Над морем я йшов, і раптом — немов промінь зорі на вологім піску —пролебеділа мушля біла, ніби дзвін морський, свою пісню тремку.Я в руці її стряс і почув у цей час калатання всередині й сплеск попід молом,де на хвилях буї, і як зови свої хтось шле через море голосом кволим.І вночі я бачу, Сіріє неначе човен порожній, тихцем пливучи.«Вже пізній час! Що затримує нас?» Я стрибнув у нього і крикнув: «Мчи!»І мене він повіз крізь вологий бриз, повитий імлою, в глибокому сні,до забутих меж, до чужих узбереж. І я чув, як у сутінках удалинібевкає він, морський мій дзвін, над гладінню вод і ревуть нуртисеред рифів підводних десь у безоднях; і на берег нарешті я зміг зійти.Світився він біло, і море кипіло, ловлячи зорі до срібних тенет;і, в місячній піні леліючи нині, вусом китовим білів бескет.Тік у мене пісок зі жмені — перловий і самоцвітний пил,сурми з опалів, троянди з коралів. а флейти — нефрит з аметистом навпіл.Але морок завмер у глибинах печер, за пологом трав, що звисав з-під бескеть;аж піднялося моє волосся, і світло померкло, як я кинувся геть.Зелений з горба ручай стриба — його води зцілили тривоги мої.У країну прекрасну, де смерк повсякчасно, підіймався я проти його течії,все далі від моря, — де квіти, мов зорі, на луках нагірних і пурхають тіні.озерце талі було — прохолодне скло — і лілей місяці в його чистій сині.Вільхи снили, а верби тужили над рікою під сколихи зел волохатих;мечоносець-ірис біля броду виріс, зі списами рогозу ставши на чатах.Луни пісень котились весь день сутінним долом, різні звірятагасали на схилі — зайці сніжно-білі, полівки прудкі, комашня крилатаз ліхтарями-очима; дивуючись німо, визирав зі своєї нори борсук.Я чув, як лилась легка звідкілясь музика й ніг танцюючих звук.Та куди б я не йшов, те саме знов: віддаляються кроки і все змовка, —ні слова вітання, лише віддаляння голосів і мелодій волинки й ріжка.З лепехи й очерету собі сплів я верету — мантію, наче смарагд, зелену,корогву і же зло, щоб за скіпетр було, — очі, мов зорі, засяяли в мене.У короні квітучій стояв я на кручі і згорда кричав, наче півень: «Агов!Що за звичка у вас ховатись весь час? Чому мовчите ви, куди б я не йшов?Тут я чекаю, король цього краю, булава в мене й меч з річкової трави.Вийдіть з укрить! Бодай слово скажіть! Обличчя свої покажіть мені ви!»Тут як огорне все хмара чорна! Зір мій померк, я зігнувся й сліпмапоповз, неначе кріт незрячий, впинаючись пальцями в землю всіма.Приповз я в ліс: облетілий, підніс голе гілля він, завмер і притих.Там сидів я — й мій подив ніяк не проходив. а сови хропли у дуплах своїх.Мав лишатися сам цілий рік я там, — шашіль точив дерева гнилі,скрізь павутина, й до мого коліна тягнулися порхавки з-під землі.Та світло осяло мою ніч тривалу: бачу — волосся моє сіде.«До моря, хоч гне додолу мене! Я не знаю путі, що до нього веде,та піду й без дороги!» Й поволік я ноги, а за мною — тінь кажаном кровожерним,вітер у вуха сичав мені сухо, й затулитись я намагався терням.Мої руки — обдерті, коліна — стерті, років тягар мою спину схиля.але дощ на смак ніби сіллю просяк і згубною пахне плавбою здаля.Птахи налетіли, ячали, квилили. я чув голоси з печер холодних,дзяволили тюлені, а скелі на мене гарчали під клекіт нуртів підводних.Зима вже прийшла, круг мене — імла. на край світу приніс я свої літа:сніг іде синій, на волоссі — іній, берег останній тьма огорта.А човен тоді ще чекав на воді — у такт прибою кивав його ніс.І, скородячи море, через хвилі-гори мене він, стомленого, поніс,мимо сяючих суден і старих посудин. що їх обліпили чайки, пливучив гавань, де тиша за сніг тихіша і морок, мов круче крило, вночі.Порожня дорога, лиш вітер з-за рогу, будинки заперті. Я сів під стіноюй, де вода дощова по ринві сплива, викинув все, що приніс із собою:піщинки, що в мене були у жмені, і мушлю морську, німу й неживу.Того дзвону вже вухо моє не послуха. до тих узбереж я вже не припливу, —ніколи в житті: по сумній путі, по вулицях довгих чи завулках глухихбреду я в рам'ї. Щось кажу собі сам я, бо стрічні — не чув я ще й слова від них.
