Выбрать главу

КОВАЛЬ ІЗ ВЕЛИКОГО ВУТТОНА

Було собі колись одне село: не дуже й давно для тих, у кого довга пам'ять, і не надто далеко для тих, у кого довгі ноги. Називалося воно Великий Вуттон, адже було більше за Малий Вуттон і заходило в ліс на кілька миль глибше за нього. Проте був Великий Вуттон не дуже розлогим, хоч у той час у ньому щасливо жило чимало люду: доброго, поганого і такого собі — як усюди.

То було по-своєму видатне село, бо ж у поблизьких землях його добре знали завдяки вправності тамтешніх мешканців у різноманітних ремеслах, а особливо — в куховарстві. Село мало велику Кухню, що належала Сільській Раді, а Магістр Куховарства був вельми шанованою персоною. Дім Кухаря та Кухня сусідили з Великою Залою — найбільшою та найстарішою будівлею тих місць, а також і найгарнішою. Її спорудили з міцного каменю та добірного дуба і добре доглядали, хоч уже й не фарбували та не золотили, як давніше. У Залі селяни влаштовували зустрічі та різноманітні обговорення, громадські свята й родинні зібрання. Тож Кухар постійно мав роботу, адже мусив забезпечувати всі ці оказії гідним харчем. Під час бенкетів, яких упродовж року було чимало, гідною вважали розмаїту і багату їжу.

Одного бенкету з нетерпінням чекали всі, адже то було єдине свято, яке відбувалось узимку. Воно тривало тиждень, а останнього дня після заходу сонця починалися забави, звані Святом Чемних Дітей, до участі в якому запрошували небагатьох. Без сумніву, декого, хто заслуговував на запрошення, не помічали, а інших, хто на запрошення не заслуговував, таки запрошували — помилково… Бо так воно вже повелося, хай якими уважними намагаються бути організатори таких розваг. Що збільшувало шанси дитини потрапити на Свято Двадцяти Чотирьох, то це її день народження, адже саме Свято було названо так тому, що його проводили тільки раз на двадцять чотири роки й запрошували на нього лише двадцять чотири дитини. З нагоди цього Свята від Магістра Куховарства очікували кулінарних шедеврів, а ще, крім усіляких інших смаколиків, він, за звичаєм, готував Великий Торт. Власне, завдяки вишуканості (або навпаки) торта люди й запам'ятовували ім'я того, хто його готував, адже Магістром Куховарства рідко вдавалося бути так довго, щоби мати змогу спекти два Великі Торти.

Проте настав час, коли чинний Магістр Куховарства, здивувавши всіх (адже такого досі ніколи не траплялося), зненацька оголосив, що йому потрібна відпустка, й подався бозна-куди; а повернувшись через декілька місяців, здавалося, цілком змінився. Раніше він був добрим чоловіком, любив спостерігати, як радіють інші, хоча сам залишався серйозним і говорив мало. Тепер же Кухар повеселішав і часто виговорював і виробляв щонайсмішніші речі; а під час бенкетів залюбки виводив жартівливі пісні, чого від Магістра Куховарства ніхто не сподівався. А ще він привів зі собою Підмайстра; і це вельми здивувало Село.

Загалом, у тому, що в Магістра Куховарства є учень, не було нічого дивного. Це — звична річ. Магістр у належний час обирав собі учня й навчав його всього того, на що був здатен сам; що старшими ставали вони обоє, то більше важливої роботи перебирав на себе учень, — тож у разі відставки чи смерті Магістра він уже був готовий виконувати його обов'язки та сам обіймав посаду Магістра Куховарства. Та цей Магістр так і не обрав собі учня. Він завжди казав, що «часу ще вдосталь» чи «я пильно стежу за всіма і, коли натраплю на когось путнього, зроблю його своїм помічником». І ось він приводить із собою звичайнісінького хлопчака, до того ж — з іншого села. Хлопчина той був гнучкішим за вуттонських юнаків, а також жвавішим за них, говорив м'яко і дуже чемно, проте був занадто молодим для такої роботи, бо — на вигляд — щойно розпрощався з дитячим віком. Хай там як, але обирати підмайстра належало Магістрові Куховарства, й ніхто не мав права втручатись у це. Відтак хлопчина залишився і на той час (доки постаршає і зможе винайняти власне помешкання) зупинився в Домі Кухаря. Невдовзі люди звикли до хлопця, а він набув собі кількох друзів. Вони та Кухар називали прибулого Альфом, але для решти він був просто Майстром.

Наступна несподіванка трапилася через три роки. Одного весняного ранку Магістр Куховарства зняв свого високого білого ковпака, згорнув чисті фартухи, одягнув біле пальто, взяв у руку міцну в'язову палицю та невелику торбинку й пішов собі геть. Попрощався лише з підмайстром. Нікого іншого на той час поблизу не виявилося.

