Выбрать главу

Звісно ж, дітям притаманна літературна віра — якщо майстерність вигадника історії на досить високому рівні, щоби її породити. Такий стан розуму назвали «навмисне тимчасове усунення невіри». Проте я не вважаю це доладним описом того, що відбувається. Насправді відбувається ось що: вигадник історії стає успішним «субтворцем». Він творить Вторинний Світ, до якого може ввійти ваш розум. Там, усередині, його розповідь «правдива»: вона узгоджується з законами того світу. Тож ви вірите в неї, перебуваючи, як уже сказано, всередині. У мить виникнення невіри чари зникають: магія (чи радше мистецтво) зазнає поразки. Тоді ви знову потрапляєте в Первинний Світ, дивлячись на маленький недолугий Вторинний Світ іззовні. Якщо обставини чи власна доброта змушують вас невідривно стежити за перебігом історії, то невіру потрібно усунути (чи придушити), інакше слухати і споглядати буде нестерпно. Проте усунення невіри — це замінник чогось справжнього, виверт, яким ми користуємось, опускаючись до ігор і вдавання чи намагаючись (більш або менш охоче) знайти бодай якусь перевагу в мистецькому творі, що його вважаємо невдалим.

Істинний поціновувач крикету перебуває в зачаклованому стані — стані Вторинної Віри. Я ж, спостерігаючи за матчем, перебуваю на нижчому рівні. Я можу (більш-менш) досягти навмисного усунення невіри, коли мене там утримує та підтримує якась Інша спонука, що не дозволяє мені знудитися: наприклад, несамовита, геральдична «любов» до темно-синього на противагу блакитному. Таке усунення невіри може бути відтак дещо втомливим, неоковирним чи сентиментальним духовним станом, а отже — схилятися до «дорослого». Припускаю, саме в такому стані перебувають дорослі перед обличчям чарівної історії. Там їх утримує та підтримує сентимент (спогади з дитинства чи розмисли про те, яким дитинство мало би бути): вони думають, що казка мала би їм подобатися. Та якби вона справді їм подобалася — сама собою, — їм не довелося б усувати невіру, бо вони би просто вірили.

Тож якби Ленґ мав на увазі щось подібне, в його словах могла би бути певна частка правди. Тверджен ня, ніби діти легше за дорослих піддаються чарам, доволі суперечливе. Може, воно й так, хоча я не певен цього. Видимість того, що це правда, найчастіше, гадаю. є ілюзією дорослих, викликаною дитячою покірністю, браком у них критичного досвіду та словникового запасу, а також ненажерливістю (відповідною до їхнього швидкого росту). Вони люблять чи намагаються любити те, що їм пропонують: а якщо воно їм не до вподоби, то діти не здатні правильно висловити свою нелюбов чи якось її обґрунтувати (і тому можуть це приховувати): а люблять вони силу-силенну різних речей, не перебираючи та не завдаючи собі клопоту аналізом різних площин віри. Принаймні я сумніваюся, що цей трунок — чарівливість бентежної казки — належить до того, що може «притуплюватися» з ужитком, ставати менш могутнім після кількох зроблених поспіль ковтків.

«Це правда?» — ось те сакраментальне запитання, що його ставлять діти, — стверджував Ленґ. Авжеж, вони таки дійсно ставлять це запитання, і на нього не годиться давати поспішної чи необдуманої відповіді. Та це запитання ледве чи свідчить про їхню «незатуплену віру» чи навіть про потяг до неї. Найчастіше воно стає наслідком бажання дитини дізнатися, з яким видом літератури вона зустрілася. Знання світу в дітей часто таке обмежене, що вони не здатні розмежувати, нашвидкуруч і без допомоги, фантастичне, дивне (тобто рідкісні чи віддалені події), безглузде та просто «доросле» (тобто звичайні речі з батьківського світу, чимало з яких для них залишаються недослідженими). Проте діти розпізнають різні розряди і можуть іноді любити їх усі одночасно. Звісно ж, межі часто змінні та неточні: проте це твердження правдиве не тільки щодо дітей. Ми всі знаємо про існування відмінностей у межах одного типу, та не завжди впевнені, як класифікувати те, що чуємо. Дитина може завиграшки повірити звістці про те, що в сусідньому графстві є людожери; чимало людей недитячого віку досить легко повірить у їхню присутність в іншій країні; а щодо іншої планети — здається, вельми небагато дорослих, якщо такі взагалі виявляться, здатні припустити, що вона заселена кимсь, окрім злісних чудовиськ.