16
ОСТАННІЙ ЧОВЕН
Фіріель визирнула з вікна о третій — уже сіріло,крик золотого півня луна здалеку дзвінко і сміло.Темні дерева, світання бліде, прокидається птаство співоче,прохолодний вітер де-не-де у тьмяному листі шурхоче.Бачить — на шибах відсвіт заграв: це ряхтять на землі й на листіпромені довгі — й на килимі трав роси блищать іскристі.По долівці тихцем, через східці всі її білі ніжки майнули,і по травах вони, по краплистій росі кроком танечним гайнули.В самоцвітах на шатах її кайма, і, збігши до річки з кручі,вербу за стовбур вона обійма, задивившись у води текучі.Пірнув, мов камінчик, рибалочка-птах, леліткою впав голубою,повіяв легіт в очеретах, розіслалось латаття габою.Враз музику вітер до неї доніс, як стояла вона, вся в промінні,розпустивши по плечах струмені кіс у заграві вогненно-кармінній.Флейти лунали й арф перелив, і срібне багатоголосся —ніби сурмління, юнацький спів — передзвоном далеким лилося.Лодь — золоті в неї ніс і весло — линула повз, білобока,попереду лебедів кілька пливло, направляючи прову високу.З Країни Ельфів там веслярі, сріблисто-сірі їх строї,і з розмаяним світлим волоссям вгорі в коронах стояло троє.Під арфу й весел повільний змах співали вони кантилену:«Листя довге, співочий птах, і вся земля зелена.Світання багато днів золоте буде цей край осявати,і, перш ніж снігом поля замете, квітів розквітне багато.Куди ж ваша путь за водою лежить, о човнярі ясноликі?В сутінь густу, до таємних укрить. що ховають ліси великі?До північних скель-островів подастесь на лебедях повносилих —скніти край хвиль холодних десь під крики чайок білих?»«Ні! — відгукнулися. — Далі наш шлях, останнє з наших плавань, —дерзнувши пливти по млистих морях, покинувши західну гавань,в ельфійські вертаємо землі старі, де Білого Дерева кронай на останньому березі сяйво Зорі у піні припливу тоне.Зречися підвладних тлінові меж, лишаючи Середзем'я!Дзвони лунають з високих веж, де панує ельфійське плем'я.Тут лист опадає і в'яне трава, і місяця, й сонця замало,і поклик далекий нам повеліва, щоб ми туди прямували».Не веслує ніхто. Вони глянули вбік: «Діво земна, будь пильна!Фіріель! Фіріель! — линув їх крик. — У нас є місце вільне.Одного лиш узяти ми можемо в лодь. А життя твоє короткочасне.Почувши наш поклик останній, приходь, діво, як ельфи, прекрасна!»Задивилась на човен Фіріель цей, зважившись, крок ступила,та глибоко ноги вгрузли у глей — і рушити їй несила.Повільно ельфійська лодь почина під плескіт води відпливати.«Я не можу прийти! — гукнула вона. — Земля — моя рідна мати!»Самоцвіти з її осипались шат, коли вона з лук верталапід сутінний дах, до своїх палат — через темінь порталу.Брунатну кошулю вона вдягла, заплела своє довге волоссяі за щоденні взялася діла. Вже й сонце за пруг подалося.Років так само сплива течія водами Семиріччя,хмари проходять, сонце сія, а вранці й перед ніччютріпочуть верби й очерета, та до смертних жодна з лодей,що плинуть на Захід, не заверта і не чути їхніх мелодій.