Выбрать главу

Здається, я наговорив щодо цього предосить. Принаймні буде зрозуміло, що, на мою думку, чарівні історії не варто пов'язувати з дітьми в особливий спосіб. Вони пов'язані з ними природно, адже діти — це люди, а люди мають вроджений смак (утім, він зовсім не обов'язково універсальний) до чарівних історій; також пов'язані випадково, адже чарівні історії є значною частиною літературного мотлоху, який останніми роками в Європі взялися викидати на горища; та ще й неприродно: через хибний сентимент у стосунку до дітей — сентимент тим сильніший, що менші діти.

Те, що епоха сентименту до дитинства породила кілька чудових книжок (одначе особливо привабливих для дорослих) на кшталт чарівних чи близьких до них, — правда; та вона породила ще й жахливу памолодь історій, написаних чи адаптованих до того рівня, який є чи задуманий бути мірилом дитячих умів і потреб. Замість приберегти старі розповіді на потім, їх пом'якшено, з них викинуто все небажане; імітації ж часто геть дурні: Свиночубства позбавлені навіть Інтриги. — або наставницькі, або (найнудніші з усіх) такі, що підсміюються собі потайки, зиркаючи на інших присутніх дорослих. Я не звинувачуватиму Ендрю Ленга в підсміюванні, та він, безперечно, посміхався сам до себе й аж надто часто зиркав на обличчя інших розумних людей понад головами дитячої аудиторії — на превелику шкоду «Хронікам Пантуфля».

Дасен енергійно та справедливо відповів святенницьким критикам його перекладу скандинавських народних казок. Але він учинив подиву гідну дурницю, особисто заборонивши дітям читати останні два твори з його збірки. Те, що людина могла вивчати чарівні історії й анічогісінько в них не навчитися, здається майже неймовірним. Але ні критики, ні повторного заперечення відповідача, ні заборони не було би потрібно, якби дітей наполегливо не вважали незмінни ми читачами книги.

Не заперечую: в словах Ендрю Ленґа (хоча вони можуть прозвучати сентиментально) таки є правда: «Той, хто ввійде в Королівство Чарокраю, повинен мати серце маленької дитини». Така власність необхідна для будь-якої видатної пригоди в королівствах і менших, і значно більших за Чарокрай. Але покора та невинність — саме це, напевно, означає «серце дитини» в наведеному контексті — не завжди передбачають некритичний подив і некритичну чутливість. Честертон якось зазначив, що діти, в чиєму товаристві він переглядав Метерлінкового «Синього птаха», були незадоволені, бо «вистава не завершилася Судним днем, а герой і героїня не довідалися, що Пес був вірний, а Кіт — віроломний». «Адже діти, — каже Честертон, — невинні й люблять справедливість, а от більшість із нас — нечестиві, а тому, певна річ, надають перевагу милосердю».

Щодо цього Ендрю Ленґ не мав визначеної позиції. Йому боліло, коли він виправдовував убивство Жовтого Карлика, що його вчинив принц Рікардо в одній із Ленґових казок. «Ненавиджу жорстокість… — казав він, — але це трапилось у чесному двобої на мечах, і карлик — земля йому пухом! — загинув в об ладунку». Проте достеменно не встановлено, чи є «чесний бій» менш жорстоким за «чесний присуд»; або чи є проштрикування карлика мечем справедливішим за страту підлих королів і лихих мачух — чого зрікається Ленґ: він посилає злочинців (і вихваляється цим) у відставку зі щедрою пенсією. Ось вам і милосердя, не загартоване справедливістю. Правда в тому, що цей аргумент було адресовано не дітям, а батькам та опікунам, котрим Ленґ рекомендував власних «Принца Пріґіо» та «Принца Рікардо» як придатних для їхньої турботи. Саме батьки й опікуни класифікували чарівні історії як підліткові твори. І це — незначний взірець підміни цінностей, яку маємо в підсумку.

Якщо вживати слово дитина в хорошому сенсі (адже воно, закономірно, має і поганий), то ми не повинні допустити, щоби це штовхнуло нас у перечуленість і змусило вживати слова повнолітній чи дорослий тільки в поганому сенсі (адже вони, закономірно, мають і хороший). Процес дорослішання не обов'язково супроводжує знечестивлення, хоч і те, й інше таки часто відбувається одночасно. Дітям судилося виростати, а не перетворюватися на пітерів пенів. Не втрачати невинності й зачудування, а рухатись уперед прокладеним для них маршрутом подорожі: тієї подорожі, де мандрувати з надією в серці, безумовно, не ліпше, ніж прибути до пункту призначення, але ж ми мусимо мандрувати з надією в серці, якщо хочемо таки прибути. Відтак один із уроків чарівних історій (якщо можна говорити про уроки, яких не викладають) полягає в тому, що небезпека, скорбота і тінь смерті можуть нагородити недосвідчену, вайлувату й егоїстичну молодь гідністю, а подеколи — й мудрістю.

