Выбрать главу

15

МОРСЬКИЙ ДЗВІН

Над морем я йшов, і раптом — немов      промінь зорі на вологім піску — пролебеділа мушля біла,      ніби дзвін морський, свою пісню тремку. Я в руці її стряс і почув у цей час      калатання всередині й сплеск попід молом, де на хвилях буї, і як зови свої      хтось шле через море голосом кволим. І вночі я бачу, Сіріє неначе      човен порожній, тихцем пливучи. «Вже пізній час! Що затримує нас?»      Я стрибнув у нього і крикнув: «Мчи!» І мене він повіз крізь вологий бриз,      повитий імлою, в глибокому сні, до забутих меж, до чужих узбереж.      І я чув, як у сутінках удалині бевкає він, морський мій дзвін,      над гладінню вод і ревуть нурти серед рифів підводних десь у безоднях;      і на берег нарешті я зміг зійти. Світився він біло, і море кипіло,      ловлячи зорі до срібних тенет; і, в місячній піні леліючи нині,      вусом китовим білів бескет. Тік у мене пісок зі жмені —      перловий і самоцвітний пил, сурми з опалів, троянди з коралів.      а флейти — нефрит з аметистом навпіл. Але морок завмер у глибинах печер,      за пологом трав, що звисав з-під бескеть; аж піднялося моє волосся,      і світло померкло, як я кинувся геть. Зелений з горба ручай стриба —      його води зцілили тривоги мої. У країну прекрасну, де смерк повсякчасно,      підіймався я проти його течії, все далі від моря, — де квіти, мов зорі,      на луках нагірних і пурхають тіні. озерце талі було — прохолодне скло —      і лілей місяці в його чистій сині. Вільхи снили, а верби тужили      над рікою під сколихи зел волохатих; мечоносець-ірис біля броду виріс,      зі списами рогозу ставши на чатах. Луни пісень котились весь день      сутінним долом, різні звірята гасали на схилі — зайці сніжно-білі,      полівки прудкі, комашня крилата з ліхтарями-очима; дивуючись німо,      визирав зі своєї нори борсук. Я чув, як лилась легка звідкілясь      музика й ніг танцюючих звук. Та куди б я не йшов, те саме знов:      віддаляються кроки і все змовка, — ні слова вітання, лише віддаляння      голосів і мелодій волинки й ріжка. З лепехи й очерету собі сплів я верету —      мантію, наче смарагд, зелену, корогву і же зло, щоб за скіпетр було, —      очі, мов зорі, засяяли в мене. У короні квітучій стояв я на кручі      і згорда кричав, наче півень: «Агов! Що за звичка у вас ховатись весь час?      Чому мовчите ви, куди б я не йшов? Тут я чекаю, король цього краю,      булава в мене й меч з річкової трави. Вийдіть з укрить! Бодай слово скажіть!      Обличчя свої покажіть мені ви!» Тут як огорне все хмара чорна!      Зір мій померк, я зігнувся й сліпма поповз, неначе кріт незрячий,      впинаючись пальцями в землю всіма. Приповз я в ліс: облетілий, підніс      голе гілля він, завмер і притих. Там сидів я — й мій подив ніяк не проходив.      а сови хропли у дуплах своїх. Мав лишатися сам цілий рік я там, —      шашіль точив дерева гнилі, скрізь павутина, й до мого коліна      тягнулися порхавки з-під землі. Та світло осяло мою ніч тривалу:      бачу — волосся моє сіде. «До моря, хоч гне додолу мене!      Я не знаю путі, що до нього веде, та піду й без дороги!» Й поволік я ноги,      а за мною — тінь кажаном кровожерним, вітер у вуха сичав мені сухо,      й затулитись я намагався терням. Мої руки — обдерті, коліна — стерті,      років тягар мою спину схиля. але дощ на смак ніби сіллю просяк      і згубною пахне плавбою здаля. Птахи налетіли, ячали, квилили.      я чув голоси з печер холодних, дзяволили тюлені, а скелі на мене      гарчали під клекіт нуртів підводних. Зима вже прийшла, круг мене — імла.      на край світу приніс я свої літа: сніг іде синій, на волоссі — іній,      берег останній тьма огорта. А човен тоді ще чекав на воді —      у такт прибою кивав його ніс. І, скородячи море, через хвилі-гори      мене він, стомленого, поніс, мимо сяючих суден і старих посудин.      що їх обліпили чайки, пливучи в гавань, де тиша за сніг тихіша      і морок, мов круче крило, вночі. Порожня дорога, лиш вітер з-за рогу,      будинки заперті. Я сів під стіною й, де вода дощова по ринві сплива,      викинув все, що приніс із собою: піщинки, що в мене були у жмені,      і мушлю морську, німу й неживу. Того дзвону вже вухо моє не послуха.      до тих узбереж я вже не припливу, — ніколи в житті: по сумній путі,      по вулицях довгих чи завулках глухих бреду я в рам'ї. Щось кажу собі сам я,      бо стрічні — не чув я ще й слова від них.

