Выбрать главу

Сама лише думка про Пустунку нагнала на Ровера неймовірного страху; та невдовзі коти геть-чисто вилетіли йому з голови. Довколишній сад раптово зник, а сам Ровер майнув бозна-куди. Коли напруження минулося, він очуняв у темряві, лежачи поруч із безліччю твердих речей; отак песик тривалий час і пробув у задушливій коробці (таке принаймні підказували відчуття) в дуже незручній позі. Йому нічого було їсти й пити; проте найгірше дошкуляло те, що він зовсім не міг рухатися. Спершу песик гадав, що це через надто тісне упакування, та згодом збагнув, що вдень може ворушитися тільки зовсім трішки, та й то докладаючи значних зусиль, і тільки тоді, коли ніхто не дивиться. Лише після півночі Ровер був спроможний ходити й метляти хвостом, щоправда, трохи незграбно. Він став іграшкою. І за те, що не сказав чарівникові «будь ласка», мусив тепер просиджувати цілими днями, прохально простигши лапки. Пес закляк у такій позі.

Після, здавалося б, дуже довгого перебування в темряві, він іще раз спробував гавкнути: так голосно, щоби його почули люди. Потому намагався кусати різні речі в коробці: безглуздих іграшкових тваринок, насправді виготовлених із дерева чи олова, а не зачаклованих живих песиків, як-от Ровер. Але користі з того не було: він не міг ані гавкнути, ні вкусити.

Зненацька хтось підійшов, відкрив коробку і впустив у неї світло.

— Нумо, Гаррі! Поставмо сьогодні вранці кілька цих тваринок на вітрину, — сказав голос, і в коробку опустилася рука. — А цей звідкіля взявся? — запитав голос, а тим часом рука схопила Ровера. — Не пригадую, щоби він тут був раніше. Йому не місце в коробці з іграшками за три пенси. Чи ти бачив коли-небудь щось аж таке правдоподібне? Поглянь на його шерсть і на очі!

— Познач, що він коштує шість пенсів, — мовив Гаррі, — й постав його на вітрині попереду!

Там, на вітрині попереду, на пекучому сонці, бідолашний маленький Ровер просидів цілісінький ранок і цілий день, аж доки настала пора чаювання; і весь той час він змушений був сидіти, вдаючи, що служить, а насправді всередині аж кипів од люті.

— Щойно мене куплять люди, я від них утечу, — казав песик іншим іграшкам. — Я — справжній. Я не забавка і не бажаю бути нею! Та мені хочеться, щоби мене якнайшвидше купили. Я ненавиджу цю крамницю, я не можу поворушитися, лише стовбичу тут, на вітрині.

— А навіщо тобі ворушитися? — запитували інші іграшки. — Ми ж бо не ворушимося. Стояти нерухомо й ні про що не думати — це вельми зручно. Що довше відпочиваєш, то довше живеш. Тому просто собі замовкни! Ми не можемо спати, коли ти базікаєш, а на декого з нас чекають попереду важкі часи в шумливих дитячих кімнатах.

Далі вони вже не казали нічого, тож бідолашному Роверові ні з ким було й побалакати, він почувався геть нещасним і дуже шкодував, що вкусив чарівника за штани.

Не знаю, чи то сам чарівник вирядив маму до крамниці, щоби забрала звідти песика, чи то трапилося випадково. Так чи інак, а щойно Ровер почувся найнещаснішим песиком у світі, вона ввійшла до крамниці з кошиком для закупів. Побачивши Ровера на вітрині, жінка подумала, що цей гарненький песик сподобається її хлопчикові. Вона мала трьох синів, і один із них страшенно захоплювався песиками, особливо чорно-білими. Тож вона придбала Ровера, його загорнули в папір і поклали до кошика поміж іншими речами, які жінка купила для чаювання.

Незабаром Ровер спромігся видобути голову з паперу. Він уловив запах пирога. Та, як виявилося, йому до нього було зась; і песик, не ворушачись, так загарчав серед паперових пакунків, як гарчать хіба що маленькі іграшки. Його почули тільки креветки і запитали, в чому річ. Ровер усе їм розповів і сподівався, що вони дуже шкодуватимуть його, та натомість вони мовили:

— А чи сподобалося би тобі, якби тебе зварили? Тебе коли-небудь варили?

— Ні! Наскільки я пригадую, мене ніколи не варили, — відказав Ровер, — зате іноді купали, й мені це аніскілечки не подобалося. Та, гадаю, бути зачаклованим стократ гірше, ніж звареним.

— Отже, тебе і справді ніколи не варили, — відповіли креветки. — Ти нічого про це не знаєш. Це найгірше, що може трапитися з кимось, — ми от досі червоні від люті через саму думку про це.

