засіб людської мови, може сказати зелене сонце. Багато хто здатен його уявити чи зобразити. Проте цього замало — хоч і цей образ може виявитися значно переконливішим, аніж безліч «мініатюрок» та «життєвих інтерпретацій», які отримують літературні нагороди.

На створення Вторинного Світу, де зелене сонце стане вірогідним і породжуватиме Вторинну Віру, піде, напевно, чимало праці та думок, його створення вимагатиме особливого вміння, чогось на кшталт ельфійської майстерності. Мало хто наважується братися за такі складні завдання. Проте, коли за них таки беруться і бодай якось завершують, тоді ми маємо рідкісне мистецьке звершення — справжнє розповідне мистецтво, витворення розповіді в первинний і найдієвіший спосіб.

У людському мистецтві Фантазію найкраще вдається передати словами, справжньою літературою. У малярстві, наприклад, утілити видимий образ фантастичного технічно аж надто легко: рука зазвичай рухається швидше за думку, випереджає її. Відтак досить часто на поверхню виринає щось пусте і хворобливе. Шкода, що Драму — мистецтво, засадничо відмінне від Літератури, — зазвичай розглядають разом із нею або як її відгалуження. До інших нещасть ми можемо віднести також знецінення Фантазії. Адже це знецінення почасти є наслідком природного прагнення критиків прославляти ті форми літератури чи «уяви», яким — через вроджені вподобання або навчання — вони самі надають перевагу. А критика у країні, яка породила таку величну Драму і яка володіє творами Вільяма Шекспіра, схильна до надмірного драматизму. Та Драма, як і слід було сподіватися, вороже налаштована до Фантазії. Фантазія, навіть найпростіша, ледве чи колись досягне успіху в Драмі, якщо показати її належно: зіграти видимо та чутно. Фантастичні подоби не вдається підробити. Люди, переодягнені тваринами, котрі розмовляють, згодяться для буфонади чи пародії, та вони не відтворять Фантазії. Це, гадаю, переконливо продемонстрував провал фальшивої форми — пантоміми. Що подібніша вона на «драматизовану казку», то гірша. її можна терпіти, лише коли сюжет і його образи зведено до простого рудиментарного обрамлення для обличчя й у жодній частині вистави вони не потребують і ні від кого не вимагають ніякої «віри». Це ми, звісно, частково завдячуємо тому факту, що драмописці мають або прагнуть працювати з механізмами, які втілюють чи то Фантазію, чи Магію. Колись мені довелося переглянути так звану «дитячу пантоміму» — незмінену історію про «Кота в чоботях», навіть із перетворенням людожера на мишку. Якби її вдалося втілити механічно, вона або нажахала би глядачів, або перетворилася би на висококласний показ фокусів. А от у такому вигляді, в якому її поставили — хоч із деякими хитромудрими штуками в освітленні, — невіру було не стільки усунено, скільки повішено, прив'язано до хвоста дикого коня, четвертовано.

Коли читаєш «Макбета», відьом іще можна терпіти: в тексті вони виконують наративну функцію і натякають на щось темне та багатозначне; хоча їх, бідолашних представниць того роду, й вульгаризували. А от у п'єсі вони майже нестерпні. І були би нестерпні вкрай, якби мене не стримував спогад про те, якими вони є у прочитаній Історії. Мене переконують, що мої враження змінилися би, якби я перейнявся духом того періоду з його полюванням на відьом і судами над ними. Та це означає: якби я вважав відьом реальними, цілком імовірними в Первинному Світі: іншими словами, якби вони перестали бути Фантазією. Той аргумент потверджує головне. Поступове зникнення чи занепад — ось яка доля Фантазії, коли нею намагається скористатися драматург, навіть такий, як Шекспір. «Макбет» — це дійсно твір драматурга, котрий повинен був би, принаймні в цьому випадку, написати казку, якби мав уміння чи терпіння для такого мистецтва.

