Выбрать главу

— Ні, величносте! — пробурчав. — Не кривдьте мене! Я ж бо лише бідолашний старий.

Обличчя Короля пом'якшало.

— На жаль, так! Ти кажеш правду. Не бійся! Заспокойся! Та хіба ж ти не очікував, що Король Дивокраю зробить для тебе щось, перш ніж піти? Я вволю твоє бажання. А тепер прощавай! І спи!

Магістр знову загорнувся у плащ і подався в напрямку до Зали: та не встигнув Король зникнути з овиду, як витріщені очі старого кухаря заплющились і він захропів.

Коли дід прокинувся знову, сонце котилося на захід. Він протер очі й легенько затремтів, адже осіннє повітря було прохолодним.

— Ох! Оце сон! — мовив. — То, мабуть, через ту свинину, яку я зів за обідом.

З того дня він так боявся появи поганих снів, що майже перестав їсти, боячись шлункового розладу, — харчувався нечасто і скупо. Тож незабаром зісохся, й убрання та шкіра звисали на ньому складками і зморшками. Діти називали його Кістлявим Обірванцем. Отоді раптом з'ясувалося, що він може ходити селом і прогулюватися з допомогою самої лише палиці: та і прожив Ноукс набагато довше, ніж якби залишився товстим. Загалом, кажуть, ніби він дожив до століття, — то був його єдиний здобуток, вартий згадки. Але до останніх днів його життя люди чули, як він кожному, хто хотів послухати старечі байки, розповідав таке:

— Ви можете називати це тривожним знаком, але насправді то лише дурний сон. Король Дивокраю! Де там! У нього не було чарівної палички. А якщо перестанеш їсти, то неодмінно схуднеш. Це — природно. Покладайтеся на здоровий глузд. У цьому немає жодної магії.

Настав час Свята Двадцяти Чотирьох. Коваля запросили співати пісень, а його дружина допомагала давати раду з дітьми. Коваль дивився, як вони танцюють і співають, а сам думав, що ці діти прекрасніші та жвавіші, ніж були в дитинстві вони самі. На мить його зацікавило, що би міг робити у свій вільний час Альф. Кожен із дітлахів, здавалося, заслуговував на те, щоби знайти зірку. Та погляд його раз у раз звертався до Тіма: пухкенького хлопчати, незграбного в танцях, але з приємним співочим голосом. За столом він сидів мовчки, спостерігаючи, як гострять ножа та розрізають Торт. Зненацька він пропищав:

— Любий пане Кухарю, відріжте мені, будь ласка, маленький шматочок. Я сьогодні з'їв уже стільки, що почуваюся дуже ситим.

— Гаразд, Тіме, — мовив Альф. — Я відріжу тобі особливий шматок. Думаю, він тебе не обтяжить.

Коваль спостерігав, як Тім їсть свій торт: повільно, та з очевидним задоволенням: утім, не знайшовши там жодної дрібнички чи монетки, малюк виглядав дещо розчарованим. Але незабаром у його очах спалахнуло світло, хлопчина засміявся, повеселів і тихо заспівав собі під ніс. Потім підвівся й пішов у танок, — сам, із дивною грацією, якої раніше в нього не помічали. Усі діти сміялись і плескали в долоні. «Отже, все гаразд, — подумав Коваль. — Тепер ти мій спадкоємець. Цікаво, в які дивовижні місцини заведе зірка тебе? Бідолашний старий Ноукс. І все ж, гадаю, він ніколи не дізнається, яка приголомшлива подія трапилася з його родиною».

Він таки й не дізнався. Та на Святі трапилося дещо таке, що страшенно йому сподобалося. Перед завершенням Магістр Куховарства попрощався з дітьми й усіма присутніми.

— Мені час сказати вам «до побачення», — мовив він. — Через день чи два я піду звідси. Пан Гарпер уже цілком готовий зайняти моє місце. Він дуже хороший кухар і, як вам відомо, походить із вашого села. Я ж повернуся додому. Не думаю, що ви сумуватимете за мною.

Діти щиро попрощались і красно подякували Кухареві за прегарний Торт. Лише маленький Тім подав йому руку й тихо промовив:

— Мені шкода.

Та насправді було в селі кілька родин, які певний час сумували за Альфом. Кілька його друзів, особливо Коваль і Гарпер, тужило через його відхід і — на згадку про нього — й далі золотили та фарбували Залу. Проте більшість людей була задоволена. Він пробув із ними дуже довго, і зміна їх тішила. А старий Ноукс гупнув палицею по підлозі й сказав не криючись:

— Нарешті він пішов! І я дуже радий. Я ніколи не любив його. Він був жахливий. Надто моторний, так би мовити.

