Выбрать главу

Та зробивши все, чого можна досягти пошуком (зібравши та порівнявши перекази багатьох країв), пояснивши багато елементів, що їх загалом уважають закарбованими в чарівних історіях пережитками давніх звичаїв (як-от мачухи, зачаровані ведмеді та бики, відьми-канібали, табу на імена тощо), які колись були щоденною практикою, або вірувань, що їх колись уважали саме віруваннями, а не «фантазіями», — ми все ще стоятимемо перед одним питанням, а про нього надто часто забувають: яке враження справляють оці давні складники історій нині — такі, якими вони є?

З одного боку, зараз вони давні, а вже сама старовина є привабливою. Краса та жахіття «Ялівцевого дерева» («Von dem Machandelboom») із вишукано-трагічним зачином, огидною печенею людожерів, бридкими кістками, веселим і мстивим птахом-привидом, що постав із імли, яка здійнялася з дерева, супроводжують мене з дитинства: та все-таки головною особливістю тієї легенди, що її годі стерти з пам'яті, завжди була не краса і не жахіття, а відстань і часова прірва, яку не виміряти навіть twe tusend Johr. Без печені та кісток — від яких дітей тепер надто часто оберігають, пропонуючи пом'якшені версії Ґрімових казок, — те видіння значною мірою втрачається. Не думаю, що жах, художньо оформлений як казка, заподіяв мені шкоду, хоч би з яких темних вірувань і обрядів минулого він походив. Такі історії залишають нині міфологічне або ж загальне (непідвладне аналізу) враження — враження, геть незалежне від здобутків порівняльної фольклористики, те, яке вона не може ні зіпсувати, ні пояснити: вони відчиняють двері в Інший Час, і якщо ми проходимо крізь них — бодай на мить — то опиняємося поза власним часом, а може, й поза власне Часом.

Якщо ми зупинимося: не просто, щоби зафіксувати, що такі давні елементи збереглись, а щоби подумати, як вони збереглися, то, гадаю, обов'язково зробимо висновок, що — досить часто, коли не завжди — це траплялося саме завдяки цьому літературному враженню. Не ми й навіть не брати Ґріми були перші, хто пережив його. Чарівні історії — це аж ніяк не кам'яниста материнська порода, видобуті з якої корисні копалини може належно оцінити лише кваліфікований геолог. Стародавні складники можна подрібнити, забути й випустити з уваги чи — з великою полегкістю — замінити інакшими інгредієнтами: це продемонструє перше-ліпше порівняння будь-якої розповіді з її близькоспорідненими варіантами. їхні елементи, напевно, досить часто зберігали (або доштуковували), адже оповідачі — інстинктивно чи свідомо — відчували їхню літературну «значущість». Навіть якщо вдається вивести заборону, що її віднаходимо в казці, від певного табу, яке колись шанували наші прабатьки, то на пізніших стадіях історії казки вона збереглась, імовірно, завдяки величезній міфічній значущості заборони. Сенсу тієї значущості іноді годі шукати саме в табу. Не робіть цього — інакше підете жебрати світами і каратиметеся довіку. Про це знають навіть найдобріші «казки для найменших». Авжеж. Кролик Пітер, порушивши заборону ходити до саду, загубив свою блакитну курточку і захворів. Замкнені Двері — це вічна Спокуса.

ДІТИ

Тепер я зверну вашу увагу на дітей і в такий спосіб перейду до останнього — і найважливішого — з трьох питань: які переваги (якщо вони є) і функції притаманні чарівним історіям нині? Традиційно вважають, ніби природною (чи то цільовою) аудиторією для казок є діти. Описуючи казку, читанням якої, на їхню думку, можуть розважити себе й дорослі, рецензенти часто потурають цьому, вдаючись до жартівливих фраз на кшталт: «Книга для дітей від шести до шістдесяти років». Але мені поки що не довелося натрапити на гучну рекламу автомоделі, яка би починалася так: «Цією забавкою втішаться діти від сімнадцяти до сімдесяти». — хоча тут ця фраза, як на мене, пасувала би значно більше. Чи ж існує якийсь посутній зв'язок між дітьми та чарівними історіями? Чи вимагає коментарю той факт, що дорослий читає їх для себе? Читає як казки, а не вивчає як щось цікаве. Дорослим дозволено колекціонувати 1 вивчати будь-що, включно зі старими театральними програмами чи паперовими пакетами.

Серед тих, кому досі вистачає мудрості не вважати чарівні історії шкідливими, здається, побутує думка про природний зв'язок між дитячими умами та чарівними історіями — зв'язок такого самого штибу, як між дитячими тілами та молоком. Гадаю, це помилка: щонайменше — помилка хибного сентименту, якої найчастіше припускаються ті, хто, незалежно від особистих причин (наприклад, через бездітність), схильний трактувати дітей як істот особливої організації, практично як іншу расу, а не як нормальних, хай і незрілих, членів конкретної родини та, властиво, й цілого роду людського.

