Выбрать главу

Тобто так воно заведено в цьому світі. У «Листку пана Дрібнички» Толкін описує свою візію світу деінде — того світу, в якому вистачає місця і для Середзем'я, і для Чарокраю, і для всього, чого душа забажає також. А втім, хоча ця історія і зображає «божественну комедію» та завершується сміхом, од якого двигтить світ, починається вона зі страху. Толкін не в одному листі повідомляв, що ціла розповідь йому наснилася й він одразу ж записав її, а трапилося те десь між (повідомлення різняться) 1939 і 1942 роками. Перебіг подій у творі набуває правдоподібності, коли ми чітко бачимо, що то був за сон: сон-тривога, з тих, які трапляються в кожного з нас. Студентам перед іспитом сниться, ніби вони проспали і не прийшли на нього, викладачам перед виступом сниться, ніби вони виходять на подіум із порожніми руками та головами, а в осерді «Листка пана Дрібнички» гніздиться страх, очевидно, ніколи не завершити. Дрібничка знає про існування остаточного терміну, — це, безперечно, смерть, подорож, у яку належить вирушати всім нам, — у нього є картина, яку він одчайдушно хоче завершити, проте все відкладає й відкладає малювання, а потому, коли все-таки серйозно береться до роботи, то спершу його часу потребують інші й він не може їм відмовити, далі його валить із ніг недуга, відтак раптом з'являється Інспектор і оцінює картину як непотріб, а щойно Дрібничка починає сперечатися, прибуває Візник і каже, що слід негайно їхати, прихопивши в дорогу лише те, що під рукою. Дрібничка залишає поспіхом зібрану валізку в потязі, а коли похоплюється, щоби її забрати, потяга вже немає. Такий тип сновидінь, де події відбуваються одна за одною, аж надто знайомий усім. Спонуки, які його викликали, у випадку Толкіна теж уявити неважко. До 1940 року він уже понад двадцять років працював над міфологією «Сильмариліона», та нічого з того ще не видав, якщо не брати до уваги розрізнених віршів і «побічного результату» — «Гобіта». Від Різдва 1937-го Толкін писав «Володаря Перстенів», одначе й та робота просувалася повільно. Його кабінет було завалено чернетками та правками. Крім того, спадає на гадку, що Толкін, як і більшість професорів, трактував адміністративні обов'язки лише як докуку, хоча Дрібничка (а може, й сам Толкін) із почуттям провини усвідомлює, що його легко відволікти і що він погано керує власним часом.

Зосереджуватись і планувати час — цих двох речей Дрібничці належить навчитись у Робітні, яку більшість критиків означили як варіацію Чистилища. Винагороджений, він з'ясовує, що в Іншому Світі сни збуваються: ось перед ним постає його Дерево — краще, ніж він його будь-коли малював, і краще навіть, аніж уявляв, — а поза ним виникають Ліс і Гори, які він тільки почав уявляти. Проте дещо можна ще вдосконалити, і для цього Дрібничці потрібно працювати разом із сусідом, паном Парохієм, який у реальному світі здавався лише докукою. Те, що вони створили у спільному видінні, навіть Голоси визнають цінним із терапевтичного погляду, проте й тоді їхнє видіння — то тільки вступ до чогось величнішого, про що смертним доводиться лише гадати. Одначе кожному треба звідкись починати. Як мовить у «Ковалі» Королева Дивокраю, «краще вже маленька лялька, ніж цілковита непам'ять про Дивокрай», — і краще вже Дивокрай, аніж цілковите нерозуміння того, що поза земним світом повсякдення щось таки існує.

У «Листка», зрештою, два закінчення: одне — в Іншому Світі, а друге — в тому, який Дрібничка покинув. Іншосвітне закінчення сповнене радості та сміху, проте в реальному світі надія і пам'ять зазнають краху. Дрібничкову величну картину зужито для того, щоби залатати діру, один із зображених на ній листочків потрапив до музею, але той заклад згорів дотла, а відтак про Дрібничку було геть забуто. Останніми словами про нього були такі: «Не здогадувався, що він малював», — а майбутнє, здається, належить людям на кшталт Радника Звички, який має власні переконання щодо практичної освіти і — пам'ятайте, що твір писано наприкінці 1940-х — знищення небажаних елементів Суспільства. Якщо для нас є спосіб зцілитися, то, каже Толкін, наголошуючи, що Дрібничка вжив це слово «цілком буквально», це — «дар». Інше слово на позначення «дару» — «благодать».