— Бувай наразі, Альфе, — мовив він. — Залишаю тебе порядкувати тут замість себе, адже в тебе це завжди виходило чудово. Гадаю, все буде добре. Сподіваюся, ти детально розповіси мені про все, якщо ми коли-небудь зустрінемося знову. Скажи їм, що я взяв іще одну відпустку, проте цього разу не повернуся.

Коли Майстер переказав це людям, котрі прийшли до Кухні, в селі зчинилася колотнеча.

— Нечувано! — казали вуттонівці. — Без попередження, не попрощавшись! Що ж ми робитимемо без Магістра Куховарства? Він же не лишив по собі наступника.

Нікому з тих, хто долучився до обговорення, навіть на думку не спало призначити Кухарем юного Майстра. Той уже трохи підріс, але однаково виглядав хлопчаком, та 1 прослужив при Магістрі тільки три роки.

Урешті-решт, не знайшовши нікого ліпшого, люди призначили Кухарем одного селянина, котрий непогано готував, щоправда, для невеличких компаній. Коли він був молодим, йому випадало допомагати Магістрові в особливо гарячі дні, проте Магістрові душа не лежала до нього, тож він і не захотів узяти його за підмайстра. Тепер той селянин був статечним чоловіком, котрий мав дружину та дітей і обережно поводився з грішми.

— Принаймні він не зникне непоміченим, — казали люди, — і краще вже мати бодай якогось кухаря, ніж не мати його зовсім. Доки треба буде пекти наступного Великого Торта мине ще сім літ, а до тих пір він уже дасть собі з ним раду.

Ноукс — так звали того чоловіка — був дуже задоволений. Він завжди хотів стати Магістром Куховарства й ніколи не сумнівався, що це йому до снаги. Адже іноді, коли Ноуксові доводилося самому бувати в Кухні, він надягав високого білого ковпака, дивився на своє відображення в натертій до блиску сковороді й казав:

— Добридень, Магістре. Цей ковпак дуже вам ли- чить. Може, його навіть пошили спеціально для вас. Сподіваюсь, усе у вас буде добре.

Усе й було досить добре, бо попервах Ноукс пнувся зі шкіри, та ще й Майстер допомагав йому. Правду кажучи, хитро спостерігаючи за хлопчаком, Ноукс таки чимало навчився від нього, але сам цього ніколи не визнавав. Однак у належний час надійшла пора Свята Двадцяти Чотирьох, і Ноуксові довелося застановитися, як же спекти Великого Торта. Потайки він хвилювався, адже, хоча за семилітню службу йому і випадало пекти сякі-такі пироги й тістечка для пересічних оказій, він знав, що на його Великий Торт чекатимуть нетерпляче та що йому доведеться задовольнити найвимогливіших критиків. І не лише дітей. Для тих, хто помагатиме облаштувати свято, треба було спекти з тих самих складників і таким самим способом іще один — менший — торт. До того ж, було заведено, щоби кожен Великий Торт мав щось нове та своєрідне, а не просто повторював якийсь із попередніх.

Ноукс забрав собі в голову, що його Торт буде неймовірно солодким і поживним; він вирішив, що щедро заллє його цукровою патокою (в її приготуванні не було рівних Майстрові). «Це зробить Торт гарним і чарівним», — думав Ноукс. Чарівниці та солодощі — це були ті два з дуже небагатьох понять, які нагадували йому про часи і смаки дитинства. Чарівниць, на його думку, можна було перерости, а от солодощі Ноукс полюбляв і досі.

— Ага! Чарівний! — мовив він. — У мене виник задум.

Йому спало на гадку примістити на вершині в самому центрі Торта маленьку ляльку, з голови до ніг убрану в біле, з крихітною паличкою в руці, на кінці якої буде зірка з блискітками; а на рожевій глазурі довкола її ніг мало бути написано: «Королева Чарівниць».

Та коли Кухар узявся добирати складники для приготування торта, то з'ясувалося, що він тільки вельми приблизно пам'ятає, що годиться давати всередину Великого Торта; тож Ноукс перегорнув декілька старих книг, шукаючи рецептів, які би залишили його попередники. Та записи тих кухарів збентежили його, бо, навіть тоді, коли йому вдавалося розібрати їхні почерки, там ішлося про чимало таких речей, яких він ніколи не чув чи про які забув, а тепер уже бракувало часу клопотатися про них. Але Магістр подумав, що може використати окремі прянощі, про які йшлось у книжках. Він почухав потилицю і згадав про стару чорну скриньку з кількома відділеннями, в якій останній Кухар зберігав колись прянощі й інші приправи для особливої випічки. Скринька та не потрапляла Ноуксові на очі, відколи він став на службу, проте, трохи понишпоривши, він віднайшов її на високій полиці в коморі.

38