Не ділімо людський рід на елої та морлоків: на гарненьких діток-«ельфів» (так їх часто ідіотично називали у вісімнадцятому столітті) з їхніми чарівними казочками (ретельно вичищеними) та на темних морлоків, котрі плекають свої машини. Якщо чарівну історію як літературний різновид узагалі варто читати, то її також варто писати й читати для дорослих. Вони, звісно, більше вкладатимуть у неї та більше видобуватимуть із неї, ніж діти. Тож — як відгалуження істинного мистецтва — діти можуть сподіватися на те, що одержать-таки чарівні казки, придатні для читання й такі, що не перебільшуватимуть, але й не применшуватимуть їхніх можливостей: а ще — відповідні вступи до поезії, історії та інших наук. Одначе істотнішу користь діти матимуть, читаючи деякі речі (особливо ж — чарівні історії), які перевищуватимуть їхній рівень, а не стоятимуть рівнем нижче. Дитячі книги, як і одяг, мають залишати простір для росту, а книги, крім того. — ще і стимулювати ріст.

Ну, гаразд. Якщо дорослим доведеться читати чарівні історії як питому галузь літератури, не граючись у дітей, не вдаючи, ніби обирають ці твори для дітей ані що вони самі є хлопчаками, котрим не хочеться виростати, — в чому ж тоді цінність і функції цього її різновиду? Це, гадаю, і є останнім і найважливішим запитанням. Я вже зробив кілька натяків на можливі відповіді. Передусім, якщо казки написано майстерно, то їхньою головною цінністю просто буде та, яку вони як література поділяють із іншими літературними формами. Проте чарівні історії досить часто є також — своєрідним чином і манерою — ось чим: Фантазією, Відновленням, Порятунком, Утіхою — всім тим, чого діти зазвичай потребують менше, ніж дорослі. Більшість цих речей у наші дні прийнято вважати поганим будь для кого. Я ж коротко зупинюся на кожній, а почну — з Фантазії.

ФАНТАЗІЯ

Людський розум спроможний формувати психічні образи речей, які реально не присутні. Здатність вимислювати образи, як і слід було б очікувати, називається (чи називалася) Уявою. Та останнім часом — у технічній, а не нормальній мові — Уяву почали вважати чимось вищим за просте вигадування образів, яке віднесли до процесів Уявляння («уявляння» — подовжена та знецінена форма іменника, утвореного від «уявляти»); отак роблять спробу обмежити чи, сказати б, неправильно застосувати Уяву до «вміння надавати ідеальним творінням внутрішню щільність реальності».

Хоча те, що людина, вельми погано обізнана, має власну думку щодо цього вирішального питання, може здатися смішним. — я насмілюся вважати словесне розрізнення філологічно недоречним, а аналіз — неточним. Психічне вміння вигадувати образи — це одна річ чи один аспект, і його слід належно називати — Уява. Сприйняття образу, розуміння всього, що він охоплює. і контроль — речі, необхідні для успішного вираження, можуть різнитися за яскравістю й силою, та це вже різниця ступенів Уяви, а не видова. Досягнення виразності, яка й надає (чи нібито надає) «внутрішню щільність реальності», — абсолютно інша річ чи аспект, що потребує іншої назви: Мистецтво, дієвий зв'язок між Уявою та остаточним результатом, Субтворення. Для досягнення поставленої мети мені потрібне слово, яке охопить і саме Субтворче Мистецтво, й характерні чужорідність і дивину у Виразності, що походять від Образу, — невід'ємна риса чарівної історії. Отож-бо, я маю намір привласнити вміння «Хитиляя-Метеляя» і скористатися Фантазією для досягнення цієї мети: тобто вживатиму це слово в тому сенсі, який поєднує його давніше та вище значення як відповідника Уяви, та похідні поняття «нереальності» (себто неподібності до Первинного Світу), свободи від панування зрозумілого «факту», словом, у сенсі фантастичному. Відтак я не лише усвідомлюю, але й радію з етимологічних і семантичних зв'язків фантазії та фантастичного: зв'язків із образами речей, які не просто «реально не присутні», а які ледве чи й удасться взагалі знайти в нашому первинному світі. — чи то пак більшість людей гадає, що їх тут годі знайти. Проте, визнаючи це, я не даю згоди на зневажливий тон. Те, що образи творено за подобою речей, не належних до первинного світу (якщо таке взагалі можливо). — не вада, а перевага. Фантазія (в цьому сенсі) є, вважаю, не нижчою, а вищою формою Мистецтва, далебі майже чистою його формою, а відтак (коли її вдається досягти) — формою найпереконливішою.

56