16

ОСТАННІЙ ЧОВЕН

Фіріель визирнула з вікна      о третій — уже сіріло, крик золотого півня луна      здалеку дзвінко і сміло. Темні дерева, світання бліде,      прокидається птаство співоче, прохолодний вітер де-не-де      у тьмяному листі шурхоче. Бачить — на шибах відсвіт заграв:      це ряхтять на землі й на листі промені довгі — й на килимі трав      роси блищать іскристі. По долівці тихцем, через східці всі      її білі ніжки майнули, і по травах вони, по краплистій росі      кроком танечним гайнули. В самоцвітах на шатах її кайма,      і, збігши до річки з кручі, вербу за стовбур вона обійма,      задивившись у води текучі. Пірнув, мов камінчик, рибалочка-птах,      леліткою впав голубою, повіяв легіт в очеретах,      розіслалось латаття габою. Враз музику вітер до неї доніс,      як стояла вона, вся в промінні, розпустивши по плечах струмені кіс      у заграві вогненно-кармінній. Флейти лунали й арф перелив,      і срібне багатоголосся — ніби сурмління, юнацький спів —      передзвоном далеким лилося. Лодь — золоті в неї ніс і весло —      линула повз, білобока, попереду лебедів кілька пливло,      направляючи прову високу. З Країни Ельфів там веслярі,      сріблисто-сірі їх строї, і з розмаяним світлим волоссям вгорі      в коронах стояло троє. Під арфу й весел повільний змах      співали вони кантилену: «Листя довге, співочий птах,      і вся земля зелена. Світання багато днів золоте      буде цей край осявати, і, перш ніж снігом поля замете,      квітів розквітне багато. Куди ж ваша путь за водою лежить,      о човнярі ясноликі? В сутінь густу, до таємних укрить.      що ховають ліси великі? До північних скель-островів подастесь      на лебедях повносилих — скніти край хвиль холодних десь      під крики чайок білих?» «Ні! — відгукнулися. — Далі наш шлях,      останнє з наших плавань, — дерзнувши пливти по млистих морях,      покинувши західну гавань, в ельфійські вертаємо землі старі,      де Білого Дерева крона й на останньому березі сяйво Зорі      у піні припливу тоне. Зречися підвладних тлінові меж,      лишаючи Середзем'я! Дзвони лунають з високих веж,      де панує ельфійське плем'я. Тут лист опадає і в'яне трава,      і місяця, й сонця замало, і поклик далекий нам повеліва,      щоб ми туди прямували». Не веслує ніхто. Вони глянули вбік:      «Діво земна, будь пильна! Фіріель! Фіріель! — линув їх крик. —      У нас є місце вільне. Одного лиш узяти ми можемо в лодь.      А життя твоє короткочасне. Почувши наш поклик останній, приходь,      діво, як ельфи, прекрасна!» Задивилась на човен Фіріель цей,      зважившись, крок ступила, та глибоко ноги вгрузли у глей —      і рушити їй несила. Повільно ельфійська лодь почина      під плескіт води відпливати. «Я не можу прийти! — гукнула вона. —      Земля — моя рідна мати!» Самоцвіти з її осипались шат,      коли вона з лук вертала під сутінний дах, до своїх палат —      через темінь порталу. Брунатну кошулю вона вдягла,      заплела своє довге волосся і за щоденні взялася діла.      Вже й сонце за пруг подалося. Років так само сплива течія      водами Семиріччя, хмари проходять, сонце сія,      а вранці й перед ніччю тріпочуть верби й очерета,      та до смертних жодна з лодей, що плинуть на Захід, не заверта      і не чути їхніх мелодій.
37