Выбрать главу

— Вигнати його? Тобто ви змусили би його розпочати подорож завчасу?

— Так, якщо вам кортить послуговуватися цим старим беззмістовним висловом. Проштовхнув би його крізь тунель у величезну Сміттєву Купу — ось про що я.

— То ви вважаєте, що малярство нічого не варте, не варте того, щоби його зберігати, чи вдосконалювати, чи навіть скористатися з нього?

— Звісно ж, малярство приносить користь, — мовив Звичка. — Проте не його малярство. Для хоробрих юнаків, котрі не бояться нових ідей і нових методів, завжди знайдеться простір в історії. Та не для цієї старомодної базгранини. Для цих приватних марень. Йому не вдалося б утнути переконливого плаката, навіть аби врятувати собі життя. Він завжди цяцькався з листям і квітами. Якось я запитав його: чому? Він відповів, що вважає їх гарними! Можете уявити таке? Він сказав «гарними»! «Що гарне: травні та розмножувальні органи рослин?» — сказав я йому. Він не знав, що відповісти. Нерозумний базіка.

— Базіка, — зітхнув Щепа. — Так, бідолашний чоловічок, він ніколи не міг нічого закінчити. Еге ж, коли він пішов, його полотна було використано «з більшим зиском». Але я не дуже певний щодо того зиску, пане Звичко. Пригадуєте одне величезне полотно — те, що його зужили для ремонту пошкодженого після буревіїв і повеней сусіднього дому? Я знайшов одірваний від нього клаптик у полі. Клаптик було пошкоджено, та на ньому чітко проступали вершина гори й пагін із листям. Я не можу викинути його з голови.

— З чого? — перепитав Звичка.

— Про кого це ви обоє балакаєте? — поцікавився пан Абищо, втрутившись, аби врятувати ситуацію, бо Щепа аж залився рум'янцем.

— Те ймення не варте того, щоби його повторювали, — сказав Звичка. — Я взагалі не розумію, навіщо ми про нього говоримо. Він не жив у містечку.

— Ні, — мовив Щепа, — та ви однаково накинули оком на його будинок. Тому ходили туди, і телефонували, і насміхалися з нього, п'ючи його ж таки чай. Що ж, тепер його дім — а заразом і той, що в містечку, — належить вам, то навіщо відбирати ще й ім'я? Коли хочете знати, Абищо, ми говорили про Дрібничку.

— Ох, бідолашний маленький пан Дрібничка! — сказав Абищо. — Я й не здогадувався, що він малював.

Тоді, ймовірно востаннє, Дрібниччине ймення було згадано у бесіді. Проте Щепа зберіг дивний клаптик, про який казав. Фарба на ньому майже цілком розкришилася, та один прекрасний листок уцілів. Щепа обрамив його, а згодом передав Містечковому Музею, і ще довго-довго «Листок пана Дрібнички» висів там у закутку, так що його пощастило побачити хіба кільком парам очей. Але одного дня Музей згорів, і про Дрібничку та його листок назавжди забули в його колишній країні.

— Правду кажучи, вона виявляється вельми корисною, — мовив Другий Голос. — Як свято, як відновлення снаги. Вона чудово оздоровлює; та й не тільки це, адже для багатьох вона стала найкращою прелюдією до Гір. У деяких випадках вона просто творить дива. Я виряджаю туди дедалі більше мешканців. Вони нечасто воліють повертатися.

— Нечасто, ваша правда, — сказав Перший Голос. — Думаю, нам варто якось назвати ту околицю. Що ви пропонуєте?

— Носій вирішив це питання раніше за нас, — відповів Другий Голос. — «Поїзд прибув до Парохії пана Дрібнички» — він уже давненько кричить отак. Парохія пана Дрібнички!.. Я надіслав їм обом повідомлення, щоби розповісти про це.

— І що вони?

— Вони обоє сміялися. Сміялися так, що аж Гори дзвеніли!

ПРО ЧАРІВНІ ІСТОРІЇ

Навіть усвідомлюючи, що виправа ця ризикована, я пропоную поговорити про чарівні історії. Чарокрай — то небезпечна земля, де на необачних чигають пастки, а на зухвальців — темниці. Зухвальцем можна вважати й мене, бо я хоч і став шанувальником чарівних історій, відколи навчився читати, й подеколи роздумував над ними, проте ніколи не вивчав їх професійно. Я був не більш ніж мандрівним шукачем (чи порушником) у тім краю, переповненому дивами, та не відомостями.

Королівство чарівних історій широке, глибоке, високе й заповнене різноманітними речами: там трапляються всілякі види звірів і птахів; неозорі моря та незліченні зорі; краса, що заворожує, і невідступна загроза; і радість, і скорбота — пронизливі, як мечі. Той, хто мандрував там, імовірно, може вважати себе щасливцем, одначе саме багатство та незвичайність отого королівства спиняють язик подорожнього, котрий захотів би про них розповісти. А перебуваючи там, небезпечно ставити надто багато запитань: ану ж брами замкнуться і ключі від них згубляться.