ЛИСТОК ПАНА ДРІБНИЧКИ

Жив собі колись чоловічок. Звали його Дрібничкою, і на нього чекала довга подорож. Але рушати в путь він аж ніяк не хотів, ба навіть сама думка про це була йому огидна; проте уникнути мандрівки він не міг. Чоловічок знав, що колись йому доведеться-таки поїхати, проте готуватися до від'їзду не поспішав.

Дрібничка був художником. Але не вельми успішним; почасти тому, що мусив робити безліч інших справ. Більшість отих справ він вважав докукою, та, якщо не вдавалося від них одкрутитись (а це, на його думку, траплялося надто часто), давав собі з ними раду дуже добре. Мусив — бо закони в його країні були доволі суворими.

Але траплялися й інші перешкоди. З одного боку, Дрібничка іноді просто бив байдики, не роблячи геть нічого. З іншого — він був по-своєму добросердим. Знаєте, буває таке добре серце: воно значно частіше змушувало його почуватися незручно, ніж надихало до дій; але й коли чоловічок таки робив щось, добре серце не вберігало його від бурчання, люті й лайок (переважно собі під ніс). І все-таки через оте своє серце він погоджувався виконувати чимало випадкових доручень свого сусіда пана Парохія — кульгавого чолов'яги. Зрідка Дрібничка допомагав іншим людям — і навіть далеким, якщо вони приходили і просили його про те. А ще коли-не-коли він згадував про подорож і починав безладно пакувати деякі речі, — тоді йому майже не малювалося.

Чоловічок мав напохваті кілька картин, які переважно були надто великими та зухвалими для його рівня. Дрібничка належав до тих художників, котрим ліпше вдається малювати листя, ніж дерева. Він витрачав купу часу на єдиний листок, намагаючись передати його форму, забарвлення, а також мерехтіння росяних крапель на його краях. Проте він дуже хотів зобразити ціле дерево з усім його листям, витриманим в одному стилі, але так, щоби кожен листок виглядав інакшим.

Вула, зокрема, одна картина, яка не давала йому спокою. Вона почалася з підхопленого вітром листка, а потому перетворилася на дерево, і дерево те росло, розпростуючи безліч гілок I пускаючи коріння щонайфантастичнішої форми. Дивні птахи зліталися й умощувалися на його гіллі — і їх теж треба було вшанувати увагою. Потому навколо дерева та поза ним — у проміжках між листям і вітами, — почала відкриватися якась місцевість: краєм ока можна було підгледіти ліс, що виступав на тих теренах, і гори, верхів'я яких укривав сніг. Інші картини перестали приваблювати Дрібничку, або ж він поприкріплював їх кнопками до країв свого грандіозного полотна. Тож невдовзі воно стало таким великим, що чоловічкові довелося приставити до нього драбину; він хутко лазив нею вгору-вниз, кладучи мазок тут або підчищаючи пляму там. Коли до Дрібнички заходили люди, він поводився досить ввічливо, проте ледь помітно ворушив олівці, які лежали на столі. Він слухав, що кажуть відвідувачі, проте насправді постійно думав про величезне полотно у високій повітці, збудованій у саду (на тій грядці, де раніше росла картопля) спеціально для картини.

Дрібничка не міг позбутися свого доброго серця. «От якби я був сильніший духом», — казав він іноді сам до себе, маючи на увазі те, що йому хотілося б, аби проблеми інших людей не змушували його почуватися незручно. Проте тривалий час ніхто аж надто йому не заважав.

— Я, хай там що, завершу цю одну картину — свою справжню картину, — а вже потому вирушу в ту трикляту подорож, — отак казав він.

Але Дрібничка також почав розуміти, що йому не вдасться вічно відкладати від'їзд. Отож, картина мала припинити просто собі розростатись і попрямувати до завершення.

Одного дня Дрібничка відступив од свого полотна й узявся розглядати його особливо уважно та відсторонено. Він не міг вирішити, що думає про картину, і жалкував, що не має друга, котрий би щось підказав йому. Насправді картина здавалася чоловічкові цілком невдалою, та водночас — вельми симпатичною, єдиною дійсно прекрасною картиною на цілому світі. У той момент йому раптом захотілося побачити, як він сам заходить до саду, плескає себе самого по плечі й каже (з непідробною щирістю):

— Пречудово! Я бачу точнісінько те, що ви прагнете передати. Продовжуйте так само й нічим не переймайтеся! Ми домовимося про державну підтримку для вас, аби ви мали все необхідне.

44