Власне, близькість дітей і казок — це нещасливий випадок нашої вітчизняної історії. У сучасному ерудованому в літературному сенсі світі чарівні історії було переведено до нижчої — «дитячої» — категорії, подібно як зношені чи старомодні меблі переносять до ігрової кімнати: насамперед тому, що дорослим вони вже не потрібні, тож ніхто не заперечуватиме, якщо діти ці меблі понищать. Дітям не дають можливості вибору. Діти як клас — якщо їх спробувати об'єднати у клас за єдиною спільною ознакою браку досвіду — ні люблять казки дужче, ні розуміють їх краще за дорослих; люблять їх не більше, ніж багато чого іншого. Вони молоді, ростуть і зазвичай мають нічогенький апетит, отож чарівні історії здебільшого засвоюють досить добре. Одначе, властиво, тільки декотрим дітям і декотрим дорослим ці історії смакують особливо; проте й тоді ця насолода не виняткова й не обов'язково навіть панівна. Та й сам отой смак, гадаю, не з'явився б у ранньому дитинстві, якби його не стимулювали штучно; проте, якщо він уже вроджений, то з віком не слабшатиме, а посилюватиметься.

Правда й те, що останнім часом чарівні історії зазвичай пишуть чи «адаптують» для дітей. Але те саме можна робити і з музикою, чи віршами, чи романами, чи історією, чи науковими посібниками. Цей процес небезпечний, навіть якщо без нього не обійтися. Від катастрофи нас, правду кажучи, врятував лише той факт, що науки та мистецтва загалом не перенесли до дитячих кімнат; у дитсадках і у шкільних класах розвивають лише такі смаки та дозволяють мигцем побачити лише те з дорослих речей, що, як видається, найбільше пасує дітям — із дорослого погляду (часто дуже хибного). Якби будь-яку з тих речей залишили в дитячій назовсім, то її страшенно пошкодили би. Та сама доля чекала б і на прекрасний стіл, і на гарну картину чи на корисний прилад (як-от мікроскоп): спотворення чи знищення — якби їх надовго залишили без догляду в класі. Чарівні історії, вигнані в такий спосіб, відрізані від повноцінного дорослого мистецтва, врешті-решт буде знищено: принаймні досі, коли їх отак виганяли, вони псувалися.

Відтак про цінність чарівних історій, на мою думку, можна говорити, не беручи до уваги дітей зокрема. Збірки казок насправді за своєю природою є горищами та коморами, тоді як Ігровими кімнатами — лише тимчасово та за місцевим звичаєм. їхній зміст невпорядкований, часто пошкоджений — недоладна суміш різних періодів, прагнень і смаків: але серед того мотлоху іноді вдається натрапити на щось незмінно вартісне: старовинний витвір мистецтва, майже не понищений, який до мотлоху могла би долучити хіба що дурість.

«Чарівні книги» Ендрю Ленґа, мабуть, таки не є коморами. Це радше скриньки з мотлохом на розпродажі. Хтось із ганчіркою та гострим зором, здатним вирізняти речі, які зберегли певну цінність, побував на горищах 1 в комірчинах. Його збірки — це здебільшого побічний продукт його ж таки дорослого вивчення міфології та фольклору, а проте їх уклали та репрезентували як книги для дітей. Декотрі з наведених там Ленґових міркувань варті того, щоби звернути на них увагу.

У вступі до першої книги серії сказано про «дітей, котрим і для котрих розповідають казки». «Це представники, — стверджує автор, — людей юного віку, вірні своїм раннім захопленням, чиє лезо віри ще не затуплене, а спрага чудес — невситима». «Це правда? — пише він. — Ось сакраментальне запитання, що його ставлять діти».

Підозрюю, що віра та спрага чудес тут потрактовані як майже ідентичні або ж близькоспоріднені. Та вони кардинально відмінні, хоча розум людини, котра розвивається, не одразу або не першочергово виокремлює прагнення чудес із-поміж інших прагнень. Видається цілком очевидним, що Ленґ уживав слово віра в його звичному сенсі: віра в те, що щось існує чи може трапитись у реальному (первинному) світі. Якщо так, то, боюся, Ленґові слова, коли їх позбавити сентименту, натякають хіба на те, що оповідач, розказуючи дітям дивовижні казки, мусить, або може, або таки насправді спекулює на їхній легковірності й на браку досвіду, через що дітям важче в кожному конкретному випадку відрізнити факт од вигадки, хоча саме таке розрізнення є фундаментальною властивістю нормального людського розуму та чарівних історій.

54