Є, проте, певні питання, на які той, хто збирається говорити про чарівні історії, мусить відповісти чи принаймні спробувати відповісти, хай би що казковий народ думав про його нахабство. Наприклад: «Що таке чарівні історії? Звідки вони походять? Який із них зиск?» Спробую дати відповіді на ці запитання чи бодай легенькі підказки відповідей, які мені вдалося визбирати. — передусім, власне, з самих казок, отих небагатьох із безмежного їх числа, які я знаю.

ЧАРІВНА ІСТОРІЯ

Що ж таке «чарівна історія»? У нашому випадку марно шукати відповіді в «Оксфордському словнику англійської мови». У ньому годі знайти статтю зі словосполученням чарівні історії та і щодо чарівниць загалом він ледве чи стане у пригоді. У «Додатку» до нього казка з'являється аж 1750 року, й головним значенням цього слова вказано таке: а) казка про чарівниць або загалом чарівна легенда. З цього виникають інші значення: б) нереальна чи неймовірна історія, в) оманливе твердження.

Останні два, вочевидь, зробили би мою тему безнадійно розлогою. А от перше значення — надто вузьке. Проте не занадто як для есею; його широти вистачило би на кільканадцять книг, одначе воно надто стисле, щоб охопити реальний слововжиток. Особливо ж — якщо погодитися з визначенням щодо чарівниць, яке дає укладач цього словника: «Надприродні істоти мініатюрного розміру, котрі, за народними віруваннями, володіють магічними силами та здатні чинити добрий або поганий вплив на людські діла».

Надприродні — слово небезпечне і складне у будь- якому (довільному чи точному) сенсі. Тільки от до чарівниць його ледве чи можна достосувати, хіба що вживати над як префікс зі значенням найвищого ступеня. Бо саме людина, на противагу до чарівниць, є надприродною (і часто крихітного розміру); а от чарівниці — природні, значно природніші, ніж вона. Така їхня доля. Дорога до країни чарівниць — то не дорога до Раю ні, гадаю, навіть до Пекла, хоча дехто вважав, що вона може непрямо туди завести за посередництвом десятини Диявола.

Чи ви не бачите тісну дорогу,    Що всюди густо поросла тернами? То — стежка Праведних, але до неї    Так рідко хто звертається думками. Чи ви не бачите й пряму дорогу.    Яка веде в долину між лілеї? То — стежка Грішників, її назвали    Дорога в Рай, і всі спішать до неї. Чи вам не видно й доброї дороги.    Що в'ється попри папороть на схилах? То — шлях до чарівного Ельфокраю,    Де ти і я цю нічку пересиним.

А щодо мініатюрного розміру — не заперечую: це дійсно найпоширеніше сучасне уявлення. Я часто міркував собі, що було би цікаво спробувати дізнатися, як до цього дійшло; та мені бракує знань для переконливої відповіді. Віддавна в Чарокраї декотрі мешканці справді були малі (втім, ледве чи мініатюрні), проте дрібність не була загальною прикметою цього населення. Мініатюрне створіння: ельф чи фея — це, гадаю, здебільшого вишуканий витвір літературної примхи на теренах Англії. Напевно, не таким і неприродним є те, що в Англії, країні, де любов до делікатного та вишуканого раз у раз проявлялась у мистецтві, примху в цьому випадку було спрямовано на крихітне й мініатюрне, тоді як у Франції вона подалася до двору, затримувалась І начепила на себе діаманти. Проте, підозрюю, ця квітково-метеликова дрібнота стала також плодом «раціоналізації», що перетворила чар Ельфокраю на звичайну підступність, а невидиме — на щось тендітне, здатне заховатись у первоцвіті чи скоцюрбитися за травинкою. Невдовзі після епохи великих подорожей, здається, стало модно робити світ позірно затісним для одночасного існування і людей, і ельфів, якщо магічна країна І-Бресейл на Заході перетворилася на пересічну Бразилію — край червонобарвної деревини. Хай там як, а то була значною мірою «справа рук» літератури, і там не обійшлося без Вільяма Шекспіра та Майкла Драйтона. Драйтонова «Німфідія» — один із праобразів у довгому шерезі квіткових фей і пурхотливих чудесниць із вусиками, котрих я, коли був дитиною, не любив і котрих також терпіти не могли мої сини. Ендрю Ленґ мав схожі почуття. У передмові до «Бузкової чарівної книги» він каже про сучасні авторські надокучливі казки так: «Вони завжди починаються з хлопчика чи дівчинки, котрі виходять із дому й зустрічають чарівниць у первоцвітах, гарденіях чи в яблуневому цвіті… Ці чарівниці намагаються бути потішними — й зазнають невдачі; або ж вони беруться повчати — і це їм вдається».

49