Роверу креветки не сподобалися, тому він мовив:

— Не переймайтеся. Невдовзі люди вас їстимуть, а я сидітиму і спостерігатиму!

Після такого креветкам уже нічого було сказати йому, тож песик лежав і роздумував, які ж саме люди купили його.

Це з'ясувалося хутко. Його внесли в дім, кошик поставили на стіл і повиймали з нього всі покупки. Креветок забрали до комори, а Ровера без зволікань віддали тому маленькому хлопчикові, для котрого його й купували і котрий забрав песика до дитячої кімнати, взявшись із ним розмовляти.

Той хлопчик сподобався би Роверові, якби пес не був надто сердитим, аби слухати, що каже йому малий. Хлопчик гавкав до нього щонайкращою собачою мовою (а він непогано знався на цьому), та Ровер навіть не спробував відповісти. Він безперестанку міркував про власні слова: втекти від найперших же людей, котрі його куплять. І мізкував, як здійснити цей задум; адже йому доводилося постійно сидіти й удавати, ніби він служить, а тим часом малий поплескував його по спині й пересував туди-сюди по столу й по підлозі.

Нарешті настала ніч, хлопчина пішов спати, а Ровера поставив на стільчику біля ліжка, і той служив, доки не запала цілковита темрява. Штори було запнуто, проте за вікном просто з моря виринув місяць і прослав на воді срібну стежину: для тих, хто здатен нею пройти — це шлях на край світу і навіть далі. Тато, мама і троє хлопчиків жили поблизу моря у білому будинку, вікна якого виходили просто до хвиль і до тієї дороги в нікуди.

Коли хлопчаки поснули, Ровер розім'яв змучені закляклі лапи й тихенько гавкнув, так що його не почув ніхто, крім старого гидкого павука в кутку під стелею. Потому перестрибнув зі стільчика на ліжко, з ліжка гицнув на килим, а тоді вибіг із кімнати, помчав сходами вниз і пробігся по цілому дому.

Хоча його дуже тішило те, що він знову може рухатися, й — адже Ровер був колись справжнім і дійсно живим — він стрибав та бігав значно краще, ніж більшість іграшок уночі, проте, як з'ясувалося, пересуватися будинком було дуже складно та небезпечно навіть для нього. Песик був тепер таким маленьким, що, коли спускався сходами, йому здавалося, наче він зістрибує зі стін; а видряпуватися потім нагору було страшенно втомливо і незручно. Усе виявилося марним. Унизу він, звісно ж, натрапив на зачинені двері й не знайшов ані шпаринки, ні дірочки, щоби вислизнути назовні. Тож бідолашний Ровер не зміг утекти тієї ночі, а ранок застав виснаженого маленького песика, який сидів і служив, на тому самому стільці, де його залишили звечора.

Двоє старших хлопців прокидались і, коли випадав погожий день, перед сніданком зазвичай бігали пляжем. Того ранку, пробудившись і розсунувши штори, вони побачили, як вигулькнуло з моря цілком вогненно-червоне, сповите хмарами сонце, — виглядало так, наче після холодної купелі воно витирало себе рушниками. Хлопчики хутко встали, вдяглись і спустилися кручею до берега, щоби прогулятись, — і Ровер подався з ними.

Виходячи зі спальні, Другий Хлопчик (Ровер належав саме йому) помітив песика, який сидів на комоді, де він і залишив його, коли вдягався.

— Він просить, аби його взяли на прогулянку! — сказав малюк і поклав іграшку до кишені штанів.

Але Ровер не просив брати його на прогулянку, тим паче в кишені штанів. Песик хотів перепочити й підготуватися до наступної ночі: він-бо думав, що цього разу йому поталанить знайти вихід і втекти, а тоді він ітиме все далі й далі, доки повернеться до своїх дому та саду і до жовтого м'ячика на лужку. Ровер чомусь вбив собі в голову, що коли знову повернеться на лужок, то все повернеться на свої місця: чари перестануть діяти або ж він прокинеться і збагне, що то був лише сон. Отож, доки діти спускалися донизу крутою стежиною та ганяли по піску, песик намагався гавкати, борюкатись і борсатись у кишені. Але, попри всі його зусилля, він хіба що ледь-ледь ворушився, хоч і був схований, та ніхто його не бачив. Проте Ровер зробив усе, що міг, і доля допомогла йому. У кишені була хустинка, геть зім'ята і збита у клубок, а відтак Ровер опинився не дуже глибоко і завдяки своїм зусиллям та господаревому підстрибуванню незабаром спромігся вистромити носа і втягнути ним повітря.

5