Та важливіша причина, ніж невідповідність сценічних ефектів образам, гадаю, полягає ось у чому: в Драмі з огляду на саму її природу вже присутня певна фальшива — чи то пак сурогатна — магія: видне та чутне зображення уявних людей із розповіді. За своєю суттю це — спроба підробити чарівну паличку. Внести до цього квазімагічного вторинного світу (навіть у технічно досконалому вигляді) ще одну фантазію чи магію — це означає створити на певному етапі внутрішній, або ж третинний, світ. А це вже світ понад міру. Створити щось таке, напевно, можливо. Та я ніколи не бачив, аби цей задум було успішно втілено. Тож принаймні не можна стверджувати, ніби Драма, в якій людей, котрі ходять і розмовляють, вважають природними інструментами Мистецтва й ілюзії, є істинною формою цього жанру.

Саме з цієї причини: тому що персонажі й навіть місця дій у Драмі не уявні, а справді видимі, — Драма, хоч і використовує схожий матеріал (слова, вірш, сюжет), є мистецтвом засадничо відмінним од мистецтва наративного. Відтак, якщо ви надаєте перевагу Драмі перед Літературою (так, вочевидь, склалось у багатьох критиків) чи формуєте свої критичні теорії на первинній основі критиків драматичних, або ж власне Драми, ви схильні неправильно розуміти чисте казкарство, втискаючи його в рамки п'єс-постановок. Вам, наприклад, радше припадатимуть до душі персонажі, хай які низькопробні та нецікаві, а не речі. Про дерева як дерева у п'єсі можна сказати вкрай мало.

А от «Чарокраєва Драма» — п'єси, які, згідно з численними повідомленнями, ельфи часто дарували людям, — спроможна породити Фантазію, чиї реалізм і безпосередність перевершують будь-яку людську техніку. Відтак їхній вплив (на людину) зазвичай виводить поза межі Вторинної Віри. Якщо вам випало переглянути чарокраєву драму, ви особисто фізично опиняєтеся (чи вважаєте, ніби опинились) усередині Вторинного Світу. Враження можуть бути дуже подібні на Сон, і їх (здавалося б) іноді (людина) може сплутати. Проте розуміння цього тривожного факту може вислизнути зі свідомості. При безпосередньому контакті з Вторинним Світом чари надто сильні, й у вас виникає Первинна Віра, хай би якими дивовижними були події. Вас уводять в оману, та чи відбувається це з волі ельфів (завжди чи подеколи), чи ні — то вже інше питання. Хай там як, а для самих ельфів це не омана. Для них це — форма Мистецтва, відмінна від Чаклунства чи Магії, які мають цілком заслужені назви. Ельфи не живуть цим мистецтвом, але можуть, імовірно, дозволити собі витрачати на нього більше часу, ніж митці-люди. Первинний Світ. Реальність для ельфів і для людей — одна й та сама, тільки вони по-різному її оцінюють і сприймають.

Аби означити ельфійську майстерність, нам потрібне певне слово, та всі слова, якими послуговувалися для її називання, віддавна були розмиті й помилково прив'язані до інших речей. На думку спадає слово «магія», і я таки вжив його дещо раніше (с. 321), хоча мені не слід було цього робити: Магію необхідно приберегти для означення дій Магів. Мистецтво ж — це людська діяльність, завдяки якій у той чи інший спосіб виникає Вторинна Віра, хоча це не єдина й не остаточна мета цієї діяльності. Ельфи також використовують Мистецтво подібного штибу, тільки витонченіше та легше за людське, — так принаймні стверджують деякі записи; але ще могутнішу й особливо ельфійську майстерність я, за браком менш сумнівного слова, називатиму Зачаруванням. Зачарування породжує Вторинний Світ, у який можуть увійти і творець, і спостерігач, причому чуття обох зазнають утіхи, доки вони перебувають усередині; проте в чистому вигляді той світ є мистецьким і за бажанням, і за призначенням. Магія ж породжує (чи вдавано породжує) лише зміну в Первинному Світі. Байдуже, хто практикує магію: фея чи смертна людина, — магія однаково вирізнятиметься тим, що це не мистецтво, а техніка; вона бажає влади в цьому світі, панування над речами й умами.

57