І от я був одним із тих, до кого звертався Ендрю Ленг: я народився приблизно в той самий час, що й «Зелена чарівна книга» — одним із дітей, для котрих, на його думку, чарівні історії відіграють роль романів для дорослих, і про котрих він казав: «їхній смак залишився на рівні смаку їхніх нагих предків, котрі жили тисячі років тому: казки, здається, подобаються їм більше, ніж історія, поезія, географія чи арифметика». Та чи справді ми аж так багато знаємо про тих «нагих предків», окрім хіба того, що вони, безперечно, не були нагі? Наші казки, хоч якими давніми можуть бути окремі їхні складники, зовсім не подібні до казок прапредків. Проте, якщо припустити, що ми маємо казки тому, що їх мали вони. — тоді, ймовірно, ми маємо історію, географію, поезію і арифметику також тому, що й вони їх любили, наскільки могли збагнути і вичленувати з усього багатства загальних зацікавлень на той час.

А щодо сучасних дітей, то Ленґів опис не відповідає ні моїм спогадам, ані моєму досвіду спілкування з дітьми. Ленґ міг помилятися стосовно знайомих йому дітей, але якщо він не помилявся, то виходить, що діти відтоді істотно змінилися, навіть у вузьких межах Британії. — тож узагальнювати, ставлячись до них як до класу (незважаючи на індивідуальні таланти, вплив місцевості, де вони живуть, і на виховання), означає впадати в оману. У мене не було особливого «бажання вірити». Я хотів знати. Віра залежала від способу, в який літні люди чи автори подали мені казки, або від внутрішнього тону та якості казки. Проте я не можу пригадати жодного такого разу, коли би задоволення від розповіді залежало від віри в те, що такі речі дійсно можуть трапитися чи траплялись у «справжньому житті». У чарівних історіях передовсім важить не правдоподібність, а бажаність. Якщо вони розпалюють бажання задовольняючи його часто в момент найгострішого прагнення — казки здобувають успіх. Наразі немає потреби пояснювати розлогіше, бо я сподіваюся згодом сказати дещо про це бажання, комплекс із багатьох інгредієнтів, декотрі з яких є універсальними, а декотрі — притаманні людям сучасним (включно зі сучасними дітьми) чи навіть певним типам людей. Я не прагнув ані снити, як Аліса, ні переживати її пригоди, а розповідь про них лише потішала мене. У мене було вельми мало охоти шукати закопані скарби чи боротися з піратами, тому «Острів скарбів» не вразив мене. З червоношкірими індіанцями було вже краще: в таких історіях були луки та стріли (я ж мав і маю геть не задоволене бажання добре стріляти з лука), дивні мови, побіжні описи архаїчного трибу життя, а насамперед — ліси. Та край Мерліна й Артура був Іще кращим, а найкращою — безіменна Північ Сіґурда з Вольсунґів, принца всіх драконів. Такі краї найперше збуджували моє бажання. Я ніколи не уявляв, аби дракон був твариною на кшталт коня. 1 не тому, що я кожного дня бачу коней, але жодного разу не бачив бодай відбитку лап хробака. На драконі чітко пломеніє тавро: 3 Чарокраю. Хоч би в якому світі він існував, то було Іншосвіття. Фантазія — створення чи миттєві споглядання Іншосвіть — була осердям прагнення до Чарокраю. Нутряним бажанням я поривався до драконів. Звісно ж, перебуваючи у своєму полохливому тілі, я не хотів, аби вони мешкали по сусідству, вдираючись у мій відносно безпечний світ, де, до прикладу, можна спокійненько читати оповідки та бути вільним од страху. Та світ, що містив бодай лишень уявний образ Фафніра, був значно багатшим і прекраснішим за буденний, нехай би якою небезпекою це могло окошитися. Мешканець тихих родючих рівнин може почути про пагорби, де люди не відають спокою, а ще — про незбирані плоди моря. — і серце його пориватиметься іуди. Бо серце — наполегливе, навіть попри кволе тіло.

Хай там як, хоча нині я і вважаю чарівні історії важливим елементом раннього читання, говорячи про себе малого, я можу ствердити лише те, що любов до казок не була панівною ознакою раннього смаку. Справжній смак пробудився вже після «ясельних» днів і після років — небагатьох, але позірно довгих, — які минули між тим, коли я навчився читати, і тим, коли пішов до школи. У той (я ледь не написав «щасливий» чи «золотий», а насправді — сумний і тривожний) час я безліч речей любив не менше чи й більше, ніж казки: історію, астрономію, ботаніку, граматику й етимологію. Я принципово не погоджуюся з узагальненими Ленґовими «дітьми» тільки в певних випадкових пунктах: я, наприклад, був нечулим до поезії, тож коли натрапляв на неї в казках, то пропускав. Поезію я відкрив для себе значно пізніше: латинською та грецькою мовами, а особливо коли мене змусили зробити з англійського вірша вірш класичний. А справжній смак до чарівних історій пробудила на порозі зрілості філологія: загострила ж до максимального сприйняття — війна.

55