«Листок пана Дрібнички» відтак закінчується й тим, що Толкін у своєму тексті «Про чарівні історії» називає «дискатастрофою… скорботою і поразкою», а також тим, що він називає «найвищою функцією» чарівної історії та evangelium — «доброю новиною», або ж Євангелієм, що криється поза нею, — а це вже «евкатастрофа», «несподіваний радісний „поворот“», «несподівана та дивовижна благодать», на яку читач натрапляє у Ґріма, в сучасних казках і, передусім, у Толкінових «Сказаннях із Небезпечного Королівства». У написаній середньоанглійською мовою поемі «Сер Орфео», яку Толкін редагував у 1943-44 рр. (прикметно, що з анонімного памфлету не вціліло жодних рукописів), барони втішали намісника, котрий щойно дізнався про смерть володаря; і «рекли йому: так має бути, / бо смерть людську не відвернути». Так воно і має бути, мовлять вони, тут нічим зарадити, або, як цей останній рядок передав сам Толкін у виданому посмертно (1975 року) перекладі, «смерть людську людська не з дужа сила». Барони співчутливі, мають гарні наміри, а понад усе — розважливі: так воно справді є. Та поема доводить, що саме цього разу вони помиляються, бо Орфео — живий! Та ще й урятував свою королеву з полону в Чарокраї. На такий самий «поворот» ми натрапляємо у «Володарі Перстенів», коли Сем, простягнувшись в очікуванні смерті на Судній Горі після знищення Персня, прокидається й розуміє, що він живий, урятований і на власні очі бачить воскреслого Ґандальфа. У Небезпечному Королівстві, навіть на його Темних Узграниччях, є радість, іще дужча завдяки печалям і втратам реального світу, яким вона кидає виклик і — перемагає.

Том ШИППІ

РОВЕРАНДОМ

1

Жив собі колись на світі песик, якого звали Ровер. Він був дуже маленький і дуже юний, бо інакше знав би, що й до чого; песик почувався страшенно щасливим, бавлячись жовтим м'ячиком на сонечку в саду, бо інакше ніколи не зробив би того, що зробив.

Не кожен старигань у подертих штанях — поганий: декотрі можуть бути збирачами сміття та пляшок і мати власних песиків; інші — садівниками; а ще інші, хоча таких дуже-дуже мало, — чарівниками, тими, котрі крадькома блукають під час відпустки околицями, вишукуючи, щоби то такого витворити. Оцей якраз і виявився чарівником — і він утрапив до нашої історії. Мандруючи, він ішов собі садовою стежкою, вдягнутий у старе поношене пальто, зі старою люлькою в роті та старим зеленим капелюхом на голові. Якби Ровер не гавкав із таким захватом на м'яча, то помітив би блакитне перо, ввіткнуте в підкладку зеленого капелюха, й відтак здогадався би, що той чоловік — чаклун, як про те здогадалася би решта розважливих песиків; але ж наш того пера взагалі не побачив.

Коли старий нахилився й підняв м'ячика (він зібрався перетворити його на помаранчу, або на кістку, або навіть на шматок м'яса для Ровера), Ровер гаркнув і сказав:

— Поклади, де взяв! — далебі геть забувши про «будь ласка».

Чарівник (саме тому, що він був чарівник), звісно, прекрасно його зрозумів і відказав:

— Заспокойся, дурнику! — далебі геть забувши про «будь ласка».

А тоді поклав м'ячика до кишені, просто щоби подражнити собаку, й відвернувся. Прикро казати, проте Ровер негайно шарпонув його за штанину, видерши з неї чималий клапоть. Імовірно, заразом він прихопив зубами і шматок самого чарівника. Хай там як, але старий раптом дуже розсердився, повернувся і закричав:

— Ідіоте! Відчепись і стань іграшкою!

Згодом почали відбуватись якнайдивніші речі. Для початку Ровер, хоч і був лише маленьким песиком, зненацька почувся ще меншим. Трава — здавалося йому — виросла жахливо високою, вигойдуючись понад його головою: а віддалік у траві виднівся подібний до сонця, що сходить між дерев у лісі, велетенський жовтий м'яч, який лежав на тому місці, куди його кинув чарівник. Ровер почув, як клацнула хвіртка, випустивши старого, та побачити його не зміг. Спробував гавкнути, проте витиснув із себе тільки ледве чутний шум, який годі було почути звичайним людям: і, припускаю, навіть собака не завважив би його.

Він став таким малим, що — я переконаний, — якби тоді повз нього пройшла кішка, вона подумала би, що Ровер — то миша, і з'їла б його. Принаймні Пустунка. Пустунка — то була велика чорна кішка, що жила в тому ж домі.

4